Щем, не перестаючи дошкуляти після удару, намагається змінити форму; ми сподіваємося позбутися його, будуючи плани, збираючи інформацію; ми прагнемо, щоб він пройшов свої численні метаморфози, бо це вимагає від нас менше відваги, ніж якби мука не мінялася; яким же тісним, твердим і холодним видається ложе, на якому ми лежимо зі своїм горем! Отож, я встав; почав ходити по покою дуже обережно, щоб не помічати Альбертининого стільця, піаноли, педалі якої вона натискала своїми золотими черевичками, не бачити жодного предмета, якими вона послугувалася, тоді як усі вони тлумачили все по-своєму, запозичивши в мене мову моїх спогадів, маючи свій переклад, свою версію звістки про її втечу. Але й уникаючи дивитися на них, я їх бачив; ноги мені помліли, я гепнув ув один із фотелів, обтягнутих блакитним атласом, полиск якого ще годину тому, у світлотіні покою, завороженого парусом світла, насилав на мене палкі марення, зараз такі далекі. Ох, коли я востаннє в ньому сидів, Альбертина була ще в мене. Я не міг усидіти, тому встав; так щохвилі випливало одне з численних і скромних я, які складають людську особу, це я ще не знало про Альбертинин від’їзд і чекало звістки про нього; я мусив — і це було куди страшніше, ніж якби я мав справу з істотами чужими, не наділеними моєю вражливістю — повідомити про це нещастя всім отим моїм я, які ще не знали про нього; треба було довести до відома кожного з них такі слова: «Альбертина попросила принести її куфри» (я бачив, як вантажили ці труноподібні куфри в Бальбеку, вкупі з багажем моєї матері), «Альбертина поїхала». Я мусив кожному з них повідати про свій смуток, про смуток, який, принаймні, не був песимістичним висновком, зробленим просто з нещасливого збігу обставин, а безнастанним і невільним наверненням особливого враження, узятого зокола і не вибраного нами самими. Були серед цих я і такі, яких я досить давно не бачив. Наприклад (мені не спало, що то був день стрижки) те я, яким я став, коли ходив до перукаря. Я забув про це я, при його появі я заридав, як ридають на похороні при появі старого служника, який знав покійницю. Згодом я нагло пригадав, що вже тиждень мене іноді опосідав панічний ляк, але я собі в цьому не признавався. Я міркував собі так: «Адже навряд, щоб вона поїхала раптово. Це безглуздя. Якби я звірив цей здогад людині поважній, розумній (я вчинив би так, щоб заспокоїтися, якби ревнощі не завадили мені говорити відверто), вона, мабуть, сказала б мені: «Та ви збожеволіли! Такого бути не може!» І справді, ми ні разу не посварилися. Від’їздять, маючи якийсь привід. Але про нього не заявляють. Друга сторона має право заперечити. Ніхто таким робом не їде. Ні, це нісенітниця. Це єдине, але безглузде припущення». А проте щодня, коли я дзвонив і заставав її на місці, полегшено зітхав. І коли Франсуаза вручила мені Альбертининого листа, я здогадався, що в листі йдеться про щось таке, чого не може бути, про від’їзд, передбачений мною за кілька днів раніше, хоч існували заспокійливі логічні докази. У цьому розпачі я був майже потішений своєю проникливістю — так убивця хоча й вірить, що не попадеться, а проте боїться, аж це бачить ім’я своєї жертви на течці справи в кабінеті слідчого, куди його викликано.
Я сподівався лише на те, що Альбертина поїхала до Турені, до своєї тітки, — там вона під оком, їй не дадуть вибрикувати, поки я її не заберу. Найбільше я боявся, що Альбертина зостанеться в Парижі, поїде до Амстердама або до Монжувена, тобто що вона втекла, аби зовсім пуститися берега. Насправді кажучи собі: Париж, Амстердам, Монжувен, тобто перераховуючи різні міста, я думав про такі місцевості, куди вона, най-певніш, могла б податися; коли ж консьєржка сказала, що Альбертина поїхала до Турені, в тому напрямку, який я вважав за найбажаніший, він здався мені найстрашнішим, бо це була реальна місцевість, і тут уперше, мордований певністю теперішнього і непевністю майбутнього, я уявив собі, як Альбертина, самохіть, розпочинає життя, окреме від мого, може, недовго, може, назавше, і реалізує в ньому те незнане й тривожне для мене, попри те, що я міг досхочу посідати, пестити те, що було тільки зовнішністю — її ніжне обличчя, непроникне, впіймане. Це невідоме й було сутністю мого кохання.
Перед Альбертининими дверима я спіткав бідолашну дівчинку, яка дивилася на мене широко розплющеними очима; вона була така мила, що я запитав, чи не хоче вона піти до мене — так я поманив би собаку, яка віддано дивилась би на мене. Дівчинка зраділа. Дома я гойдав її на колінах, але скоро її присутність, нагадуючи про Альбертинин від’їзд, стала для мене нестерпною. Я тицьнув їй п’ятифранковик і попросив піти. Але трохи згодом думка, що тут житиме інша дівчинка, що я не залишуся самотнім, без невинного товариства, стала єдиним моїм маренням, і саме це марення допомогло мені пережити розлуку з Альбертиною. Сама Альбертина жила у мені своїм іменем, і це ім’я, за винятком рідких перепочинків уві сні, не зникало з моєї свідомосте. Тільки-но я згадував її ім’я, як починав повторювати його безперестанку, і моє базікання ставало таке монотонне, таке одноманітне, ніби я перекинувся птахом, птахом із байки, і все кричав ім’я тієї, яку кохав людиною. Ми повторюємо ім’я, а що робимо це мовчки, то можна сказати, що ми записуємо його в собі, ніби воно залишає свій слід у нашому мозку, ніби мозок, зрештою, перетворюється на стіну, яку хтось для забави всю змережив іменем нашої коханої. Ми переписуємо його повсякчас у наших думках, поки ми щасливі, а ще частіше, коли нещасливі. І відчуваємо постійну потребу повторювати, аж до знемоги, це ім’я, яке не промовляє нам більше за те, аніж нам уже відомо. Про тілесні розкоші я тоді навіть не думав; з моєї уяви вже зник образ Альбертини через переворот у моїй душі, я не помічав її тіла і якби хотів виокремити ідею, — бо завше щось подібне до неї існує, — пов’язану з моєю мукою, то це були б — упе-ремінку — роздуми про те, що вона збиралася зробити від’їжджаючи — вернутися чи не вернутися — і як можна схилити її до повернення. Може, є якась символіка і зерно істини в тому нікчемному місці, яке посідає в нашому хвилюванні сама жінка. Навіть її особа не так важить; все зводиться до емоційного процесу, прикрощів, пережитих нами колись за різних обставин через неї і під впливом звичок, пов’язаних із нею. А найкраще доводить це (ще переконливіше, ніж нудьга, яка діймає нас, коли ми щасливі) факт, що бачити чи не бачити цю особу, відчувати шану чи непошану з її боку, володіти нею чи не володіти, — усе це здасться нам геть-то байдужим; нам не доведеться розв’язувати цю проблему (відтепер таку нікчемну, що вона зовсім нас не обходитиме), ми забудемо про почуття і переживання, пов’язані з цією особою, бо емоційний процес може розвинутися знову, але перенесений на когось іншого. Раніше, коли ми кохали її, ми вірили, що наше щастя залежить від неї, а воно залежало лише від приборкання нашої тривоги. Отже, наша підсвідомість була проникливіша, ніж ми самі, коли так дрібнила постать коханої, може, ми про неї навіть забували, погано її знали і бачили пересічною, і це під час тієї страшної драми, коли від того, чи ми зустрінемося врешті з нею, чи дочекаємося її, залежало навіть наше життя. Крихітні розміри постаті цієї жінки — це логічний і доконечний спосіб розвитку кохання, прозора алегорія суб’єктивної натури цієї любови.
Настрій, з яким Альбертина покинула мене, нагадував настрій народів, які, граючи м’язами, торують шлях дипломатам. Очевидно, вона поїхала тільки на те, щоб домогтися від мене достойніших умов життя, повнішої свободи, більшої розкоші. В такому разі з нас двох переможцем вийшов би я, якщо мені стане снаги чекати, чекати на ту хвилю, коли вона, ухопивши шилом каші, вернеться сама. Але якщо в картах і на війні, щоб виграти, можна опертися блефові, то зовсім інші умови, які творять кохання і ревнощі, не кажучи вже про страждання. Якби виглядаючи, «зволікаючи», я дозволив Альбертині зоставатися оддалік від мене кілька днів, може, навіть тижнів, то занапастив би все, чого домагався понад рік: не залишати її вільною жодної години. Всі заходи остороги були б марні, якби я дав їй досить часу, можливостей зраджувати мене, скільки їй заманеться; і якби зрештою вона капітулювала, я не міг би забути часу, коли вона була сама, і, навіть здолавши її, все-таки в минулому, тобто непоправно, подоланим виявився б я.
Щодо методів повернення Альбертини, то вони могли бути тим дієвішими, наскільки гіпотеза, ніби вона пішла лише в надії, що їй після втечі запропонують кращі умови, здавалася б правдоподібнішою. Безперечно, саме так і вважали ті, хто не вірив у щирість Альбертини, передусім Франсуаза. Проте моєму розумові, який її злий гумор, її поводження, — коли я ще нічого не знав, — міг пояснити тільки рішенням порвати назавше, важко було повірити, що тепер, коли вона втекла, це всього лише симуляція. Повторюю: моєму розумові, а не мені. Припущення про симуляцію було для мене тим необхідніше, чим менше
