Ввечері я виходив сам у зачароване місто, серед нових дільниць якого я простував героєм із Тисячі й однієї ночі. Рідко траплялося, щоб у ході безцільних тих блукань я не відкривав якоїсь невідомої просторої площі, про яку мені нічого не казав жоден бедекер, жоден подорожник. Я заглиблювався в плетиво маленьких вуличок, каллі. Ввечері, з їхніми високими, розширеними вгорі димарями, підрум’яненими, почервоненими сонцем, вони нагадували справжній сад, розквітливий понад кам’яницями, таких розмаїтих відтінків, аж можна було сказати, що над містом розбито сад якогось любителя тюльпанів з Дельфта чи Ґарлема. Зрештою, надзвичайна тіснота будинків перетворювала кожне вікно на картину, де мріяла якась куховарка, виглядаючи на вулицю, де молодій дівчині, що сиділа на стільці, зачісувала волосся стара жінка з обличчям відьми, майже невидимим у пітьмі; вона нібито творила виставку сотні повішених один при одному голландських полотен, яку складали ці убогі, тихі будинки, збиті в незмірно вузьких каллі. Стиснуті один при одному, ці каллі своїми прорізами ділили в усіх напрямках частину Венеції, прорізану між Каналом і лаґуною, ніби сконцентровану на розводах нескінченних, тоненьких і дрібних ліній. Зненацька наприкінці деяких маленьких вуличок здавалося, наче сфоромований у такий спосіб матеріял зазнавав здуття. Великі й гарні кампо, які навряд чи можна було вгадати у цій сітці мініатюрних артерій, простягалися перед нашими очима, оточені кільцем пишних палаців, блідих у місячному світлі. Це був один із архітектурних ансамблів, до яких у інших містах збігалися, вказуючи дорогу, вулиці. Тут він виглядав навмисне схованим серед схрещених вулиць, наче в східних казках ті палаци, куди мандрівці входять зі своїм провідником уночі, а згодом, відведені до себе, перш ніж свіне, не можуть віднайти зачарованої оселі і зрештою переконуються, що попадали туди тільки уві сні. Наступного ранку я силкувався віднайти мою гарну нічну площу, переміряючи каллі, які в усьому були схожі між собою і не давали мені жодної підказки, за винятком тих, які дезорієнтували мене ще більше. Іноді здавалося, що я розпізнаю якийсь невловимий слід і за хвилю побачу у її замкнутості, самотності й мовчанні ту гарну площу, приречену на вигнання. Але одразу якийсь злий джин, прибравши вигляду нової вулички, змушував мене повертати — і я нагло опинявся знову над Канале Ґранде. А позаяк між спогадом сну і спогадом реальности розбіжність невелика, я врешті запитував себе, чи не виникла під час сну, у темну мить венецької кристалізації, ця дивна непевність, ця велика площа, оточена романтичними палацами, і над нею розлога задума місячного сяйва.
Але більше за палаци мені не хотілося втратити назавжди деяких жінок, і це бажання підтримувало моє піднесення, яке переросло в лихоманку, коли моя мати вирішила поїхати з Венеції і наші речі були вже послані в ґондолі на вокзал, а я прочитав у списку чужоземців, очікуваних у готелі: «Баронеса Пютбюс із почтом». Одразу передчуття насолоди, якої наш від’зд мене позбавляв, підняло жадання, що завжди жило в мені, на висоту почуття і втопило його в журбу й нуду; я попросив матір відкласти наш від’їзд на кілька днів; вираз обличчя, яким вона давала мені зрозуміти, що ні на хвилину не бере до уваги і навіть поважно не трактує мого прохання, пробудив у моїх нервах, збурених венецькою весною, давній опір уявній змові проти моїх родичів, певних, що мені доведеться скоритися, пробудив хіть до спротиву, яка раніше під’юджувала мене накидати свою волю найдорожчим мені істотам, аби потім піти назустріч їхнім бажанням, як тільки я домагався від них поступок. Я сказав матері, що не поїду, але вона, гадаючи, що краще навзнаки не давати, що я говорю поважно, навіть не відповіла мені. Тоді я заявив, що зараз вона побачить, поважно я кажу чи ні. Потім портьє приніс три листи — два їй, а один мені. Я поклав його до гамана разом з іншими листами, навіть не глянувши на конверт. Коли надійшла пора від’їзду, і моя мати разом із моїми речами подалася на двірець, я звелів подати мені напій на терасу, проти Канале, і, сівши там, задивився на призахідне сонце, а в цей час на човні, причаленому напроти готелю, співак виводив Sole mio. [9]
Сонце сідало. Моя мати була тепер,, мабуть, біля двірця. «Скоро вона поїде, — думав я, — а я залишуся у Венеції сам, і мені буде важко через те, що я засмутив її, через те, що її нема і що втішити мене нікому». Година від’їзду майже вибила. Я вже ніби жив сам душею, безпорадний самітник. Тепер, коли я осамотів, всі предмати довкола стали чужі, я втратив спокій і не міг уже розважити скрушне серце й навести серед них якийсь лад. Місто перестало бути для мене Венецією. Його подоба, його назва видавалися фікціями, і мені бракувало відваги пов’язати її з цим камінням. Палаци розпадалися на шматки, тепер це були безіменні однаковісінькі купи мармуру, а вода якоюсь сполукою водню й азота, і ця вічна сліпа сполука існувала ще до виникнення Венеції й існуватиме після неї, не маючи уявлення ні про дожів, ні про Тернера. І воднораз ці місця були якісь химерні, це були місця, куди ми прибуваємо, а нас тут ще не знають, або місця, які ми покинули і які одразу нас забули. Я не міг їм нічого сказати про себе, не міг залишити тут щось від себе, вони стискали мене, я був тепер лише розкалатаним серцем та увагою, що напружено стежили за розвитком мелодії Sole тіо. Марно я розпачливо намагався зачепитися оком за гарну, своєрідну кривину Ріальто, він поставав перед моїм зором у всій своїй сірій реальності, цей міст не лише був гірший, він руйнував уявлення про те, що переді мною актор, хоча, попри ясноволосу перуку й чорний костюм, я знав, що це зовсім не Гамлет. Так само палаци, Канале, Ріальто втратили ідею, яка становила їхню сутність, і розпалися на прості матеріяльні елементи.
Але водночас ці банальні місця здавалися мені далекими. У басейні Арсеналу вони, завдяки ще одному науковому фактору — широті, надавали всьому якусь своєрідну печать, і тому наш край виглядав якимось чужим, вигнаним під інші небеса; ось цей обрій, такий близький, що я міг би добутися до нього за півгодини, передавав кривизну землі, зовсім іншу, ніж у Франції, кривизну і далеку і пришвартовану, завдяки ефектові подорожі, тут же біля мене, щоб я легше міг уявити, яку дорогу я відбув; ось чому невиразний і далекий басейн Арсеналу сповнював мене такою самою мішаниною огиди й страху, яку я відчував у дитинстві, коли їздив з мамою на води Деліньї, де на фантастичному тлі чорної води, не висвітленої ні небом, ні сонцем, але оточеної кабінками, які вели до невидимих глибин, покритих людськими тілами в купальниках, я питав себе, чи ті глибини, сховані від очей смертних з допомогою бараків, які з боку вулиці нічого не видають, не були входом до льодовитих морів, які починаються саме тут, разом із полюсами, і чи цей невеликий простір не був вільним від криги морем біля самого полюса; і в цій Венеції, самотній, ірреальній, холодній, такій несимпатичній мені і де я мав зостатися сам, Sole тіо лунала як пісня, що оплакувала відому мені Венецію і брала мене у свідки мого нещастя. Якщо я все-таки хотів наздогнати маму і поїхати разом із нею, мені, мабуть, треба було перестати слухати співака і, не гаючи ні секунди, вирішити, що я їду. Але саме цього я й не міг, я сидів нерухомо; я був нездатний не тільки на те, аби звестися, але навіть на те, аби наважатися звестися. Моя думка, щоб не прийти до постанови, стежила за чергуванням музичних фраз Sole тіо, безголосо приспівувала співакові, відгадувала зліт фрази, злинала разом із нею й опадала. Звісно, цей благенький спів, який я чув сотні разів, аж ніяк мене не цікавив. Я не справляв утіхи нікому, в тому числі і самому собі, пильно слухаючи його до кінця, ніби з обов’язку. І, врешті, жодна з фраз цього вульгарного романсу не могла підказати мені постанови, якої я потребував; ба більше, кожна фраза заважала мені ухвалити таку постанову, точніше, накидала мені постанову протилежну — не їхати: адже я барився. Ось чому це заняття — слухати Sole тіо — неприємне само собою, сповнене було глибокого, майже розпачливого смутку.
Я відчував, що, власне, раз я сидів нерухомо, то це й була постанова — не їхати. Але сказати собі прямо: «Я не їду»
