ніби хворий, що крутиться на всі боки, влягаючись зручніше, найбільше боявся для моєї туги, для моєї душі повернення морозів, і казав собі, що найважче, мабуть, буде перезимувати. Так я, зв’язаний спогадом з усіма порами року, мусив би, щоб викреслити з моєї пам’яти Альбертину, забути про них і пізнавати їх спочатку, — подібно до того, як старий паралітик знову вчиться читати по буквах; мені б довелося зректися цілого всесвіту. Тільки, казав я собі, моя власна смерть (але вона неможлива) могла б утішити мене після її смерти. Я не вважав, що наша власна смерть є чимось неможливим чи надзвичайним, адже вона стається без нашого відома, певною мірою всупереч нам, кожного дня. Ось чому мене чекала мука, спричинена повторенням будь-яких днів, які не тільки природа, а обставини вводять у ту чи ту пору року. Скоро випаде річниця нашої поїздки минулого літа до Бальбека, де моя любов, ще невідлучна від ревнощів і байдужа до того, що Альбертина робила протягом дня, мала пройти цілу еволюцію, перш ніж стати любов’ю, такою відмінною від інших захоплень, отож останній рік, коли почала змінюватися і звершилася Альбертинина доля, здавався мені повнозерним, щедрим і довгим, як століття. Потім приходили спогади про дні пізніші, але пережиті раніше, про сльотаві неділі, коли всі одначе виходили, а я зоставався у пустці пообіддя, серед шуму вітру й дощу, як «філософ під дахом»; з яким острахом я чекатиму тієї години, коли Альбертина несподівано з’явилася в мене і вперше при-милувала мене, відсахнувшись при появі Франсуази з лампою, — того часу, подвійно минулого, коли вона цікавилася мною і мої почуття до неї могли живитися цілком певною надією! І навіть славні вечори в ще пізнішу пору, коли контори, пансіонати, прочинені, як каплиці, скупані в золотому поросі, вінчають вулиці напівбогинями, які гомоніли за два кроки, а нам так кортіло проникнути до їхньої мітологічної сутно-сти, нагадували мені тільки про те, що біля мене ніжна Альбертина і я не можу підступити до цих богинь. Крім того, до спогадів про звичайнісінькі години вперто додаватиметься душевний настрій, роблячи з них щось незвичайне. Коли напровесні, в майже італійській атмосфері, я почую ріг козяра, цей день помалу зіллється з неспокоєм, викликаним у мене вістю, що Альбертина спіткала в Трокадеро Лею та двох інших дівчат, а потім зілляться з родинною, домашньою і — тоді це мені завдало клопоту, — майже подружньою ніжністю тієї, кого мала привести до мене Франсуаза. Дзвінок Франсуази, що доповідала мені про шанобливе слухнянство Альбертини, яка поверталася вкупі з нею, здався мені тим, що могло покріпити мій дух. Я помилявся. Якщо той дзвінок поліпшив мені настрій, то лише тому, що завдяки йому я відчув, що моя кохана належить мені, живе тільки для мене, навіть оддалік, без жодних заходів із мого боку, вважає мене за свого мужа і володаря, вертаючись на першу вимогу. Отож, телефонний дзвінок став для мене часточкою ніжности, що долинала здалеку, з дільниці Трокадеро, де, як я переконався, било джерело мого щастя, посилаючи мені заспокійливі молекули, цілющий бальзам, сповнювало мене таким відчуттям свободи, що не залишалося нічого іншого, як тільки — з абсолютним спокоєм віддаючись музиці Ваґнера, — чекати на прибуття такої собі Альбертини, без гарячки, без найменшого нетерпіння, в якому я не зумів побачити щастя. Те щастя на думку, що вона вертається, що підкоряється мені, що належить мені, крилося в любові, а не в гордині. Тепер мені було б байдуже до доказу слухнянства півсотні жінок, які поверталися на мою вимогу не з Трокадеро, а з Індії. Усвідомлюючи того дня, що поки я музикував у своєму покої, Альбертина поверталася до мене, виконуючи мою волю, я вдихав розпорошену, як порошинки в сонячному промені, одну з тих субстанцій, які, подібно до ліків, спасенні для тіла і заспокійливі для душі. Згодом, за півгодини, прийшла Альбертина, після чого ми вирушили на прогулянку: її прихід і наша спільна погулянка видалися мені нудними, оскільки до обох вернулася певність, але саме це почуття — відтоді як Франсуаза зателефонувала, що вона її скоро привезе, — сповнювало золотим супокоєм наступні години, зробило з них ніби інший день, несхожий на перший, бо він був підбитий геть-то іншим настроєм, що надавав нового вигляду всьому дню, у низці інших своїх попередників, але якого мені годі було уявити — подібно як ми не зуміли б уявити собі супокою літнього дня, якби такі.дні не існували разом із тими, що ми їх досі пережили; про цей день я не міг би сказати з певністю, щоб я його пам’ятав, бо його супокій розбавлявся нині мукою, а тоді я ще не страждав. Але значно пізніше, коли я пройшов у зворотному напрямі час, прожитий перед тим як покохав Альбертину таким коханням, що моє пошрамоване серце могло безболісно розлучитися з моєю померлою подругою, тоді, як я врешті міг спокійно згадати день, коли Альбертина пішла з Франсуазою по справунки замість залишитися в Трокадеро, я з утіхою думав про той день, при-належний до досі незвіданої мною духовної пори; я міг нарешті згадати його докладно і не додавати до нього болісних переживань, навпаки, я згадав його, як згадують літні дні, які здавалися нам аж надто спекотними, поки ми їх переживали, і пробу яких без домішки поціновуємо лише згодом у вигляді щирого золота і незнищенної блакиті.

Отож, тих кілька років накладало на спогади про Альбертину, роблячи їх такими болісними, не тільки різні барви, окремі властивості, попіл своїх сезонів чи годин, — від делікатних червневих пообідь до зимових вечорів, від місячного сяйва на морі до вранішніх зір при поверненні додому, від снігу в Парижі до зів’ялого листя в Сен-Клу, — але й особливе уявлення, яке мало-помалу складалося в мене про Альбертину, про її зовнішність у кожну мить, більшу чи меншу частоту наших зустрічей у той період, який через це здавався мені то розрідженішим, то густішим, неспокій, який у мене будило очікування, бажання, яке викликала вона тоді в мене, народжені та незбутні надії; все це впливало на характер моєї туги за минулим достоту так само, як пов’язані з нею враження від світла і запаху, і доповнювало всі сонячні роки, які я пережив і які вже через свої власні весни, осені, зими були такі журливі через нев’янучий спогад про неї; кожен рік ніби подвоювався роком почуттів, коли години визначалися не положенням сонця, а чеканням на її прихід, коли тривалости днів і коливання температури вимірювалися злетом моїх надій, поступом нашої приязні, мімікою її личка, її подорожами, кількістю і стилем її листів, більш чи менш палким бажанням побачити мене після повернення. І нарешті ці погодні зміни, ці різні дні показували мені щоразу іншу Альбертину, але досягали цього не тільки воскресінням подібних моментів. Пригадується, що завше, перш ніж навіть я покохав, кожен із них творив із мене іншу людину з іншими прагненнями, бо ця людина мала інше світосприймання, і якщо напередодні вона мріяла тільки про бурі й берегові рифи, то сьогодні, якщо нескромний весняний ранок, користаючи зі шпарин у її погано обгородженому сні, впускав запах троянд, вона прокидалася з думкою про поїздку до Італії. Навіть у моєму коханні мінливий стан моєї моральної атмосфери, змінений тиск моїх вірувань хіба не зменшували вони видимости мого власного кохання, хіба іноді не посилювали вони його до безмежжя, не прикрашали одного дня мого кохання усмішкою, а ще іншого не звихрювали його буряно? Ми існуємо лише завдяки тому, що посідаємо, а посідаємо лише те, що реальне перед нами; і скільки потім наших спогадів, настроїв, думок покидають нас, вирушаючи в далеку подорож, де ми губимо їх з очей! Тоді ми вже більше не можемо включити їх до підсумку, що складає нашу істоту. Але вони мають свої потаємні стежки, якими до нас повертаються. В деякі вечори я засинав, майже вже не шкодуючи за Альбертиною — шкодуючи лише за тим, що можна пригадати, — а прокидався від повені спогадів, зовсім чітких при цілком ясній свідомості. І тоді я починав плакати, бачучи так виразно те, що попереднього дня здавалося мені порохом. Ім’я Альбертини, її смерть змінювала сенс; її зради нагло набували всієї своєї ваги.

Як я міг повірити в її смерть, коли послуговувася тими самими образами, які бачив за її життя? Вона мчала, схилившись над мітологічним колесом свого ровера, в дощові дні засупонена у войовничу кавчукову туніку, з-під якої випиналися її перса, з головою, закутаною у завій та увінчаною зміями, і її проїзд сіяв паніку на бальбецьких вулицях; або вечорами, коли ми брали із собою шампана до Шантепійського лісу, зі зміненим різким голосом, ледь зарожевілим лише на вилицях личком, яке я, не бачучи добре в пітьмі авта, наближав до світла місяця, а нині даремно намагався пригадати, побачити ще раз у цьому вже вічному морокові. Маленька статуетка під час прогулянки на острові, спокійна масивна постать з пористою шкірою за піанолою, вона поступово ставала дощистою і меткою, задерикуватою і прозорою, нерухомою й усміхненою, ангелом музики. Кожна була пов’язана з певним моментом, з датою до якої я знову потрапляв, щойно знову бачив Альбертину. Ті моменти минувшини не є сталими; вони продовжують у нашій пам’яті рух, який ніс їх у будуччину — у будуччину, яка вже стала минувшиною, — манячи за собою і нас. Я ніколи не пестив Альбертини в дощові дні, у непромокальному плащі, мені хотілося попросити її скинути цей панцир; я пізнав би тоді польове кохання, мандрівне братерство. Але нині це було вже неможливе, її не стало. З побоювання звести її на лихе, я вечорами вдавав, що не розумію певних утіх, які вона мені пропонувала і яких вона від когось іншого не вимагала б. Тепер я жадав їх з нестямною жагою. Я не спізнав би їх із жодною жінкою, але в пошуках тієї, яка зуміла б мене вщедрити ними, я міг би обійти марно цілий світ, бо Альбертини не стало. Здавалося, мені треба було зробити вибір між двома фактами, вирішити, який із них правдивий, настільки один із них — Альбертинина смерть, принесений з невідомої мені дійсности, з її туренського буття, суперечив усім моїм думкам про неї, прагненням, гризотам, моїй ніжності, гніву, ревності. Таке велике багатство спогадів, зачерпнутих із фактів її життя, така величезна навала