Коли я брів алеями, поділеними підліском, критими з кожним днем усе тоншою габою, коли я згадував автомобільну прогулянку з Альбертиною і повернення разом додому, я відчував, як вона оповивала все моє життя і витала ще й досі круг мене у непевній млі темного галуззя, де вечорове сонце висвічувало, ніби підвішену в пустці, ажурову горизонталь золотого листя. Часом я здригався, як здригаються ті, в чиїх очах настирлива думка надає будь-якій жінці, здибаній на закруті алеї, подібности, можливих рис тієї, про кого він думає. «Може, це вона!» Ми озираємося, повіз їде далі, назад нема вороття. Мені було мало дивитися на це листя очима пам’яти; листя цікавило, хвилювало мене, як хвилюють суто описові сторінки, бо художник, з щедрости, вводить до опису вигадку, цілий роман, і тепер природа оповита чарами якоїсь меланхолії, солодкої для моєї душі. Мені здавалося, що причина цих чарів у тім, що я завжди кохав Альбертину, тоді як насправді забуття прогресувало в мені далі, її образ не завдавав мені вже болю, тобто він змінився. Даремно ми гадаємо, що розбираємося у своїх почуттях, як думав я, переконаний, що бачу причину своєї меланхолії — ми не вміємо добратися до їхнього глибшого значення. Як у тих хворобах, коли лікар вислуховує скарги пацієнта, аби з їхньою допомогою дійти до причин справжніх, невідомих хворому, так само наші враження, наші думки важливі лише як симптоми. Тільки-но мої ревнощі розвіяли враження зачарування й тихого суму, що переповнювали мене, як я воскреснув душею. І знов, як тоді, коли я перестав бачитися з Жільбертою, у мені заструмувала любов до жінки, вже вільна від якогось зв’язку з будь-якою досі коханою особою, і витала подібно до вивільнених після розпаду частинок, які ширяють у весняному повітрі та прагнуть поєднатися з якоюсь новою істотою. Ніде не росте стільки квітів, навіть коли вони називаються незабудками, як на цвинтарі. Я дивився на дівчат, що прикрашали собою цей погідний день, як дивився раніше з ландо маркізи де Вільпарізіс або з того, яким я їздив такої самої неділі з Альбертиною. Коли я позирав на якусь дівчину, поряд одразу з’являвся цікавий, вкрадливий, завзятий, сповнений невловимих думок погляд, який нишком кинула б на неї Альбертина. Швидкий і синяс-тий, він подвоював своїм таємничим крилом мій погляд і змушував кущі алей трепетати трепетом невідомого. Моя власна жага не потрапила б цього зробити, якби була сама, бо для мене в ній не було нічого незвичного. Іноді читання якоїсь сумної книжки нагло відкидало мене назад, деякі романи, як нетривала тяжка скорбота, руйнують звичку, стикають нас знову з реальним життям — щоправда, лише на кілька годин, наче кошмар, бо сила звички й забуття, з якими вона пов’язана, веселість, викликана безсиллям розуму змагатися з нею і відтворити життєву правду, безмежно переважають майже гіпнотичне наслання гарної книжки, що, як усі наслання, діє зовсім недовго. А зрештою, хіба в Бальбеку мені хотілося познайомитися з Альбертиною не тому, що вдна здавалася мені однією з тих дівчат, які так часто брали мої очі на вулицях, на шляхах, не тому, що вона могла дати якесь уявлення про них? І чи не було природно, що пригасла зоря мого кохання, в якій вони конденсувались, знову розпорошувалася в туманності? В усіх мені бачилася Альбертина: цей образ я носив у собі і де тільки його не віднаходив; а раз навіть, на закруті алеї, одна з дівчат, що сідала до авта, так живо мені її нагадала, мала таку саму фігуру, що в мене майнула думка: чи не Альбертину я бачив, чи не ошукано мене вигадкою про її смерть? Достоту такою я бачив її на закруті алеї, може, в Бальбеку, коли вона сідала до авта, ще сповнена віри в щасливе життя. І цей рух дівчини, що сідала до авта, я не просто вбирав у себе очима, як примарне видиво, що часто виникає під час прогулянки. Цей рух запам’ятався мені надовго, ніби спрямований у минуле тією стороною, яку я щойно йому додав і яка так розкішно, так журно спиралася на моє серце.
Але дівчина вже зникла. Трохи далі я побачив трьох дівчат, дещо старших, може, молодиць; їхня гожа й стрімка хода нагадала мені саме те, що привабило мене в Альбертині та її приятельках під час першого побачення, і я пішов назирці за цією трійкою; коли ж вони сіли до фіакра, я заходився розпачливо шукати довкола іншого, нарешті знайшов його, але запізно. Я не наздогнав їх. А за кілька днів, повертаючись до себе, я побачив, як вони виходять з під’їзду нашого дому. Ті троє булонських дівчат. Були вони всі, надто дві з них, чорнявки, достоту такі самі — тільки трохи старші, як ті світські дівчата, яких я часто бачив з вікна чи минав на вулиці, снуючи на їхню адресу безліч планів, палаючи завдяки їм любов’ю до життя і не можучи з ними познайомитися. Третя, білявка, мала вигляд вутлий, майже хворобливий, і тому подобалася мені менше. А проте через неї я, замість глянути на них ми-мобіж, став, ніби врослий у землю, і втупив у них нерухомий погляд, немов спіткнувшись на розв’язанні складної загадки, намагаючись проникнути поза тим, що бачив. Певна річ, я дав би їм зникнути, як багатьом іншим, якби, розминаючись зі мною, білявка, — може, тому, що я витріщився на неї, — не кинула на мене оком, а потім, випередивши мене й озирнувшись, не глипнула на мене ще раз, запаливши вогнем мою кров. А проте, коли вона відвела від мене погляд і знов озвалася до приятельок, мій пломінь, напевно, згас би, якби не був раптом підсичений у наступний спосіб. Коли я запитав у швейцара, хто вони такі, то почув у відповідь: «Вони питали її світлість. Мені здається, що тільки одна з них її знає. А тамті супроводжували її і чекали в під’їзді. Ось її ім’я, не знаю, чи так я його записав. Я прочитав: «Мадемуазель Де-поршвіль». Я за виграшки реконструював правильне написання: д’Епоршвіль — таке чи майже таке ім’я мала дівчина з чудової родини, не прямого коліна споріднення з Ґермантами; Робер мені казав, що бачив її в домі розпусти і підтримував з нею стосунки. Тепер я зрозумів, що означав її погляд і чому вона озиралася так, щоб не помітили її подруги. Скільки разів я думав про неї, уявляючи її з прізвища, згаданого Робером! І ось щойно я її бачив: вона нічим не відрізнялася від приятельок; особливим був тільки її кинутий нишком погляд, який відкривав переді мною вхід у закутки її життя, певна річ, закриті для подруг, але які робили її приступною для мене, — майже наполовину моєю, — куди милішою, ніж зазвичай пан-ни-аристократки. Я вже починав уявляти собі одне й те саме: якби ми збавили час, якби вона призначила мені побачення. Хіба не про це промовляв виразний, зрозумілий тільки одному мені погляд? Серце у мене тіпалося, я не потрапив би точно описати, як виглядає мадемуазель д’Епоршвіль, мені згадувалося лише біляве волосся і лице в профіль, але я вже кохав її безтямно. Аж це я схаменувся: я розумую так, наче з трьох дівчат мадемуазель д’Епоршвіль була саме та білявка, яка обернулася і двічі глянула в мій бік. Але ж швейцар мені цього не казав. Я вернувся до його комірчини, щоб розпитати, а той мені відповів, що не може докладно мене поінформувати, бо панянки прийшли вперше і саме за його відсутности, але він спитає в жінки — та їх уже раз бачила. Жінка в цей час підмітала чорні сходи. Хто не спізнавав у житті десь таких солодких вагань? Спочутливий приятель, якому ми описуємо зустрінуту на балу дівчину, доходить висновку, що це його знайома, і запрошує нас разом до себе. Але чи не помиляємося ми, вибираючи з-поміж стількох осіб єдино лише на підставі описаного портрету? Чи дівчина, яку ми за хвилю побачимо, не буде зовсім інша, ніж ця омріяна? А що, як з усмішкою простягне нам руку саме та, про яку мріємо? Це трапляється досить часто і не завжди на підставі розумування, такого переконливого, як міркування про мадемуазель д’Епоршвіль, а радше завдяки певного роду інтуїції, а також долі, прихильній до нас. Врешті, побачивши її, ми кажемо собі: «Так, це вона». Пригадую, як серед дівчат що прогулювались над морем, я
