Отож моє вже щербате кохання ніби не перешкоджало новим захопленням, і Альбертина, немов ті довго кохані жінки, які, відчуваючи, що пал їхнього коханця вигасає, уміють зберегти над ними свою владу, обмежуючись роллю посередниць, підсувала мені — ніби пані Помпадур Людовікові XV — нових дівчат. Раніше мій час ділився на періоди, коли я бажав таку чи таку-то жінку. Вичерпавши потребу в гострих відчуттях з одною жінкою, я,переходив до другої, шукаючи цим разом майже чистої ніжности, а потім потреба у вибагливіших милощах манила мене до першої. Тепер таке чергування добігло кінця чи радше один із періодів тривав надто довго. Мені хотілося, аби моя нова приятелька мешкала у мене і на сон грядущий прощалася зі мною сестринським поцілунком. Завдяки цьому я міг собі уявити, — аби не знав, якою нестерпною ставала для мене присутність нової жінки, — що я дужче прагнув поцілунку, ніж губів, приємности, ніж любови, звички, ніж особи. А ще мені хотілося, аби вона, як Альбертина, могла грати мені Вентейля і розмовляти зі мною про Ельстіра. Все це було неможливо. Любов цих дівчат не була варта її любови, — казав я собі; любов, з якою пов’язані різні епізоди, походи до музеїв, концерти, всі житейські перипетії, супроводжувані листуванням, розмовами, фліртом, що передує коханню, суто дружніми взаєминами потім, має більше засобів, ніж почуття до жінки, здатної тільки віддаватися, багатша, як ор-кестра проти фортепіано. Моя потреба, куди глибша, в ніжності, яку я знаходив у Альбертини, ніжності добре вихованої дівчини і водночас моєї сестри, була — так само як потяг до дівчат з її середовища — власне тільки пам’яттю про Альбертину, все ще живою пам’яттю про її кохання. І я зайвий раз переконався, що спогад не вигадливий, що він не в змозі прагнути чогось іншого, навіть чогось ліпшого, ніж те, що ми вже посідали; а по-друге, що він духовний, тому реальність не може дати йому здобутку, якого він пожадає; нарешті, стосуючись якоїсь померлої особи, доконуючи акт воскресіння, він будить у нас не стільки потребу кохання, скільки тугу за тою відсутньою істотою. Ось чому навіть схожість з Альбертиною у вибраної мною жінки, схожість, — якщо мені вдавалося знайти, — її пестощів змушувала мене ще гостріше відчувати відсутність того, чого я несвідомо домагався і від чого залежало відродження мого щастя, відродження того, чого я шукав, а шукав я саму Альбертину, шукав час, прожитий вкупі з нею, шукав, сам про це не здогадуючись, минувшини. У погідні дні мені здавалося, наче Париж уквітчаний усіма дівчатами, які, навіть коли я їх не прагнув, сягали своїми коренями в пітьму жаги і вечорів, незнаних Альбертині. Колись, на самому початку, коли вона ще не крилася переді мною, вона сказала мені про одну з них: «Ач, яка мала гарнуля! Яке в неї чудове волосся!» Все, що в її житті будило колись мою цікавість, коли я її знав тільки в лице, і весь мій власний смак до життя зводився до єдиної цікавости: як Альбертина дознавала розкошів, як виглядала вона в товаристві жінок? Може це тому, що після їхнього відходу я залишався з нею наодинці, я був останній, я був її володар. Бачучи її вагання, чи варто проводити вечір з тою або з тою, її пересит якоюсь іншою, може почуття розчарування, хто знає, чи не потрапив би я висвітлити, звести до розумних меж ту ревність, яка мене мучила, бо бачучи Альбертину в такому стані, я міг би виміряти розкоші, спізнані нею, і визначити їхні межі.
Скільки утіх, якого гарного життя позбавила вона нас обох,
— казав я собі, — через дику впертість, з якою вона приховувала свій нахил! І коли я знов почав роздумувати, де чаїлася причина її упертости, нараз я згадав собі слова, які сказав їй у Бальбеку того дня, коли вона позичила мені олівця. Дорікаючи її, що вона не дозволила мені поцілувати себе, я заявив, що вважаю це за щось настільки ж природне, наскільки мені огидні жінки, ласі до жінок. Та ба, Альбертина, мабуть, це затямила.
Я водив до себе дівчат, які іншого часу мені б найменше подобалися, гладив зачесане на прямий проділ волосся, захоплювався гарними носиками, еспанською блідотою. Раніше навіть щодо жінки, поміченої на бальбецькому шляху, на паризькій вулиці, я усвідомлював, який індивідуальний характер мало моє бажання, і знав, що його годі заспокоїти з кимось іншим. Однак життя, відкриваючи мені крок за кроком тривалість наших потреб, навчило мене за браком однієї особи вдовольнятися іншою, що те, чого я домагався від Альберти-ни, могла б мені дати інша, наприклад, панна де Стермар’я. А проте саме нагодилася Альбертина; і між задоволенням моєї потреби в ніжності й особливостями її тіла існував тісний, непорушний зв’язок, і я не міг відірвати від жадання ніжности клубок спогадків про Альбертинене тіло. Тільки вона одна могла дати мені таке щастя. Думка про її єдиність була вже не метафізичним апріорі, запозиченим у тому індивідуальному, що мала Альбертина і що я бачив у зустрінутих жінок, тепер вона стала апостеріорі, виниклим із випадкового, але тривалого зрощення в мені різних Альбертининих образів. Я уже не міг спізнати жодного ніжного почуття, не тужачи за нею, не побиваючись, що її нема. Отож навіть схожість жінки, яку я знайшов собі, з моїм давнім щастям давала мені змогу краще відчути, чого мені бракувало, щоб я знову міг бути щасливий. Та сама порожнеча, яка діймала мене в моєму покої після Аль-бертининого від’їзду і яку я силкувався заповнити, обіймаючи інших жінок, була і в кожній із них. Вони не говорили зі мною про музику Вентейля, про «Мемуари» Сен-Сімона, вони не приходили до мене напахчені, не бавилися зі мною, черкаючи своїми віями мої вії, — все це було необхідно, бо ніби зосереджує наші думки на зляганні і створює ілюзію кохання, а насправді складає частину моїх спогадів про Альбертину, таку потрібну мені. Те, що ці жінки мали від Альбертини, тільки ще більше підкреслювало, чого їм бракувало і що було для мене всім і чого більше ніколи не буде, бо Альбертина мертва. І зрештою моє кохання до неї, штовхаючи в обійми інших жінок, робило їх байдужими мені, а моя туга і ревність, перекривши тривалістю найпохмуріші мої передбачення, ніколи не зазнали б докорінних змін, якби, відірівані від решти мого життя, підкорялися лише грі моїх спогадів, діям і реакціям прикладної психіки нерухомих станів, а не були частиною більшої системи, де душі рухаються в часі, як тіла у просторі. Подібно як геометрія у просторі, існує і психологія в часі; розрахунки психології не були б точні, якби ми не узгляднювали Часу і одну з форм, у яких він виступає, забуття, чию силу я вже відчував у собі і яке є таким могутнім знаряддям пристосування до дійсносте, бо воно поступово знищує в нас ще живу минувшину, яка не хоче пристосовуватися. Я міг би давно вже здогадатися, що я розлюблю Альбертину. Коли, усвідомивши, яку вагу мала її особа та її вчинки в моїх і в чужих очах, я зрозумів, що кохання для неї було не таке важливе, як для мене, і міг вивести низку висновків про суб’єктивний характер мого почуття. Оскільки воно належало до духовного життя, то мало шанс пережити його предмет, але заразом, не маючи підтримки зовні, воно мало, — як усякий духовний стан, надіть найвідпорніший, — зійти нанівець, бути «заступленим», і все те, що здавалося таким інтимним, що так міцно пов’язує мене зі спогадами про Альбертину, зникне безслідно. Це гірка доля тих, що відійшли, правити лише за нечіткі кліше для наших думок. Тому ми будуємо на них проекти, які палають пристрастю думки, але думка втомлюється, спогади никнуть. Надійде пора, коли я залюбки віддам першій ліпшій Альбертинині покої, як я без тіні жалю подарував колись Аль-бертині агатову кульку та інші Жільбертині подарунки.
Розділ другий
Мадемуазель де Форшвіль
Альбертини я не розлюбив, ні, кохання не минуло, але я кохав її не так, як останнім часом, а так, як раніше, коли все, що з нею було пов’язане — місця і люди — будило в мені цікавість, де більше було чару, ніж муки. Але тепер мені було ясно ось що: аби її зовсім забути, як забуває про все подорожанин, повертаючись туди, звідкіля вирушив, доведеться, інакше мені не збайдужіти, як колись, пройти у зворотному напрямку крізь усі почуття, пережиті мною до початку великого кохання. Проте ці етапи, ці моменти минувшини не є чимось нерухомим, вони ще й досі криють у собі страшну силу, щасливе невідання надії в її пориванні до того часу, який сьогодні вже бувальщина, що не перешкоджає нам, у якомусь маренні, відчувати на мить цей час як будучність. Я читав Альбертининого листа, де сповіщалося про її прихід увечері, і переживав хвилинну радість очікування. У цих поверненнях тим самим шляхом із краю, куди ми вже ніколи не вернемося і де ми розпізнаємо назви і вигляд усіх станцій, уже залишених позаду дорогою туди, на стоянках нам іноді ввижається, що потяг рушає, тільки назад. Ілюзія миттю розвіюється, але нас якусь мить несло до того місця: спогади жорстокі.
Якщо нове збайдужіння неможливе без подолання назад путі, що привела нас до нашого кохання, проте маршрут, напрямок не конче мусить бути той самий. Спільне у них те, що це не прямі дороги, бо забуття і кохання розвиваються нерівномірно і можуть йти різними шляхами. Той, що я обрав для повернення, мав уже неподалік від кінцевої станції чотири перегони. Вони пам’ятні мені, мабуть, тому, що я помітив те, що не охоплювала моя любов до Альбертини або як і охоплювала, то лише те, що було в нашій душі ще до великого кохання і що асоціюється з ним, чи то живлячи його, чи то долаючи, чи то творячи із ним, для нашого аналітичного розуму контраст, або являючи і його образ.
Перший із цих перегонів почався з приходом зими, погідної неділі Всіх Святих, коли я вийшов з дому. Простуючи до
