промови, Аґатон ще й запустить в моє слово голову Горґія, і тоді вже я, онімівши, – каменем стану. (d) Я зрозумів, що виставив себе на посміховисько, коли пристав на те, щоб від себе виголосити для вас слово на прославу Ероса, і коли сказав, що чудово знаюся на любові. Як з’ясувалося, я не маю жодного уявлення як належиться прославляти когось словом. У тупості своїй я було подумав, що про те, що зібрався хвалити, треба говорити правду – це головне! А тоді, вибравши з тієї правди найпрекрасніше, подати його в належному порядку. Був я надто самовпевнений, коли думав, що говоритиму гарно, оскільки маю правдиве розуміння того, як належиться хвалити щось. (e) Але схоже на те, що вміння виголосити похвальне слово про що-небудь зовсім не в цьому, а радше в тому, щоб приписати речі, яку хвалиш, найкращі якості, без уваги на те, має вона ці якості чи ні. Якщо й збрешеш, яка дурниця! Здається, це наперед було домовлено між вами, що кожен лише вдаватиме, що хвалить Ероса, але не робитиме цього насправді. Тому, гадаю, ви й вдаєтеся до різних способів, аби приписати Еросові, що тільки можна – будь-які якості, не знати, які заслуги, аби лише він постав в очах людей нетямущих як найпрекрасніший і найблагородніший бог, із розумними цей жарт, звісно, не пройде. (199) Головне, що промову маємо прекрасну й урочисту! Та я не знав такого способу складати похвалу. Не знаючи, погодився й собі взяти участь у тій прославі, як надійде моя черга. “Язик давав присягу, розум – осторонь”. Ну, що ж, пропало. У такий спосіб прославляти Ероса не буду, просто не зміг би так. (b) Та якщо хочете почути правду, я готовий говорити по-своєму. На вас рівнятися не буду, щоб не осмішити себе. Тобі вирішувати, Федре. Чи маєте потребу почути про Ероса ще й таку, цього разу правдиву мову, у словах і висловах, які самі собою прийдуть на гадку?

Федр та всі інші гості попросили Сократа, щоб він говорив, як сам вважає за потрібне.

(c) – У такому разі, Федре, – сказав Сократ, – дозволь мені поставити Аґатонові кілька запитань. Мушу з ним дещо з’ясувати, а тоді виголошу своє слово.

Отож, мені здається, любий Аґатоне, ти гарно почав свою промову, кажучи, що передусім треба з’ясувати, який є сам Ерос, а вже потім говорити, які його діла. Такий початок мені навіть дуже до вподоби. (d) А тепер, раз уже ти так гарно, навіть блискуче виповів, який є Ерос, спробуй відповісти ще й на таке запитання: чи Ерос є любов’ю до когось або чогось чи любов’ю до нікого й нічого. Я не маю на увазі любов матері чи батька, смішно було б і питати, чи Ерос є любов’ю материнською чи батьківською. Зовсім ні. Питаю так, немов- би хотів з’ясувати про батька – чи є він батьком когось, чи ні. Зрозуміло, якби ти хотів дати розумну відповідь, то сказав би, що є він батьком сина або доньки, чи не так?

– Так, – відповів Аґатон.

(e) – Погоджуєшся, що й про матір можна сказати те ж саме?

Аґатон погодився.

– Тоді, аби ти краще зрозумів, до чого веду, запитую інакше: Чи брат, тому що є братом, є братом комусь чи ні?

– Звичайно, брат мусить бути комусь братом, – підтвердив Аґатон.

– Отже, братові чи сестрі? – допитувався Сократ. І тут Аґатон не міг заперечити.

– Тепер спробуй сказати те ж саме про Ероса: чи Ерос є любов’ю до когось або чогось, чи любов’ю до нікого й нічого?

(200) – Очевидно, що любов’ю до когось чи до чогось.

– От і добре, – провадив Сократ. Затям собі це, а тепер скажи, чи Ерос прагне того, що є предметом любови, чи ні?

– Прагне, – відповів Аґатон.

– Чи він має те, чого прагне і що любить, чи він прагне того і любить те, чого не має?

– Можливо, він прагне того, чого якраз не має, – сказав Аґатон.

– Подумай добре, – наполягав Сократ, – чи тільки “можливо”, чи насправді існує необхідність у тому, (b) що прагнення викликає те, в чому є потреба, а не те, в чому недостатку немає? Може, й дивно, Аґатоне, але мені видається, що це необхідність. А як це здається тобі?

– Мені теж так здається, – сказав Аґатон.

– Гарна відповідь. Отож, чи прагнув би хтось, якщо він великий [скажімо, зростом], бути великим або сильний – сильним?

– Ні. Ми вже дійшли згоди, що це неможливо.

– Отже, якщо хтось є якимсь, то вже не має потреби в тому, щоб таким бути.

– Авжеж, – відповів Аґатон.

– Якщо сильний прагне бути сильним, – вів далі Сократ, – а моторний – моторним, чи здоровий – здоровим, – то виходить, можна думати, що люди, які все це вже мають, прагнуть саме того, чим вони володіють. (c) Щоб не було якогось непорозуміння, тому й кажу: якщо поміркуєш, Аґатоне, то ці люди мусять вже зараз мати все те, чим вони володіють, хочуть того чи ні. Як же тоді хтось може ще й прагнути цього? Але, якщо хтось говоритиме: «Я здоровий і хочу бути здоровим, я багатий і хочу бути багатим, я прагну того, що маю» – чи зможемо відповісти йому на те: (d) «Володіючи багатством, здоров’ям і силою, ти, чоловіче, прагнеш і надалі цим володіти, оскільки в теперішньому часі, хочеш того чи ні, ти все це вже маєш. Тому, коли ти говориш: «Я прагну того, що в мене є», ти, насправді, визнаєш: «я прагну, щоб те, що в мене є зараз, було мені і в майбутньому». Чи погодився б він із нами?

– Еге-ж, – відповів Аґатон.

– Хіба це не означає – любити те, що не існує, чого в нього ще немає, коли хтось прагне, щоб воно зберігалося й було в майбутньому? – запитав Сократ.

(e) – Звичайно, означає, – відповів Аґатон.

– Отже, і той чоловік, і кожний інший, хто прагне, бажає неіснуючого, того, що насправді він не має; чим він не володіє, чим сам він не є і в чому відчуває потребу – саме цього він пристрасно прагне і тільки це він любить, чи не так?

Аґатон у всьому погоджувався із Сократом.

– Тепер пригадаймо собі те, що сказали раніше. Чи не є Ерос передусім любов’ю до когось або чогось, а потім любов’ю до того, в чому відчуває потребу?

(201) – Так, – визнав Аґатон.

– Тепер пригадай-но собі свої ж слова: любов’ю до чого є Ерос? Якщо треба, можу повторити. Здається, ти говорив нібито справи у богів прийшли до якогось порядку завдяки любові до прекрасного: любові до потворного не може бути. Впізнаєш свої слова?

– Впізнаю, – відповів Аґатон.

– І щодо цього ти не помилявся. А якщо так, то чим є Ерос, як не любов’ю до краси і аж ніяк не любов’ю до потворного?

Аґатон не заперечив.

(b) – То чи дійшли ми згоди в тому, що любити можна тільки те, в чому є потреба і чого насправді немає?

– Так.

– Тоді виходить, що Ерос не має краси, а тому її потребує.

– Саме такий висновок напрошується.

– Що ж? У такому разі ти готовий назвати прекрасним те, чому невистачає краси, тобто обділене красою?

– Ясна річ, що ні, – відповів Аґатон.

– Отже, ти й надалі, всупереч мовленому тобою ж, стверджуєш, що Ерос є прекрасний?

(c) – Доводиться визнати, Сократе, що я не зовсім усвідомлював собі, що говорив.

– Насправді ти гарно мовив, Аґатоне. Але скажи мені ось що: чи не здається тобі, що добре – воно й прекрасне.

– Хіба можу я мати щодо цього іншу думку?

– Але якщо Ерос має потребу в прекрасному, а добре є прекрасне, виходить, що він обділений і добром?

– Я не в змозі сперечатися з тобою, Сократе, – зізнався Аґатон, – хай буде по-твоєму.

(d) – Ні, любий Аґатоне, ти не в силі сперечатися з істиною, із Сократом сперечатися – нескладно.

А тепер дам тобі спокій. Виходячи з тих міркувань, де ми з Аґатоном дійшли згоди, спробую переповісти вам, як зумію, своїми словами те, що почув колись від однієї мантинеянки на ім’я Діотима, жінки вельми обізнаної у справах Ероса. Свого часу вона стала в пригоді атенянам, коли під час жертвоприношення перед загрозою чуми зуміла на десять років віддалити від Атен це лихо. Мене ж просвітила у справах любови. Отож, перш ніж почну розповідати, мусимо з’ясувати, беручи за приклад Аґатона, що таке Ерос і який він, а вже потім скажемо про його діла. (e) Найлегше, мабуть, зробити це так, як та чужинка. Вона раз по раз запитувала, я відповідав їй щось у тому ж дусі, як ось Аґатон зараз: що Ерос – великий бог, що він – любов до прекрасного. А вона в такий самий спосіб, як я щойно говорив Аґатонові, помогла мені зрозуміти, що всупереч моїм твердженням, Ерос не є ні прекрасний, ані добрий. Тоді я запитав: «Що ти таке говориш, Діотимо? Може, Ерос потворний і лихий?»

– Не кажи такого! Невже все, що не прекрасне, мусить, по-твоєму, бути потворне?

(202) – Авжеж.

– А що не мудре, то конче й дурне? Хіба ти не помічав, що існує щось посередині між мудрістю і, скажімо, невіглаством?

– Що саме?

– Ти знаєш, що правильну думку, якщо для неї немає слова, не можна назвати знанням, бо що то за знання, якщо його не можна втілити у слові. Але це й невіглаством не назвеш, бо як можна вважати невіглаством спробу осягнути те, що є насправді. Мабуть, правильне уявлення – це щось середнє між розумінням і невіглаством.

(b) – Твоя правда, – потвердив я.

– Тоді не наполягай на тому, що все не прекрасне мусить бути потворне, і все що не добре – лихе. Так само, якщо ти погоджуєшся, що Ерос не є ні добрий, ані прекрасний, не думай, що він уже напевно потворний і лихий, але вважай його чимось середнім між одним і другим.

– І все-таки, – всі визнають, що він великий бог.

– Коли ти говориш про всіх, то береш до уваги людей обізнаних чи й необізнаних теж?

– Усіх назагал.

(c) Вона розсміялася:

– Як його можуть вважати великим богом ті, що взагалі не визнають його за бога?

– Це ти про кого? – запитав я.

– Про тебе першого, – відповіла вона, – а я ось друга.

– Як ти можеш