Я так часто намагався уявити собі Альбертинині розкоші, що одного разу мені привиділося, ніби я їх побачив, коли розглядав Андре, а іншим разом мені здалося, що я їх почув. Я привів до дому розпусти двох молодих праль з одної дільниці, куди часто ходила Альбертгіна. Під милощами однієї з них у другої вихоплювалися звуки, які я спершу не міг визначити, адже ми не розуміємо, що то за незвичний звук, що передає відчуття, якого ми ніколи не спізнавали. Якщо чуєш його з сусіднього покою, нічого не бачучи, можна взяти за вибух реготу зойк болю, який виривається у хворого, оперованого без наркозу; а коли ми чуємо матір, яка саме дізналася про смерть свого дитятка, нам так само важко буде перекласти цей звук, не відаючи в чому річ, на людську мову, наче рик якогось звіра чи бренькіт арфи. Треба, щоб минув якийсь час, аби зрозуміти, що цей крик виражає в одному і другому випадку те, що ми — за аналогією наших власних відчуттів, зрештою, на них несхожих, — називаємо стражданням; так само допіру через кілька хвилин до мене дійшло, що почутий мною звук є вираженням того, що — теж за аналогією з мало схожими почуттями, знаними мені з досвіду, — ми називаємо насолодою; мусила вона бути сильною, щоб аж так розвогнити істоту, яка її зазнавала, і вирвати в неї незнайомий звук, який нібито супроводжує і коментує всі епізоди захопливої драми, що її переживала слабка жінка, бо драма розігрувалася за куртиною, навіки приховуючи від сторонніх поглядів те, що діється в найінтимніших тайнощах кожної людини. Жодна з цих двох малих не могла мене просвітити, вони не знали, хто така Альбертина.
Романісти часто пишуть у своїх передмовах, що, подорожуючи якимось краєм, вони спіткали когось, хто їм розповів про життя певної особи. Потім вони надають слово цьому приятелеві, і його розповідь і є від дошки до дошки їхній роман. Так падуанський канонік розповів Стендалю життя Фабріціо дель Донго. Як би нам хотілося, коли ми кохаємося, тобто, коли життя іншої особи видається нам таємничим, знайти такого добре поінформованого оповідача! І, безперечно, він таки існує. Хіба ми самі не розповідаємо незворушно про життя тої чи іншої жінки нашому знайомому чи незнайомцеві, які й гадки не мали про її походеньки і зацікавлено слухають нас? Якщо я був тією людиною, яка говорила Блокові про принцесу Ґермантську, про пані Сванн, то був десь, може, й такий, хто зумів би розповісти мені про Альбертину. Звичайно, така людина завше існує, але ми її не здибаємо. Мені здавалося, що якби я міг знайти жінок, які її знали, я б вивідав усе до кінця. Хтось сторонній, певне, гадав би, що так її життя, як я, не знав ніхто. Хіба я не знав її найліпшої приятельки Андре? Ось так само люди уявляють, що приятель міністра мусить знати правду про деякі справи або не може бути вплутаний у судовий процес. Але єдино тільки цей приятель відає, що як він не намагався розмовляти про політику, міністр обмежувався загальниками і повторював новини, відомі з газет, а всі прохання про допомогу збував незмінним: «Тут я безсилий», з чого приятель робив висновок, що і сам він безсилий. Я казав собі: «От якби мені знайти таких і таких-то свідків!», але якби я справді їх знайшов, то навряд чи добув би від них більше, ніж від Андре, охоронниці таємниці, якої вона не хотіла видавати. Відрізняючись і тут від Сванна, який, облишивши ревнувати, перестав цікавитися, як Одетта проводила час із Форшвілем, я знаходив якийсь чар, навіть потому як ущухли ревнощі, у пошуках Альбертининої пралі, мешканців її дільниці, у відтворенні її життя, її інтриг. А що прагнення підбите завжди чимось, що нас уже почало чарувати раніше, то я шукав жінок у дільницях, де колись мешкала Альбертина,
— так само свого часу вабили мене Жільберта і дукиня Ґер-мантська. Навіть якщо я не міг від них нічого довідатися, я цікавився жінками її кола або середовища, де вона любила бувати, словом, жінками, наділеними для мене тією принадою, що нагадували її або сподобалися б їй. Нагадуючи мені чи то Альбертину, чи то тип жінки, до якого вона, безперечно, мала особливе уподобання, я переживав болісні почуття — ревність або жаль, які згодом, коли до мене вернувся спокій, змінилися цікавістю, не позбавленою втіхи. І серед цих останніх я звертав увагу насамперед на дівчат із простолюду, бо їхнє життя дуже різнилося від життя, яке знав я. Тільки по-думки ми можемо щось посідати, отож не володіє картиною той, хто повісив її у своїй їдальні, не розуміючи її, як не присвоїв він собі нічого з того краю, де мешкає, але не бачить його. А проте я піддавався ілюзії, що я володію Бальбеком, коли Альбертина одвідувала мене в Парижі і я обіймав її; тепер я вступав у контакт, зрештою поверховий і короткочасний, з її життям, з атмосферою ательє, з розмовами за прилавком, з душею чиншових халуп, де я цілував якусь робітницю. Андре та інші жінки, всі вони у зв’язку з Альбертиною, — подібно до того як раніше Альбертина існувала для мене у зв’язку з Бальбеком, — були для мене сурогатами втіх, взаємозамінними в низхідному порядку; завдяки їм ми можемо обходитися без чогось, що вже нам недоступне, як от подорож до Бальбека, Альбертинине кохання, радощі (як похід до Дувра, щоб побачити Тиціана, який там висів давно, і знайти в цьому потіху, бо ми не можемо вибратися до Венеції), які, різнячись непомітними для ока відтінками, утворюють в нашому житті ніби шерег концентричних сфер, суміжних, гармонійних і за-никливих довкола первісної насолоди, яка задала тон, вилучала те, що з нею не поєднується, все вкрила одною барвою (як це сталося зі мною під час захоплення дукинею Ґермантською і Жільбертою). Андре та інші жінки були для моєї, — мабуть уже незбутньої, — туги за Альбертиною тим, чим одного вечора, коли я знав її тільки в лице, уявлялася мені зерниста і холодна сонячність виноґрона.
Пов’язані зі спогадом про моє кохання певні фізичні і соціальні особливості Апьбертини, всупереч яким я її кохав, спрямовували мене нині в бік жінок, раніше зовсім мені байдужих — дрібноміщанських брюнеток. У мені частково почала відроджуватися та всесила жага, якої моя любов до Альбер-тини не могла втамувати, величезна хіть узнати життя, яку я відчував колись на бальбецьких шляхах, на паризьких вулицях, жага, яка завдала мені стільки муки, коли, гадаючи, що вона живе і в Альбертининому серці, я намагався приборкати їй крила. Тепер, коли я міг зважати на її жагу, коли моя забаганка миттю будила думку про її забаганку, коли ці два великі жадання зливалися, мені хотілося, щоб ми віддавалися йому разом. Я казав собі: «Ця дівчина їй би сподобалася», але в ту ж мить, згадавши про неї та про її смерть, я хилився від смутку, не в змозі йти далі за своїм пожаданням. Як колись Ме-зеґлізька і Ґермантська сторони зродили в мені любов до села і я вже не міг захоплюватися красотами без старезної церкви, волошок і жовтцю, так моє кохання до Апьбертини, пам’ятаючи про розкішну минувшину, змушувало мене шукати тільки один тип жінки; я знову, як перед початком цього кохання, відчував потребу в постатях, схожих на неї, щоб обмінюватися зі своїм спогадом, поступово витісняти його. Тепер мені було б важко бути в товаристві ясноволосої гордої дукині, бо вона не збудила б у мені жодного хвилювання, яке мало джерело в Альбертині, в моєму жаданні її, в моїй давній ревності до її почуття, в болю від її загибелі. Адже наші учування сильні в нас лише тоді, коли визволяють у нас ще й щось інше — почуття, яке не знаходить задоволення в розкошах, але яке підпрягається до пожадання, посилює його, змушує чіплятися за насолоду. А що Альбертинині почуття до жінок перестали мене гризти, ці жінки випливали з моєї минувшини, надавали їй характеру реальнішого, подібно як колись гострий жовтець, ґлід набували від комбрейських спогадів більшої
