Зрештою, якщо від рана до вечора я все ще страждав через Альбертинину втечу, то це не означає, що я думав тільки про неї. Давно уже її чари поступово просякали різні предмети, які з часом віддалилися, але залишилися наелектризованими хвилюванням, яким вона заражала мене, і як щось наводило мене на думку про Енкарвіль, Вердюренів чи про нову Леїну ролю, мене накривав приплив болю. З другого боку, те, що я називав думками про Альбертину, зводилося до думок про те, як її вернути, побачити, дізнатися, що вона робить. Якби ці години ненастанного мордування можна було ілюструвати, то на ілюстраціях постали б двірець Орсе, банкноти, вручені пані Бонтан, Сен-Лу, схилений над бланком телеграми до мене, але тільки не Альбертина. Протягом усього життя наш егоїзм бачить тільки цілі, вигідні для нашого я, але ніколи не зважає на саме це я, яке до них поривається, — так і воля, що керує нашими вчинками, сходить до них, але не піднімається до себе: чи то тому, що, бувши від природи надто утилітарна, кидається у вир якоїсь діяльности і зневажає знання, чи то рветься до майбуття, намагаючись надробити теперішнє розчарування, чи врешті лінивство нашої думки пускає її ковзати по легкому схилу уяви, а не дертися крутим узвозом самоаналізу. У години такого потрясіння, коли ми схильні важити головою, нам стає ще видніше те величезне місце, яке істота, від якої залежить наше життя, посідає в нашій душі, не залишаючи в цілому світі нічого, що не було пущено нею шкереберть, образ цієї істоти маліє пропорційно і нарешті сходить нанівець. Скрізь довкола нас ми помічаємо ознаки її присутности завдяки нашому хвилюванню, але її самої, причину нашого хвилювання, ми не знаходимо ніде. Тоді я був негоден уявити собі Альбертину, мені навіть здавалося, що я її більше не кохаю: так моя мати побивалася, коли не могла пригадати як виглядала моя бабуся (за винятком одного випадку, коли бабуся їй наснилася, вона так тішилася, що, не прокидаючись, всіма силами сонної істоти силкувалася продовжити його) і могла картати себе — та й картала, — що не жаліла матері, втрата якої убила її, а проте риси померлої стиралися з її пам’яти.
Чому я мав би вірити, що Альбертина не любила жінок? Тому що вона це говорила, надто останнім часом? Але хіба наше життя не трималося на одвічній брехні? Адже вона ні разу не сказала: «Чому мені не вільно виходити, коли я захочу? Чому ви розпитуєте в інших, що я роблю?» Наше життя й справді було надто незвичайне, щоб моя приятелька не задавала цих питань, якби не зрозуміла, про що йдеться. І чи не було цілком природним, що на мою мовчанку про мотиви ув’язнення вона так само постійно мовчала про свої вічні прагнення, безконечні спогади, незліченні мрії та надії? Франсуаза начебто здогадувалася, що я брешу, коли говорю про близьке повернення Альбертини. Її переконання ґрунтувалося на чомусь певнішому, ніж тяма, якою керувалася наша служниця, а саме, що панство не хоче виглядати зневаженим перед своєю челяддю і доводить до її відома лише те, що приємне, що не може ущербити його чести. Цим разом Франсуазина віра спиралася на щось інше — на усвідомлення, що то вона сама будила й живила підозру Альбертини, розпалювала її злість, одне слово, довела її до того, коли втеча почала здаватися неминучою. Якщо це було так, то моя версія про тимчасову Альбертинину відсутність, та ще з мого дозволу, зробила з Фран-суази Хому невірного. Але уявлення, яке в неї склалося про користолюбство Альбертини, прибільшення, з яим вона ненависно роздувала її «зиски», нібито тягнуті з мене, могли дещо похитнути її певність. Тож коли я при ній згадував, як про річ цілком природну, про швидке повернення Альбертини, Франсуаза дивилася на мене (таким самим робом утуплювалася вона в метрдотеля, коли той, аби її подражнити, читав їй, перекручуючи слова, газету про свіжі події, в які вона не могла повірити, наприклад, про закриття церков і заслання кюре, зорила, стоячи на другому кінці кухні і не маючи змоги зазирнути в газету), немов хотіла упевнитися, правда це чи вигадка.
Але коли вона побачила, що я, написавши довгого листа, шукав точної адреси пані Бонтан, її невиразне побоювання, що Альбертина повернеться, зміцніло. Назавтра вранці Франсуаза просто отетеріла, коли з моєю поштою принесла листа і на конверті впізнала Альбертинину руку. Вона застановлялася, чи не була ця втеча звичайнісінькою комедією. Це припущення засмутило її подвійно: заповідало оселення Альберти-ни назавше в нашому домі та підтверджувало принизливий для мене, як пана Франсуази, а отже, і для неї самої факт, що Альбертина так мене взула. Мені нетерпеливилось прочитати листа, а проте я не втримався і глянув служниці просто в очі; уздрівши в них безнадію, переконався в неминучості повернення Альбертини. — так фанат зимового спорту, помітивши, як збираються у вирій ластівки, тішиться, що незабаром засніжить і заморозить. Нарешті Франсуаза вийшла і я, переконавшись, що вона причинила за собою двері, неквапно, аби не зрадити поспіху, розкрив листа. Там було написано:
«Друже мій! Дякую вам за всі теплі слова, я охоче допоможу у скасуванні замовлення на роллса, якщо ви вважаєте, що маю на це право, — хай буде по-вашому. Ви тільки повідомте мені ім ‘я вашого агента. Вас би тільки надурили ті людці, в яких на меті одне: продати. Нащо вам, зрештою, авто, якщо ви ніколи не виходите з дому? Я дуже зворушена тим, що ви зберегли добрі спогади про нашу останню прогулянку. Знайте, що і я не забуду про ту, подвійно похмуру прогулянку (подвійно, бо споночіло і ми збиралися розлучитися) і що вона зітреться з моєї пам ’яти лише з приходом цілковитої темряви».
Я здавав собі справу, що остання фраза була тільки гучними словами і що Альбертина не могла берегти поки віку такого любого спогаду про прогулянку, яка напевно не справила їй жодної втіхи, раз їй хотілося врізати поли й тікати. Та я не міг не захопитися хистом бальбецької велосипедистки, ґоль-фістки, яка перед нашим знайомством не читала нічого, опріч «Естер». Я мав рацію, гадаючи, що, живучи в мене, вона стала розвинутішою. Отож-бо репліка, яку я сказав їй у Бальбеку: «Я думаю, що наша приязнь буде для вас корисна, бо я саме той, хто може вам дати те, чого вам бракує», напис на світлині: «З вірою, що я людина назнаменована вам від Бога», ця репліка, яку я кинув, не вірячи в неї, і лише на те, аби наші зустрічі її зацікавили й розбили їй нуду, яку вони могли навіяти, не розминалися з правдою. Так само я не грішив проти істини, коли заявляв, що не хочу її бачити з побоювання закохатися, хоча я так говорив тому, що наші часті зустрічі гасили мою любов, а розлука її підсичувала. Але під впливом тих частих побачень мене почало вабити до неї куди дужче, ніж перший час у Бальбеку, так що врешті дійсність підтвердила і цю другу репліку.
У кожному разі Альбертинин лист нічого не змінив. Вона зголошувалася тільки написати до агента. Треба було вибиратися зі скрути, прискорити події, і мені спав такий задум. Я звелів негайно віднести Андре листа, в якому писав, що Альбертина у тітки, що мені самотньо, що вона зробила б мені велику ласку, якби пожила в мене кілька днів, але я не хочу нічого приховувати від Альбертини і прошу повідомити її про це. Водночас я написав Альбертині так, як ніби ще не одержував її листа:
Друже мій! Даруйте мені те, що ви так добре зрозумієте; я не люблю щось приховувати і хочу, щоб ви були попереджені про це і нею, і мною. Під час вашого любого пробування у мене я набрався поганої звички не залишатися на самоті. Скоро ми постановили, що ви не вернетеся, я подумав, що особа, яка найкраще, ніж будь-хто, вас заступить, бо вона найменше різниться від вас і найбільше нагадуватиме вас, це — Андре. Отож, я вирішив її запросити. Щоб не приставати до неї з короткими гужами, я попросив ії завітати лише на кілька днів, одначе, між нами кажучи, маю надію, що це — навік. Як
