Я запитав Франсуазу, котра година. Шоста. Нарешті, хвала Богу, минеться давуча спека, на яку ми нарікали обоє з Альбертиною, а проте дуже її любили. День хилився до спаду. Але що я на тому вигравав? По-вечірньому віяло прохолодою, сонце сідало; в моїй пам’яті поставав край дороги, якою ми верталися, далеко, за останнім селом, як якусь дальню станцію, недосяжну того вечора, коли ми мали добратися до Бальбека, все ще удвох. Тоді удвох, а зараз треба було як стій спинитися перед тією хланню: вона мертва. Запнути штору було не досить. Я силкувався закрити очі й заткати вуха моїй пам’яті, аби не бачити тієї помаранчевої смуги заходу, аби не чути невидимих птахів, які переспівувалися на деревах навколо мене, так ніжно колись обціловуваного тією, яка тепер мертва. Я намагався позбутися відчуття росистого вечірнього листя, відчуття спуску і спинання верхи на віслюку. Але мене знов опановували ці враження й заводили геть далеко від теперішнього, аби відступити углиб, розігнатися і знов протаранити лобом думку: Альбертина мертва. Ох, більше ніколи я не піду до лісу, не гулятиму між деревами. Та хіба не такі дикі здавалися мені безкраї рівнини? Скільки разів, ідучи по Альбертину або вертаючися з нею, я минав Кріквільську рівнину, іноді в тумані, коли білі опари викликали в нас марення, ніби ми посередині величезного озера, іноді погідного вечора, коли місячне сяйво розчиняло землю, і вже за два кроки земля ставала небом, — якою вдень вона здавалася лише віддалік, заливало лани, ліси і небосхил, до якого все уподібнювалося, агатом, жилкованим самою тільки блакиттю!
Франсуаза, мабуть, раділа Альбертининій смерті, але треба віддати їй належне: їй вистачало пристойности й такту не вдавати скорботи. А проте неписані правила її античного кодексу і традиція середньовічної селянки, голосильниці, як у епічних піснях, були дужчими, ніж ненависть до Альбертини і навіть до Евлалії. Тож одного дня під вечір, коли я не встиг приховати своєї журби, вона зауважила, що я плачу. їй став у пригоді інстинкт простої селянки, яка колись лапала й мучила тварин, з радістю душила курчат, варила живцем омарів, а як я хворів, наглядала, ніби за ранами, завданими якомусь сичу, за моєю сквашеною міною, і скорботним голосом пророчила лихо на мою голову. Але комбрейські приписи не дозволяли їй легковажити слізьми, горем, усім, що вона вважала таким самим шкідливим, як не носити фланелевої білизни або їсти без апетиту. «Е ні, паничу! Не треба так плакати, а то захворієте!» Аби стишити мої сльози, вона прибрала таку стурбовану міну, ніби це була кровотеча. На жаль для неї, я тримався тоді з нею холодно і облишив виливати почуття, на що вона сподівалася і яке, зрештою, було б щирим. До Альбертини Франсуаза, мабуть, ставилася так само, як до Евлалії, і нині, коли моя приятелька не могла спожити з мене жодної користі, Франсуаза перестала ненавидіти її. Проте вона вперто засвідчувала мені, що від неї не приховалися мої сльози, і що, лише наслідуючи поганий приклад моїх родичів, я не хотів «видати себе». «Не треба плакати, паничу», — сказала вона цим разом лагідніше і радше на те, аби продемонструвати свою проникливість, ніж висловити співчуття. Потім додала: «Так повинно було статися, вона була занадто щаслива, безталанна, і не цінувала свого щастя».
Як повільно меркне літній день у нескінченне довге надвечір’я! Бліда мара будинку навпроти без кінця акварелювала в небі свою уперту білоту. Аж нарешті в помешканні споночіло, я натикався на меблі в передпокої, тільки в засклених дверях, що вели на сходи, у пітьмі, спершу майже безпросвітній, відсвічувала й синіла шибка: то була синь квітки, крильце комахи, і я замилувався б красою цієї синяви, якби не відчував, що це останній відблиск, гострий, як криця, остаточний удар, якого завдавав мені день у своїй незмордованій жорстокості.
Нарешті западав непроглядний морок, але досить було зблиснути над деревом, що росло на подвір’ї, єдиній зірочці, аби я пригадав наші вечірні виправи в авті до лісу Шантепі, вистеленого килимками місячного сяйва. І навіть на вулицях мені траплялося вхопити, віднайти природну чистоту місячного променя на бильці лавки, поміж штучними вогнями Парижа, в якому, переносячи в моїй уяві місто на лоно природи, ви-чакловував він разом із непорушною тишею воскреслих у пам’яті полів болісні спогади про наші прогулянки з Альбертиною. Ох, коли ж ця ніч дійде кінця! Та як тільки свіжило вранішнім холодком, мене брали дрижаки бо я одразу пригадував лагідність того літа, коли з Бальбека до Енкарвіля, з Ен-карвіля до Бальбека ми стільки разів проводжали одне одного вдосвіта. Я мав лише одну надію на прийдешність, надію куди нестямнішу, ніж страх, надію забути Альбертину. Я знав, що колись забуду її, адже забув я Жільберту, дукиню Ґер-мантську, забув свою бабусю. І ця найсправедливіша і най-жорстокіша кара, відміряна нам за цілковите, тихе, ніби кладовищенська тиша, забуття тих, кого ми вже не кохаємо, полягає в тім, що це занурення в непам’ять ми відчуваємо як щось, чого не уникнути, і для тих, кого ми ще кохаємо. Щоправда, ми знаємо, що це стан безболісний, стан байдужости. Але не в змозі усвідомити, ким я був і ким буду, я розпачливо думав про все оте нашарування пестощів, поцілунків, приязних слів, якого я незабаром мав позбутися назавше. Наплив ніжних спогадів, одразу збитий думкою, що Альбертина померла, приголомшував мене зустрічним валом, і я місця собі не знаходив, я зривався на рівні й завмирав, ніби вбитий у землю; той самий досвіток, який бачив, прощаючись із Альбертиною ще променистий і палкий від її поцілунків, нині просовував над фіранками своє страшне лезо, і його холодна блідість, невблаганна і масивна, ранила мене, як удар ножем.
Незабаром вулиці сповняться галасом, гучність якого дозволяла судити про ступінь спеки. Але у спекотному повітрі, яке за кілька годин просякне запахом вишні (ніби в ліках, в яких заміни одного складника іншим досить, щоб засіб ейфо-ричний і збудливий діяв депресивно), було не пожадання, а журба, викликана Альбертининою втечею. Зрештою спогад про всі мої прагнення був теж болісний і теж повний нею, як і спомини про втіхи. Раніше мені здавалося, що подорож до Венеції вкупі з нею не тішила б мене (мабуть, тому, що я передчував, що потребуватиму її присутности), а тепер, коли Альбертини не стало, я втратив охоту туди їхати. Альбертина видавалася мені перешкодою між мною і всм іншим, бо мала в собі все, і я міг черпати з неї, як із повного начиння. Тепер, коли це начиння було розбите, я вже не мав сили сягнути по його вміст, і від усього, що було у ньому, я відвертався, не бажаючи нічого скуштувати. Отож, її втрата аж ніяк не відкривала мені дороги до можливих утіх, яких мене — так я гадав
— позбавляла її присутність. Зрештою досі вона справді перешкоджала мені мандрувати, тішитися життям, але ця перешкода, як це завжди буває, лише застувала інші перешкоди, які тепер, після її смерти, поставали в усій своїй наготі. Таке траплялося зі мною й раніше, коли прихід якоїсь симпатичної особи перебаранчав мені працю, і наступного дня, хоча я був сам, я вже не працював. Коли хвороба, поєдинок, кінь, що злякався і поніс, змушують нас заглянути смерті в очі, ми починаємо усвідомлювати все багатство життя, розкошів, незнаних країв, яких могли б не спізнати. Та тільки-но небезпека минає, ми знову повертаємося до того самого безбарвного життя, позбавленого всіх цих щедрот.
Певна річ, ці такі короткі ночі тривають недовго. І врешті надійде зима, і мені вже не доведеться боятися спогадів про спільні погулянки до раннього передзоряного часу. Але хіба підзимки не принесуть мені, збереженому в холоді, зародка моїх перших пожадань, коли я посилав по неї опівночі, коли час так довго длявся до її дзвінка, до дзвінка, на який я міг тепер марно чекати цілу вічність? Чи не принесуть мені зазимки зав’язі перших моїх тривог, коли двічі мені здавалося, що вона не прийде? Тоді я бачився з нею зрідка. Але навіть ті інтервали між її візитами, коли Альбертина несподівано з’являлася після кількох тижнів з незнаних обширів життя, куди я не бажав зазирати, забезпечували мені спокій, перешкоджаючи спробам обурення, яким мої ревнощі ні за що не давали сконсолідуватися, утворити в моєму серці супротивницьку силу. Ці інтервали, хоча тоді й діяли заспокійливо, з мого нинішнього погляду, були сповнені душевної муки, бо те, чим вона в той період займалася, перестало бути мені байдужим, а надто тепер, коли я не міг сподіватися її відвідин; отож, січневі вечори, коли вона приходила, — тим-то вони й були для мене такі любі, — війнули б тепер холодом буйного вітру і незнаним мені досі неспокоєм, приносячи назад — але вже як якусь згубу, — перший заплід мого кохання. І думаючи про прихід тієї зимової пори, яка від Жільбертиних часів та моїх забав на Єлисейських Полях здавалася мені такою смутною, думаючи, що повернуться вечори, подібні до тамтого, коли падав сніг і я до пізньої ночі даремно виглядав Альбертину,
