мені, — певність, що Альбертина винна. Я вже не вірив в Альбертинину невинність, бо не відчував більше потреби, палкого прагнення в неї вірити. Кожна віра постає з прагнення, і якщо зазвичай ми не здаємо собі з цього справи, то це тому, що більшість прагнень, що породжують віру, живуть — інакше, ніж у тому випадку, коли я собі втокмачив, що Альбертина невинна, — так довго, як і ми. Перед численними доказами, що підтверджували мою першу версію, я з недоуму віддав перевагу голослівним Альбертининим заявам. Чому я їй вірив? Брехня нерозлучно пов’язана з людською природою. Очевидно, вона відіграє таку саму велику ролю, як пошуки насолоди, яка, зрештою, нею й керує. Ми брешемо, аби убезпечити свою насолоду або честь, якщо викриття цієї насолоди важить на честь. Ми брешемо все життя, брешемо навіть, передусім, а може, тільки тим, хто нас кохає. Адже єдино тільки ці особи змушують нас боятися за нашу насолоду і будять у нас бажання заслужити на їхню пошану. Спершу я був переконаний в Альбертининій провині, і лише моє прагнення повірити їй, вичерпавши в сумнівах усі сили мого інтелекту, завело мене на манівці. Можливо, нас оточують електричні, сейсмічні сигнали, і нам треба лише чесно інтерпретувати їх, аби знати правду про характер якоїсь людини. Хай як мене прибили слова Андре, я все-таки втішився, що реальність підтвердила, нарешті, мої первісні інстинктивні передчуття, а не дешевий оптимізм, під кормигу якого я боягузливо підпав. Я волів, щоб життя стало врівні з моїми передчуттями. Зрештою, передчуття, які я спізнав першого дня на пляжі, коли мені здалося, ніби ці дівчата — втілення розгульних розкошів і гріха, а також під вечір, коли побачив, що Альбертинина наставниця вимагає, щоб ця палка дівчина вернулася до маленької вілли, — так заганяють до клітки хижака, якого ніщо вже, попри всю видимість, не зможе приборкати, — чи не узгоджувалися вони з тим, що казав мені Блок, коли робив землю раєм, показуючи мені універсальність пожадання, від чого мене на кожній прогулянці, при кожній зустрічі дрожі брали? Проте, може, повернення цих перших передчуттів, перевірених, повернення лише нині, було для мене корисне? Поки жило б моє кохання до Альбертини, допоти вони завдавали б мені надто багато мук, і було б легше, щоб від них лишався тільки один слід, вічна підозра того, чого я не бачив, але що повсякчас діялося так близько від мене, а, може, ще й другий слід, попередній, більший: саме моє кохання. Справді, попри всі відмагання мого здорового глузду, хіба обрати і покохати Альбертину не означало пізнати її в усій її огиді? І навіть у ті хвилини, коли стихає недовіра, хіба любов не є її залишком і транспозицією, не є доказом проникливости (незрозумілої навіть для того, хто кохає), оскільки бажання, тягнучись завжди до того, що нам найбільш супротивне, змушує нас кохати ту, хто завдасть нам болю? Напевне, в чарах цієї істоти, в її очах, устах, стані містяться елементи, незнані нам і здольні нас зробити найнещасливішими з людей, отож, відчуваючи до цієї особи симпатію, починаючи її кохати, хай як це виглядає невинно, ми читаємо вже, в різних відмінах, усі її зради і провини.

А ті чари, які для спокуси мене оповивали плівкою шкідливі, небезпечні і смертельні речовини, що таїлися в цій істоті, — чи не поєднував їх та ці приховані трутизни причинний зв’язок ще безпосередніший, ніж зв’язок між споку сливим пишанням і ядучим соком деяких отруйних рослин?

Можливо, казав я собі, Альбертинин порок, джерело моїх майбутніх страждань, виробив у неї добрі й щирі манери, породивши оману, що у взаєминах із нею можливе чесне й беззастережне товаришування, як із чоловіком; у такий самий спосіб подібні нахили барона де Шарлюса, як паралельний порок, розвинув у нього жіночу делікатність почуттів і думок. Серед найбільшого засліплення під виглядом симпатії чи ніжности не перестає діяти прозірливість — тому нерозумно говорити, маючи на увазі чиюсь любов, про поганий вибір, оскільки вибір, як він є, завжди тільки один: поганий. «Коли ви заходили по неї, чи вибиралися ви на прогулянки до Бют-Шомона?»

— спитав я Андре. «О ні! Після вашого повернення з Бальбе-ка Альбертина ніколи вже нічого зі мною не робила, якщо не рахувати того, про що я вам розповідала. Вона навіть не дозволяла мені заводити про це розмову». — «Андре, серденько, ну навіщо ви знов кулі ллєте? Завдяки чистому випадку, бо я ніколи не цікавлюся цими справами зумисне, я довідався до найменших подробиць про такі Альбертинині розваги. Я можу вам достеменно сказати, що вона робила над водою з пралею за кілька днів перед смертю». — «Ну, може, це після її втечі від вас, — мені невідомо. Вона відчувала, що не могла і більше ніколи не зможе заслужити вашої довіри». Ці слова ранили мене в саме серце. Потім я знов згадав про вечір з гіллячкою садового ясмину, згадав, як десь через два тижні після цього, коли мої ревнощі переходили то на одну, то на другу, я спитав Альбертину, чи не мала вона стосунків з Андре, а вона мені відказала: «Ні, ніколи. Звичайно, я люблю Андре, відчуваю до неї глибоку ніжність, але тільки сестринську, і якби навіть за мною й водився грішок, який ви мені приписуєте, то вона була б останньою особою, про яку я подумала б. Можу присягтися всім, чим хочете: здоров’ям моєї тітки, могилою моєї бідолашної матусі». Я їй повірив. Але навіть як у мені не збудила жадних підозр суперечність між її частковим визнанням того, що вона почала заперечувати, скоро тільки підмітила, що мені це не байдуже, я мав би пригадати, як Сванн вірив у платонічний характер дружніх взаємин пана де Шарлюса і запевняв мене в Цьому саме того дня, коли я побачив жилетника і барона на подвір’ї; я мав би подумати про існування двох світів: ув одному кращі, найщиріші істоти говорять, а в другому ті самі істоти діють, і коли заміжня жінка мовить вам про молодика: «Ох, це щирісінька правда, я відчуваю до нього глибокі дружні почуття, але це щось зовсім нечинне, чисте; клянуся пам’яттю моїх батьків», ми можемо без найменшого вагання дати слово чести, що ця дама щойно вийшла з туалетної кімнати, куди вона біжить після кожних сходин із цим молодиком, щоб не сплодити з ним дитини. Садовий ясмин завдавав мені смертельного смутку. Так само реагував я на слова про те, що Альбертина називала мене людиною підступною та її ненавидником, а ще більше мене вразила її несподівана брехня, яка в голові мені не вкладалася. Одного дня вона заявила, що була на летовищі, що знала якого авіатора. (Звісно, вона мовила це, щоб відвернути мої підозри від жінок, бо гадала, що до чоловіків я не такий ревнивий.) Вона розповідала, яке захоплення викликав цей авіатор у Андре і яку шанобу віддавав він їй, Альбертині; дійшло до того, що Андре схотіла з ним політати. І все це було від початку до кінця вигадане, Андре ніколи не була на тому летовищі і так далі.

Коли Андре пішла, пора було вечеряти. «Тобі ні за що не здогадатися, хто був у мене з тригодинною візитою, — сказала мама. — Кажу, тригодинною, а може, ще й більшою. Ця особа прийшла майже водночас з моєю першою гостею, пані Коттар, і бачила, як усі наступні — їх було понад тридцятеро,

— входили і виходили. Попрощалася зі мною допіру чверть години тому. Якби до тебе не завітала твоя приятелька Андре, я б послала по тебе». — «Та хто ж це?» — «Особа, яка нікого не візитує». — «Принцеса Пармська?» — «Направду, мій син розумніший, ніж мені здавалося. Не варто тобі загадувати загадку, бо ти її одразу розгадаєш». — «Вона не перепросила за свою вчорашню холодність?» — «Ні, це було б нерозумно, її перепросинами була візита. Твоя бабуся сказала б, що це дуже гарно з її боку. Здається, близько другої вона прислала лакея дізнатися, чи сьогодні мій день. Йому відповіли, що я приймаю, і тоді вона піднялася до мене». В першу хвилину мені спала думка, якою я не посмів поділитися з матір’ю, про те, що напередодні принцеса Пармська, оточена блискучим товариством, з яким вона спілкувалася тісно і любила розмовляти, відчула при появі моєї матері нехіть, і цю нехіть навіть не намагалася приховати. Гоноровитість, урівноважена згодом вишуканою ґречністю, була цілком у дусі німецьких аристократок, яку, зрештою, перейняли Ґерманти. Але моя мати зрозуміла, як зрозумів і я, що принцеса Пармська просто її не впізнала, і тому не вділила їй уваги, але коли мама пішла, дізналася, хто це був, чи то від дукині Ґермантської, яка її спіткала внизу, чи то зі списку гостей, оскільки швейцари запитували перед входом прізвища, аби їх записати. Принцеса вважала, що було б неввічливо передати моїй матері або сказати їй: «Я вас не впізнала», і дійшла висновку, — і це цілком узгоджувалося з ґречністю німецьких дворів і манерами Ґер-мантів, як,моя перша версія, — що візита, річ виняткова з боку Її Високости, та ще візита кількагодинна, має здатися моїй матері поясненням у непрямий і не менш переконливий спосіб. Так воно й сталося.

Проте мені не хотілося витрачати часу на розповідь моєї матері про візиту принцеси, оскільки я саме пригадав кілька фактів, пов’язаних з Альбертиною, про які я збирався, але забув, запитати в Андре. Як же небагато, зрештою, я знав і мав шанс довідатися про цю історію, а тільки вона мене глибоко цікавила, принаймні, в певні хвилі! Адже людина — істота без певного віку, наділена здатністю молодіти протягом кількох секунд на багато років. Оточена стінами пережитого часу, вона плаває серед них, начебто в якомусь басейні, де рівень води повсякчас змінюється і утримується на висоті то однієї, то іншої доби. Я написав Андре, що хочу її бачити. Вона з’явилася лише за тиждень. Я майже зразу запитав її: «Ви запевняєте, що Альбертина перестала робити ці речі вже під час свого перебування тут, — це означає, що вона покинула мене, аби мати більше свободи, — але ради якої подруги?» — «Нічого подібного. Тут зовсім про це не йшлося». — «Тоді, може, це я став їй зовсім немилий?» — «Навряд. Мені здається, її підбила покинути вас тітка, вона мала намір видати її за цього