написала мені цього листа, а надто послала останню телеграму — доказ того, що вона вернулася б, якби була жива. В цьому було для мене щось не лише приємне, а й гарне, бо без цієї телеграми подія була б недовершена, не передавала б такою мірою закону мистецтва чи долі. Справді, навіть бувши чимось іншим, вона все одно мала щось від мистецтва, бо кожна подія — це виливок особливої форми, і, хай би якою вона була, коли відбувається в певній низці фактів і нібито завершує їх, то накидає цій вервечці візерунок, який здається нам єдино можливим, бо ми не знаємо іншого, який би міг його заступити. Чому вона не сказала мені: «У мене інші уподобання»? Я б поступився, я б дозволив їх уволити, я б навіть поцілував її. Як мені було скрушно згадувати, що вона мене так ошукала, присягаючись, за три дні перед утечею, що з приятелькою мадемуазель Вентейль у неї нічого не було, — її зрадив лише рум’янець на щоках під час цієї присяги! Бідолашна дівчина! Принаймні вона була чесна, відмовившись клястися, що хотіла того вечора піти до Вердюренів не задля зустрічі з мадемуазель Вентейль та її приятелькою. Чому вона так і не визнала всього до кінця? Зрештою, може, було трохи і моєї вини в тім, що попри всі мої силкування зламати її упертість вона так і не сказала: «У мене такі уподобання». Моєї вини, бо у Бальбеку, після візити маркізи де Камбремер, коли я вперше щиро розмовляв з Альбертиною і був такий далекий від думки, щоб підозрювати її в чомусь більшому, ніж у гіршому разі надто палкій приязні з Андре, надто різко висловив свою огиду до такого типу звичаїв і категорично їх засудив. Потім я не міг пригадати, чи зашарілася Альбертина, коли я наївно випалив, як це все мені бридко; я не міг пригадати, бо ми часто лише через якийсь тривалий час хотіли б знати, як поводилася ця особа в той момент, коли ми зовсім не звернули на це уваги, і який потім, коли ми вертаємося подум-ки до цієї розмови, міг би прояснити болісну для нас загадку. Але в нашій пам’яті зяють провали, все це минуло безслідно. Ми прогавили те, що вже тоді могло видатися нам важливим, не розібрали до пуття якогось речення, не зауважили якогось жесту або забули і те, і те. І коли пізніше, пристрасно докопуючись до істини, переходячи від висновку до висновку, гортаючи сторінки нашої пам’яти, як книгу свідчень, ми натрапляємо на певну фразу, на певний жест і ані руш не можемо пригадати, удвадцяте знову починаємо йти цим шляхом, але марно, завжди спотикаємося на тому самому місці. Чи зашарілася вона? Не знаю. В кожному разі, не могла не чути, і спогад про мої слова зупинив її, коли вона, може, була готова висповідатися мені. А тепер її ніде немає, я міг би обійти всю землю, від бігуна до бігуна, і не спіткав би Альбертини; дійсність, поглинувши її, була знову гладенька, запався всякий слід істоти, що канула. Тепер від неї зосталося лише імення, як у такої собі пані де Шарлюс, про яку її знайомі байдуже казали: «Вона була чарівна». Але мені в голові не вкладалося, як могла існувати дійсність, недоступна Альбертининій свідомості, оскільки моя приятелька розгостилася в мені, всі мої почуття, всі думки вертали її до життя. Може, якби вона про це знала, то була б зворушена, переконавшись, що друг її не забув, коли життя дійшло кінця, і відгукувалася б жвавіше на те, що раніше сприймала байдуже. Але так само, як ми воліли б, навіть у найбільшому секреті, не зраджувати жінки, побоюючись, що в противному разі і вона буде нам невірна, я думав зі страхом: якщо померлі десь живуть, то моїй бабусі так само добре відомо, що я про неї забув, як Альбертині те, що я її пам’ятаю. І добре все зваживши, навіть коли в гру вступає вмерла особа, чи можемо ми бути певні, що ми більше б раділи, чуючи, що вона дещо про нас знає, чи ще більше жахалися, якби вона знала есе? І хай би яка кривава була ця жертва, чи не відмовлялися б ми пам’ятати тих, кого любили як друзів, бо тепер би ми боялися, що вони будуть ще й нашими суддями?

Моя ревнива цікавість до того, що могла робити Альбертина, була безмежна. Я справляв собі за гроші бозна скільки жінок, від яких нічого не дізнався. Цікавість була така жива через те, що людина для нас умирає не одразу, вона залишається оточена життєвою аурою, що не має нічого спільного зі справжнім безсмертям, але завдяки їй людина полонить наші думки так само, як за життя. Людина ніби у від’їзді. Це глибоко поганське тогосвітнє життя. І навпаки, коли ми перестаємо кохати, наша цікавість до. померлого умирає раніше, ніж він сам. Я б не зрушив з місця, аби дізнатися, в чиєму товаристві Жільберта гуляла одного вечора на Єлисейських Полях. Я добре усвідомлював, що теперішня моя цікавість такого самого Гатунку, що вона така сама безглузда і так само швидко минеться. Але я і далі жертвував усім задля жорстокого вдоволення цієї минущої цікавости, хоча наперед знав, що мій примусовий розрив із Альбертиною доведе мене до такої самої байдужости, яка оволоділа мною після добровільної розлуки з Жільбертою. Якби вона могла передбачити, що станеться, то не покинула б мене. Це означало, що побачивши себе мертвою, вона воліла б радше жити зі мною. Через свою суперечливість таке припущення безглузде. Але воно було нешкідливе, бо уявляючи собі, як Альбертина була б щаслива вернутися до мене, якби могла знати, якби могла вчасно зрозуміти, я бачив її немов увіч, хотів цілувати, але це було неможливо, — на жаль, вона ніколи вже не повернеться, бо мертва. Моя уява шукала її в небі, в такі самі вечори, в які ми дивилися на нього ще разом; понад улюблене нею місячне світло я намагався піднести аж до неї своє почуття, аби воно потішило її після смерти, і ця любов до істоти нині такої далекої була ніби релігія, мої думки линули до неї, як молитви. У прагненні є сила, яка породжує віру; колись я думав, що Альбертина не покине мене, тільки тому, що я цього хотів; тепер, прагнучи її, я повірив, що вона не померла; я почав читати книжки про верткі столи, допускав можливість безсмертя душі. Але мені цього не вистачало. Мені було потрібно потрібно після моєї смерті знайти разом зі своїм тілом, як начебто позасвіття було подібне до життя. Та хіба тільки до життя? Мої домагання йшли ще далі. Я хотів, щоб її смерть не позбавила мене назавше утіх, які не вона одна забирає у нас. Адже без неї вони врешті приїлися б, та вони вже й почали втрачати свою свіжість під впливом давніх звичок і жадоби нового. Крім того, живучи, Альбертина навіть фізично поволі б змінювалася, і я б пристосовувався до цих змін. Але моя пам’ять, воскрешаючи її на мить, прагнула побачити її такою, якою вона не була б, якби залишилася живою; я сподівався дива, яке б визначило природні й довільні межі пам’яти, що не знає минулого. Одначе таку живу істоту я уявляв собі з наївністю давніх богословів, і ця істота давала мені не ті пояснення, які могла дати, а ті, яких вона з духу суперечности завжди відмовляла мені за життя. В такій смерті, схожій на якесь наслання, моє кохання могло бути для неї несподіваним щастям; отож смерть означала для мене лише добру нагоду, оптимістичне розв’язання, яке все спрощує й залагоджує.

Іноді я уявляв собі нашу зустріч не так далеко, не на тім світі. Давно, коли я знав Жільберту як товаришку ігор на Єлисейських Полях і ввечері вдома мріяв, що дістану від неї листа з освідченням у коханні, що вона за хвилю з’явиться влас-ною особою, так і нині та сама сила прагнення, не скута більше фізичними законами, які стояли їй на перешкоді (зрештою, щодо Жільберти ця сила мала рацію, бо останнє слово залишилося за нею), змушувала мене сподіватися, що я дістану звістку від Альбертини про те, що кінь її справді поніс, але з мотивів суто романтичних (таке й справді спобігало героїв, яких довший час уважали за померлих) вона не повідомляла мене про своє одужання, а тепер, повна скрухи, хоче вернутися до мене назавше. Цілком усвідомлюючи те, чим може бути тихе божевілля у людей, як поглянути, розсудливих, я відчував водночас певність, що вона мертва, і невгасиму надію, що вона от-от увійде до моєї кімнати.

Я й досі не мав новин від Еме, а йому ж було вже пора прибути до Бальбека. Звісно, мій розслід стосувався справи другорядної, обраної навмання. Якщо Альбертина справді грішила, то в її житті мали б бути речі значно важливіші, але які не спали мені на думку, як от розмова про пеньюар і про те, за-шарілася чи не зашарілася Альбертина. Але ці речі не існували для мене саме тому, що я їх не бачив. Той день, який я через кілька років силкувався відновити у пам’яті, я обрав цілком довільно. Якщо Альбертина любила жінок, то у неї було безліч інших днів, розпорядку яких я не уявляв і про які мені теж було б цікаво знати; я міг би послати Еме до інших бальбецьких місць, до інших міст, окрім Бальбека. Але саме ці дні з невідомим мені розпорядком не тривожили моєї уяви, вони оминули її. Речі, люди починали існувати для мене лише тоді, коли набували в моїй уяві індивідуальних особливостей. Якщо були тисячі інших, подібних, то для мене існували тільки ці. Якщо мене давно цікавило, у зв’язку з моїми підозрами щодо Альбертини, як виглядали ті душові, то це з тої самої цікавости, що визначала моє ставлення до жінок: хоча я знав, що є багато дівчат і покоївок такого ґатунку і про яких я теж міг випадково почути, мені все таки хотілося дізнатися, — оскільки про них розповідав мені Сен-Лу, і вони існували особисто лише для мене, — саме про ту дівчину, яка бувала в домі розпусти, і покоївку пані Пютбюс. Труднощі, спричинені моїм кволим здоров’ям, нерішучістю, моєю схильністю до «проволоки», як висловлювався Сен-Лу,