не сказала б мені зразу, бажаючи, очевидно, тактовно запобігти питанню, яке було б їй неприємне: «А хіба ви не пригадуєте, що добре знали мене раніше? Ви приходили до своєї приятельки Жільберти. Я одразу помітила, що ви мене не впізнаєте. А я вас впізнала одразу». Вона натякала мені, що одразу впізнала мене у вітальні, тоді як насправді впізнала мене ще на вулиці і привіталася до мене; згодом я чув від дукині Ґермантської, що вона розповідала їй як про щось кумедне й незвичайне, бо я пішов за нею слідком і пробував її зачепити, думаючи, що вона кокотка. Допіру після її відходу я довідався, чому вона носить ім’я Форшвіль. По Сванновій смерті Одетта, здивувавши усіх своєю глибокою, тривалою і щирою жалобою, залишилася дуже маєтною вдовою. Форшвіль оженився з нею потому, як довго об’їжджав замки і переконався, що його рідня визнає його дружину. (Рідня спершу комизилася, але, зрештою, поступилася — переважило те, що більше не треба було витрачатися на утримання кузина, раніше злидня, а тепер багатія). Невдовзі Сваннів вуйко, спадкоємець численних померлих, один по одному кревних, теж переставився і залишив усю свою фортуну Жільберті, і відтоді Жільберта зробилася найбагатшою нареченою у Франції. Одначе це діялося в той час, коли під впливом Дрейфусової справи розгорнувся антисемітський рух, а водночас почалася світова експансія ізраїльтян. Політики цілком слушно передбачали, що визнання судової помилки може завдавати антисемітизмові удару, але, принаймні, наразі світський антисемітизм, навпаки, прибрав на силі й затятості. Форшвіль, як кожен шляхтич високого роду, винісши із родинних розмов переконання, що його ім’я древніше від імени княжат Ларошфуко, гадав, що, беручи вдову по жидові, він творить акт милосердя, — так мільйонер витягає з риштака хвойду і підносить її з грязі в князі; він навіть був ладен простерти свою доброту на Жільберту, чиє одруження могли б полегшити мільйони, якби не це страшне ім’я Сванна. Отож він заявив, що удочерить її. Як ми знаємо, по Сванновому шлюбі дукиня Ґермантська, на великий подив своїх знайомих, а вона цей подив викликала часто і охоче, — відмовилася приймати його дружину і доньку. Ця відмова здавалася тим жорстокішою, що для Сванна його одруження з Одеттою означало тільки одну річ — введення доньки до салону дукині Ґермантської. Але ж кому, як не йому, хто пережив на своєму віку багато, слід було пам’ятати, що людські мрії ніколи не збуваються, і то з найрозмаїтіших причин. Серед них була одна, що дозволила йому без надмірного жалю думати про цю невдалу спробу. Причина ж полягала в тім, що в наших мареннях мріє якась картина, починаючи від форелі, яку мають подати на стіл на вечерю і яка підбиває хатнього сидяку сісти в потяг, і закінчуючи бажанням вразити увечері горду касирку, підкотивши під її крамницю пишним екіпажем, а це змушує безчесну людину піти на смертовбивство або лише прагнути наглої смерти когось з родини, хто залишив би їй спадок, і залежно від того, хоробріша ця людина чи ледачіша, вона піде далі в реалізації своїх планів або обмежиться пасивним аналізом свого задуму — акт, маючи нам допомогти здійснити нашу мрію (байдуже чим він там буде: поїздкою, одруженням, злочином тощо), змінить нас досить глибоко, щоб утратив значення, а, може, навіть цілком зникнув нам із думки цей образ, вимріяний людиною, яка не була ще пасажиром, мужем, злочинцем чи самітником (заглибленим у працю, аби прославитися, і вже через це вільним від бажання слави) тощо. Зрештою, навіть якби ми затялися і довели свій задум до скутку, цілком імовірно, що ефект вечорового сонця не повторився б, що, відчуваючи в цю хвилину холод, ми воліли б юшки при коминку, а не форелі на свіжому повітрі, що наш екіпаж не справив би враження на касирку, яка, може, нас шанувала із зовсім іншої причини, а видовисько нашого несподіваного багатства тільки насторожило б її. Коротше кажучи, ми бачили, якої ваги Ьдружений Сванн надавав стосункам своєї дружини і дочки з пані Бонтан тощо.

До всіх причин, які виводилися з ґермантівського розуміння світського життя і виключали для дукині знайомство

з пані і панною Сванн, можна додати щасливу певність, з якою люди не закохані відвертаються від того, що вони ганять закоханих і що знаходить пояснення в коханні. «О, моя хата скраю! Якщо сердешний Сванн хоче робити дурниці й отруїти собі життя, це його справа, а не моя. Все це може зле скінчитися, але тільки без моєї участи». Не хто інший, як Сванн, радив мені в стосунку до Вердюренів дотримуватися suave mari magno[4], коли вже давно розлюбив Одетту і більше йому не залежало на «кланчику». Все це й робить такими мудрими судження сторонніх осіб про пристрасті, яких вони не відчувають, і про спричинювані ними житейські ускладнення.

Дукиня Ґермантська нехтувала пані та панну Сванн з упертістю, дивною для всіх. Коли графиня Моле та віконтеса де Марсант нав’язали стосунки з Одеттою і почали приводити до неї численних світських дам, вона не тільки залишилася неприступна, а й спалила за собою всі мости і постаралася зробити так, щоб її кузина, принцеса Ґермантська, її наслідувала. Одного напруженого дня за прем’єрства Рув’є, коли всі чекали, що між Францією та Німеччиною спалахне війна, ми з графом де Бреоте обідали у дукині Ґермантської, і я зауважив, що вона чимось заклопотана. Оскільки дукиня завжди цікавилася політикою, мені здалося, що в такий спосіб вона виявляє свій страх перед війною, — з такою стурбованою міною вона сиділа колись за столом, озивалася неохоче, а комусь, хто її несміливо спитав, що її тривожить, з усією серйозністю відказала: «Мене хвилює Китай». Тепер же по хвилі вона сама пояснила причину такого виразу обличчя, який я приписував побоюванню початку війни, сказавши графові де Бреоте: «Ходять чутки, ніби Марі-Ейнар виношує задум ввести пані Сванн до вищого світу. Завтра вранці мушу неодмінно побачитися з Марі-Жільбер, аби вона допомогла мені не допустити цього. Інакше вищому світові кінець. Бачте — Дрейфу-сова справа! Але тоді досить якійсь бакалійниці на розі оголосити себе націоналісткою, і можна вже вимагати, аби її приймали в себе». Чуючи ці слова, такі благенькі проти того, чого я очікував, я відчув подив читача, який шукає у «Фіґаро» на звичному місці останніх повідомлень про російсько-японську війну, а замість них знаходить список осіб, які піднесли весільні подарунки мадемуазель де Мортемар, бо важливість аристократичного шлюбу відкинула на кінець газети битви на суходолі і на морі. Ця невтомна стійкість неабияк тішила ду-киню Ґермантську, і вона демонструвала її при кожній нагоді. «Бабал, — казала вона, — твердить, що ми з ним — найелегантніші особи в Парижі, бо тільки ми двоє не відклоняємо-ся пані та панні Сванн». І, мовлячи це, вона зайшлася радісним сміхом.

Але по Сванновій смерті недопущення до себе його доньки перестало справляти дукині приємність, яку в цьому могли знаходити її марнославство, почуття обраности, віра в непогрішимість, бажання комусь насолити. Все це урвалося в ту хвилину, коли забракло людини, яка сповнювала її розкішним почуттям, що вона чинить їй опір, що попри її тиск вона не змінить своїх рішень. Але тепер дукиня почала оголошувати інші укази, спрямовані проти живих осіб, твердо переконана, що її влада абсолютна. Вона ніколи не думала про юну Сванн, але коли хтось їй про неї говорив, у дукині прокидалася цікавість, як до нового місця, і тоді вона вже не приховувала бажання упиратися Сванновому домаганню. Зрештою, кожне почуття може складатися зі стількох різних елементів, що не знати, чи в цьому зацікавленні не крилося якоїсь ніжности до Сванна. На всіх своїх щаблях легковажне світське життя паралізує вражливість, позбавляє влади воскрешати мертвих, а, безперечно, дукиня належала до тих, хто потребує присутносте чоловіка (як і пристало доньці Ґермантського роду, вона чудово вміла цю присутність продовжувати), аби направду кохати його або, — річ уже дещо незвичайна, — трохи ненавидіти. Не раз її доброзичливіть до людей, що змінювалася за їхнього життя роздратуванням, які спричинювали їхні вчинки, відроджувалася в неї після їхньої смерте. їй майже одразу кортіло загладити кривду, оскільки вона уявляла собі ці істоти вельми туманно, в ореолі лише високих прикмет, вільних від самолюбування і дрібних претензій, що смутили її, коли вони жили. Це надавало дукининому поводженню, попри всю легковажність, чогось шляхетного, хоча з немалою дозою підлоти. Три чверті людей лестять живим і геть забувають померлих, а вона часто по сконові тих, кого не шанували за життя, засвідчувала їм те, чого вони колись так домагалися.

Щодо Жільберти, то всі, хто любив її дещо егоїстичною любов’ю, могли б тішитися з нових настроїв дукині Ґер-мантської лише під умовою, що Сваннова дочка погордливо відкине ті загравання, які прийшли з двадцятип’ятирічним запізненням, і так нарешті помститися. Проте, на жаль, наші душевні поривання не завжди такі, як їх собі уявляє здоровий глузд. Той, хто когось колись даремно образив і думає, що назавжди поховав надію, пов’язану з цією особою, часто її в такий спосіб рятує. Жільберта, досить байдужа до тих, хто до неї примилявся, завжди захоплювалася гонористою дукинею Ґермантською і запитувала себе, звідкіля цей гонор береться; колись вона навіть думала (люди, які її хоч трохи любили, померли б із сорому, якби про це дізналися) написати дукині і спитати її, що вона має проти дівчини, яка їй нічого не зробила. Ґерманти набули в її очах таких розмірів, яких би ніколи не надало їхнє шляхетство. Для неї вони стояли вище не тільки шляхти, а й усіх фамілій королівської крови.

Давні Сваннові приятельки неабияк заходжувалися коло Жільберти. Щойно серед аристократії розійшлася звістка про багатство, успадковане нею, почали помічати, як гарно вона вихована і яка чудова буде з неї жона. Дехто говорив, що кузина дукині Ґермантської, принцеса Ньєврська, не проти одружити з нею свого сина. Дукиня Ґермантська не зносила принцеси Ньєврської і почала всюди говорити, що такий шлюб наробив би сорому. Принцеса Ньєврська злякалася й заходилася доводити, що у неї й на думці такого не було. Якось по обіді, погідного дня, дук Германтський лагодився вибратися з дружиною на прогулянку. Дукиня Ґермантська одягала перед люстром капелюшка, її блакитні очі вдивлялися у зображення в дзеркалі, у ще й досі золотаве волосся. Покоївка тримала перед нею кілька парасольок на вибір. Сонце вливалося хвилями у вікно, і малжонки постановили скористатися з гарного дня, аби одвідати Сен-Клу. Дук Ґермантський, уже готовий до