Довго ніжачись у постелі, я нічого не бачив, опріч нього, але ж світ — це тільки величезний сонячний циферблат, на якому один-єди-ний освітлений витинок показує час. І першого ж ранку мені пригадалися комбрейські склепики на Церковному майдані, які, власне, замикалися, коли я йшов на недільну месу, а на ринку вже сильно пахло нагрітою соломою. Але другого дня, прокинувшись, я уздрів щось, що змусило мене встати (бо воно посіло в моїй пам’яті і в моїх прагненнях місце комбрейсь-ких споминів), — то були враження від першого виходу у Венеції, де повсякденність не менш реальна, ніж у Комбре, де, як недільного комбрейського ранку, гарно було пройтися святковою вулицею, тільки тут вулиця була з шафірової води, торга-ної теплим подмухом, і такої відпорної барви, що мої втомлені очі могли на ній спочивати, не боячись, що вона споловіє. Так само, як добрі комбрейці з Пташиної вулиці, мешканці цього нового міста виходили з осель, витягнутих у ряд уздовж пішоходу, але тільки замість домів тут були, кидаючи під ноги ве-неційцям куці тіні, палаци з порфіру та яспису, зі склепистими одвірками, над якими голова якогось бородатого божка (ламаючи лінію, як дверні молотки в Комбре) надавала густоти тіні, але не на землі, а на чудовій блакиті води. П’яцца мала свою тінь, схожу на ту, яку в Комбре відкидала маркіза над крамницею новинок і вивіска перукаря, тільки що була вона в дрібні блакитні квіточки, які розсівав на пустельну сонячну бруківку барельєф ренесансного фасаду, але тільки тоді, як сонце немилосердно пекло, у Венеції, як і в Комбре, доводилося опускати, на березі каналу, штори. Але тут штори висіли між чотирилопатевим листям і крутим галуззям готичних вікон. Саме так виглядали вони в нашому готелі, перед балюстрадою якого моя мати чекала на мене, дивлячись на Канал з терпеливістю, якої ніколи раніше не виявляла в Комбре, коли, покладаючи на мене надії, яких я пізніше не виправдав, приховувала від мене, як сильно вона мене любить. Тепер вона усвідомлювала, що її вдавана холодність уже нічого не може змінити, і ніжність, з якою вона до мене ставилася, була як ті заборонені страви, які дозволяють хворим тоді, коли з’ясовується, що вони невиліковні. Звичайно, непоказні деталі, які вирізняли вікно в кімнаті тітки Леонії, повернуте на Пташину вулицю, його асиметрія через нерівні відступи від сусідніх вікон, надмірна висота дерев’яного парапета й загнута штаба, якою відчинялися віконниці, штора з блакитного блискучого атласу, перев’язана посередині стьожками, — все те було і в нашому венеціанському готелі, звідки чулися такі особливі і виразні слова, завдяки яким ми здалеку розпізнаємо оселю, куди приходимо снідати, а загодом вони зостаються в нашій пам’яті як доказ, що цей дім був якийсь час нашим; проте у Венеції, інакше, ніж у Комбре і майже всюди деінде, місія свідчити про це була повірена не речам найпростішим, ба навіть найбридкішим, а напіварабській стрілчастій арці фасаду, яка відтворюється в усіх зібраннях гіпсових виливок і в усіх підручниках з історії мистецтва серед шедеврів середньовічної архітектури; ще геть-то здалеку, ледве минувши Сан-Джорджо-Маджоре, я помічав цю стрілчасту арку, яка одразу ж помічала й мене і злетом ламаних рамен додавала своєму вітальному сміхові гожість погляду, зверненого більше догори і майже загадкового. Моя матір за балюстрадою з кольорового мармуру читала в очікуванні мене, опустивши на обличчя вуалетку такої ж нестерпної для мене білоти, як її сивина, бо я знав, що, ховаючи сльози, вона оздобила так свій солом’яний брилик не на те, щоб виглядати перед мешканцями готелю «ошатнішою», а радше бажаючи здаватися мені менш заглибленою у жалобу, не такою сумною, майже втішеною після бабусиної смерти; оскільки, не впізнавши мене в першу мить, якби я погукав її, сидячи в ґондолі, вона посилала мені від самого серця любов, яка зупинялася тільки там, де не було вже опори на поверхні її палкового погляду, який вона наближала до мене що було змоги і силкувалася підняти високо, на кінчиках губів, випнутих ув усміхові вперед, ніби для поцілунку, в обрамленні і під балдахіном ще непомітнішого усміху стрілчастого склепіння, осяяного полуденним сонцем — то це готельне вікно спливає в моїй пам’яті медом усього, що водночас з нами, обік нас поділяло години, які видзвонювали як для нас, так і для всього; і, якщо, попри його чудові рямини, це славне вікно є якимось близьким образом генія, який провів би разом із нами місяць канікул, ставши за цей час трохи не нашим другом; якщо за кожним разом, бачучи в музеї гіпсовий виливок цього вікна, я мушу стримувати сльози, то це тому, що воно говорить мені щось, що може мене найбільше розчулити: «Я дуже добре пам’ятаю твою матір».

Подавшись шукати матір, яка покинула своє місце біля вікна, я зі спеки, що панувала надворі, поринав у прохолоду, як колись у Комбре, піднімаючись до своєї кімнати; проте у Венеції мені її приносив повів морського повітря, вже не на сходовій клітці з вузенькими приступками, а на розлогій поверхні мармурових сходів, яка іскрилася сяйвом синьо-зеленого сонця, і до корисних вказівок Шардена, даних колись їй, додавала урок Веронезе. А що Венеція — це твори мистецтва, це чудові речі, покликані дати нам уявлення про її щоденне життя, спотворити характер цього міста під тим приводом, що Венеція певних малярів у своїй найславетнішій частині (за винятком чудових етюдів Максіма Детома) — це холодна естетика, для контрасту вбогі закутки, де меркне все, що становить її пишноту, і, щоб зробити її затишнішою і правдивішою, перетворюють її на якийсь Обервільє. Зовсім даремно великі художники, під впливом зрозумілої реакції на штучну Венецію поганих малярів, прилюбилися єдино до тієї Венеції, якаг їм здавалася реалістичнішою, до скромних campo, до бідних, занедбаних rii[5].

Саме такою Венецією я часто тинявся після обіду в ті дні, коли ми не виходили вкупі з матір’ю. В ній я легше знаходив народний тип жінки — сірничниць, низальниць перел, майстринь скла чи мереживниць, скромних робітниць, що носили великі чорні шалі з китичками. Ніщо мені не перешкоджало кохати цих жінок, бо я вже майже зовсім забув Альбертину, і видавалися вони привабливішими за інших тому, що я її ще трохи пам’ятав. Та й хто міг би достеменно сказати, скільки в тій моїй жагучій погоні за венеціянками було їх самих, скільки Альбертини, а скільки моєї давньої мрії податися до Венеції? Найменше наше бажання, хай і цільне, наче акорд, містить у собі тони, на яких збудоване все наше життя. І якби ми колись усунули один із цих тонів, якого ми не чуємо і не усвідомлюємо собі і який не має нічого спільного з пожаданим нами предметом, ми побачили б, як наше жадання цього предмета обертається в ніщо. Багато чого я не встиг з’ясувати, захоплений біганиною за венеціянками. Моя гондола пливла вузькими каналами; як таємнича рука якогось джина, ведучи мене заломами цього східного міста, вони відкривали мені, в міру просування вперед, дорогу через саму середину дільниці, яку протинали, креслячи владним рухом тонку водяну борозну й легко її розсуваючи, високі будинки з мавританськими вікнами; і як магічний гід, тримаючи в руці свічку й освітлюючи мені шлях, вони запалювали перед собою сонячний промінь, аби торувати мені прохід. Видно було, що між бідними оселями, які відокремлював канальчик і які, аби не він, зливалися б у суцільну масу, не залишалося жодного місця. Отож-бо церковна дзвіниця чи виноградні трельяжі стояли просто на дзеркалі води, начебто в місті, підтопленому повінню. Але церквам, як і садам, завдяки тій самій транспозиції, що й у Канале Ґранде, море доручало так справно виконувати функцію комунікаційного тракту, вулиці чи вулички, що по обидва береги такого каналетто церкви виринали з води, ставши в цьому старому і багатолюдному кварталі бідноти скромними і масово відвідуваними парафіями, які носять сліди своєї нужди й частої присутносте простолюддя; сади, прорізані каналом, ронили в нього листя і дивні плоди, а під домами, грубо тесаними з пісковика, що зберіг ще й досі всю свою кострубатість, ніби його щойно випиляно, сиділи застукані зненацька вуличники і для утримання рівноваги звішували рівно донизу ноги, начебто моряки на зведеному мосту, половинки .якого саме розділилися, аби пропустити море. Іноді з’являлася будівля гарніша, зненацька вискакуючи з відкритого нами пуделка, маленький храм, різьблений із білокости, з коринтськими колонами та алегоричною статуєю на фронтоні, трохи недоречною серед купи всякої всячини, і ми даремно б розчищали для неї місце — перистиль у вигляді каналу завжди здавався набережною для перевалки товару городників. Я відчував, як у мені росте бажання не залишатися на місці, а проникати все глибше в якусь таємницю, бо щоразу мені траплялося щось нове, з’являючись то праворуч, то ліворуч — якась невеличка будівля або несподіване кампо, зберігаючи дивний вигляд гарних предметів, побачених уперше, ще не зрозумілого для нас призначення й застосування.

Я вертався пішки тісними calle[6], зачіпав дівчат із простолюддя так, як це, мабуть, робила Альбертина, і мені хотілося б, щоб вона була зі мною. Але ще й раніше мені доводилося,

— підкоряючись першому відрухові і слабодухості, — зраджувати кожне з моїх бажань, які я вважав за єдині у своєму роді, але все-таки шукав чогось подібного, а не того самого, бо не сподівався його знайти. Відтепер я постійно шукав жінок, яких Альбертина не знала, і перестав шукати тих, яких бажав раніше. Щоправда, іноді в раптовому припливі жаги мені пригадувалася якась дівчина з Мезегліза чи з Парижа, молочарка, побачена вранці під горою під час моєї першої поїздки до Бальбека. Проте, на жаль, я пам’ятав їх такими, якими вони були тоді, тобто такими, якими, напевно, бути перестали. Якщо раніше я йшов на компроміс із думкою про єдиність моїх бажань, то сьогодні, аби напасти на слід тих самих дівчат, які збурили мою чи Альбертинину молодість, я мусив погодитися на нове відступництво від засади, що жадання мають свою індивідуальність: я повинен був шукати не тодішніх шістнадцятиліток, а тих, які мали шістнадцять тепер, через брак того, що неповторне і вже недосяжне в особі, того, що я любив, — молодости. Я знав, що свіжість знайомих мені дівчат колись існувала вже тільки в мені, у моїй розпаленій пам’яті, і хай би як я силкувався впіймати тих, що засіли в моїх спогадах, не до них мав я посилати руку, якщо справді хотів зірвати молодість і цвіт цього