Еме знайшов помешкання біля вілли пані Бонтан, познайомився з тамтешньою покоївкою і з чоловіком, який давав у найми екіпажі, — Альбертина часто наймала бричку на цілий день. Ані він, ані вона нічого за нею не помічали. У другому листі Еме писав, що, за словами молодої пралі з міста, Альбертина якось особливо потискала їй руку, коли приносила білизну. Але нічого іншого, сказала вона, ця панянка собі не дозволяла. Я послав Еме гроші на подорожні видатки, за ту прикрість, якої він мені завдав своїм листом, і водночас намагався її пом’якшити, переконуючи себе, що то була всього лишень фамільярність, яка не свідчила про якесь збочення. Аж це дістаю від Еме телеграму: «ДОВІДАВСЯ РЕЧІ ‘ДУЖЕ ЦІКАВІ. БАГАТО НОВИН ДЛЯ ПАНА. ЛИСТ У ДОРОЗІ» Другого дня прийшов лист; побачивши конверт, я здригнувся; бо одразу збагнув, що він від Еме, тому що кожна особа, навіть найскромніша, панує над маленькими зрощеними з нею істотками, живими і ніби кинутими в отерплому стані на папір, творячи письмо, властиве тільки їй.
Спершу праля нічого не хотіла мені говорити, вона твердила, що панна Альбертина тільки щипала її за руку. Щоб розв’язати їй язика, я повів її обідати і підпоїв. Ось тоді вона розповіла мені, що Панна Альбертина бачилася з нею на березі моря, куди вона ходила купатися; Панна Альбертина мала звичку вставати рано і сходилася з нею над морем, у тому місці, де дерева ростуть так густо, що нічого не можна побачити, і зрештою, о цій порі нікого там і нема. Згодом праля приводила ще й своїх колежанок, і всі купалися, а згодом, як уже спражило і сонце припікало навіть під деревами, вони лягали на траві, щоб обсохнути, і пестили одна одну, лоскотали, жартували. Праля зізналася, що вона зі своїми колежанка-ми дуже любила ці жарти і, що бачучи, як панна Альбертина треться об неї в купальнику, вона умовляла її скинути його і проводила язиком по її шиї та руках і навіть по підошві стіп, які панна Альбертина до неї простягала. Праля теж роздягалася і одна одну ради забави штурхала у воду. Того вечора вона більше мені нічого не розповіла. Але пам’ятаючи про дані мені вказівки і готовий зробити все, аби догодити Панові, я привів пралю до себе на ніч. Вона спитала, чи хочу я, щоб вона зробила мені те, що робила Панні Альбертині, коли та скидала купальника. Аж це вона мені сказала: (Аби пан бачив, як ця панянка трепетала!) Вона мені зізналася: (Ах, я від тебе на сьомому небі!) І була така збуджена, що не змогла стриматися і вкусила мене). Я бачив ще слід на руці у пралі. Я розумію, що Панна Альбертина діставала від усього цього втіху, бо ця мала справді кому хочеш догодить.
Я дуже страждав у Бальбеку, коли Альбертина сказала мені про своє приятелювання з мадемуазель Вентейль. Але там Альбертина була поряд, вона завжди уміла мене втішити. Потім, надто вже зацікавившись її зальотами, я довів її до того, що вона втекла з мого дому, і коли Франсуаза принесла мені звістку, що її нема, і я зостався сам, то страждав ще більше. Але принаймні та Альбертина, яку я колись кохав, залишалася в моєму серці. Тепер на її місці, аби покарати мене за ще більшу цікавість, якої смерть, попри мої сподівання, не заспокоїла, я бачив іншу дівчину, яка плела круг себе клубок брехні й ошуканства, і тоді як її попередниця так лагідно мені присягалася, що їй чужі такі жарти, вона, захмеліла від здобутої волі, поїхала, аби зануритися в них із головою і, сходячись удосвіта на березі Луари з пралею, кусала її і скрикувала: «Ах, я від тебе на сьомому небі!» Це була інша Альбертина, інша не лише в тому значенні, якого ми надаємо слову «інша», коли мовиться про інших. Якщо інші люди виявляються несхожими на тих, як ми собі їх уявляли, то це не надто зачіпає нас, а що маятник інтуїції не може відхилятися зовні від нас далі, ніж він відхиляється усередині нас, помічені відмінності зостаються лише на поверхні нас самих. Раніше, коли я чув, що якась жінка любить жінок, мені вона не здавалася через це якоюсь особливою істотою. Але коли в гру вступає кохана жінка, то, щоб убити біль, викликаний таким відкриттям, ми хочемо дізнатися не лише те, що вона робила, а й те, що вона тоді відчувала, яке в неї склалося про це уявлення; і, посуваючись у такий спосіб далі, ми через глибину душевної муки добуваємося до таємниці, до суті. Я страждав від цікавости, з якою взаємодіяли всі сили мого інтелекту і підсвідомости, страждав аж до глибин моєї істоти, до глибини мого організму, до глибини моєї душі куди дужче, ніж міг мене мучити страх перед утратою життя; тепер усе, що я дізнався про Альбертину, я переживав у глибинах її особистости. І ця мука, так глибоко загнана в мене, ця реальність Альбертининих збо-чених нахилів стали мені згодом у великій пригоді. Як і лихо, учинене мною бабусі, біль, завданий мені Альбертиною, став останньою злукою між нею і мною, пережив навіть спогад про неї, адже, нагромаджуючи енергію, як кожний фізичний процес, страждання обходиться без уроків пам’яти; людині, яка забула про чудові місячні ночі, проведені в лісі, все ще доля-гає ревматизм, набутий саме тоді.
Ті нахили, в яких вона не хотіла зізнатися, хоча їх мала, ті нахили, які я відкрив не шляхом холодного розумування, а в палючому болю, якого я зазнав, читаючи слова: «Ах, від тебе я на сьомому небі!», болю, що надавав їм якісну відмінність, ці нахили завершували образ Альбертини не тільки так, як завершує рака-самітника нова скойка, яку він тягне за собою, а радше як сіль, яка взаємодіє з іншою сіллю і змінює її барву, і навіть, випадаючи в осад, її природу. Коли праля казала своїм колежанкам: «Уявіть собі, ніколи б у це не повірила — панянка, а теж така», ці слова означали для мене не тільки збочення, досі моїм очам невидиме, яке ці дівчата пов’язували з Аль-бертиною, а й відкриття, що це була особа, зрештою, подібна до них, особа, що говорила з ними тою самою мовою, і це робило її краянкою інших, ще дужче відчужувало її від мене, було доказом того, що я з нею мав, що носив у серці, було тільки її зникомою частинкою, тоді як усе, виросле до гігантських розмірів як щось більше, ніж індивідуальне пожадання, само по собі вже таємниче й важливе, бо Альбертина ділила його з іншими жінками, було мені завжди невідоме, тому що вона крилася з ним від мене, наче жінка, яка приховує, що вона з ворожої країни, що вона шпигунка, навіть ще більша запроданка, ніж звичайна шпигунка, — та ошукує нас щодо своєї національносте, тоді як моя приятелька затаїла свою найглибшу сутність, те, що вона належить не до всієї людськосте, а до якоїсь особливої раси, яка затесалася між людством, переховується в ньому, а проте ніколи з ним не зіллється. Колись я бачив дві Ельстірові картини, що зображували оголених жінок серед заростів. На одному полотні дівчина піднімає ногу, як, мабуть, підіймала ногу Альбертина, жартуючи з прачкою. На другій дівчина штурхає до води іншу дівчину — та весело опирається, ледь звівши ногу і ступнею легко черкаючи блакитну воду. Мені пригадалося, як її підняте стегно творило з кутом зігнутого коліна такий самий вигин, як у Альбертини, коли вона лежала у моєму ліжкові. Мені не раз хотілося сказати їй/що вона нагадувала мені ті Ельстірові образи. Але я утримувався, не бажаючи привертати її думки до голого жіночого тіла. Тепер я бачив Альбертину біля прачки і її колежанок, вони відтворювали групу, яку я так любив, коли сидів серед Альбертининих приятельок у Бальбеку. Якби я кохався тільки в красі, я б визнав, що Альбертина відтворювала групу, в тисячу разів прекраснішу тепер, коли вони є статуями оголених богинь, подібних до тих, яких великі скульптори розсипали по Версалю, у гаях і басейнах, де вода їх миє і лощить своїм пестливим хлюпотом. Тепер, вкупі з пралею, Альбертина видавалася мені куди більше дівчиною на морському березі, ніж у Бальбеку: показуючи свої мармурові жіночі форми в гущавині кущів і трави, вона поринала у воду, як барельєф із морськими мотивами. Коли я уявляв її на моєму ліжку, мені здавалося, ніби я бачу її зігнуте стегно, я бачив її, то була шия лебедя, що шукала уст іншої дівчини. Потім стегно зникало, і я бачив тільки зухвалу шию лебедя, ніби ту, що у трепетному шкіці картини шукає рота Леди, яка вся тремтить у щиро жіночих розкошах, бо то тільки лебідь, і їй здається, що вона ще самотніша, так само як під час розмови по телефону ми відкриваємо модуляцію голосу, непомітну для нас доти, доки не відділяємо його від обличчя, в якому об’єктивізується його вираз. У цьому етюді насолода, замість ринути до жінки, яка збуджує її і якої немає, замінена безвладним лебедем, зосереджується в жінці, яка її відчуває. Іноді зв’язок між моїм серцем і пам’яттю уривався. Те, що Альбертина виробляла з прачкою, я сприймав як скорочення майже алгебричні, і вони нічого мені не говорили. Але сто разів на годину урваний струм відновлювався, і моє серце безжально горіло в пекельному вогні, коли я бачив, як Альбертина, оживлена моїми ревнощами, справді жива, мліла від пестощів прачки і примовляла: «Ах, від тебе я на сьомому небі!» У такі хвилини
