я був свідок близького тріумфу мого безголов’я, майстерно, без поспіху, нота за нотою, підготовлюваного співаком, який здивовано втупився в сонце, застигле за Сан-Джорджо-Мад-жоро, і то так пильно, що це присмеркове світло навік вріжеться в мою пам’ять разом із трепетом мого хвилювання і бронзовим співцевим голосом, залишаючись якимсь двозначним, незрівняним і нестямним сплавом.
Я й досі сидів нерухомо, з надламаною волею, не ураджу-ючи нічого. Звісно, в цю мить постанова була вже ухвалена. Наші приятелі часто можуть її передбачити, а ми самі не можемо, — якби не це, від яких мук це передбачення нас позбавило б!
Нарешті з хлані темнішої за ті, звідки вилітає вже передбачена комета, завдяки несподіваному інстинктові самозбереження вкоренілої звички, завдяки прихованим резервам організму, які нараз, раптово, в останню мить, вона кидає в бій, я зриваюся на рівні: бігцем я дістався до вокзалу, як уже зачинялися двері вагонів, але маму я ще застав; від хвилювання щоки її побагровіли; вона мало не плакала, бо гадала, що я вже не прийду.
Потяг рушив, і ми побачили Падую, потім Верону, які вийшли назустріч, аж до самого вокзалу, аби нас провести; рушивши далі, ми бачили, як вони вертаються до себе — вони ж не пасажири, — аби далі жити своїм життям, одна серед своїх піль, друга — на своєму пагорбі.
Час минав. Моя мати не квапилася прочитати листи, вона тільки розпечатала конверти і, мабуть, остерігалася, що я теж сягну одразу по гаман і дістану листа, який вручив мені портьє. Вона завжди боялася, що подорож може здатися мені довгою, надто стомливою, і, щоб розважити мене перед приїздом, барилася діставати круто зварені яйця, передавати мені газети, розпаковувати книжки, придбані нишком від мене. Я спостерігав, як вона здивовано читала листа, потім підняла голову, і її очі ніби втупилися в геть-то виразні, розмаїті спогади, які їй не вдавалося зібрати докупи. На своєму конверті я впізнав Жільбертину руку. Я розпечатав конверт. Жільберта повідомляла, що виходить заміж за Робера де Сен-Лу. Вона писала, що посилала мені до Венеції телеграму з цією новиною, але відповіді не отримала. Я пригадав розмову про те, що тамтешній телеграф працює погано. Телеграму від Жільберти я так і не дістав. Але я не був певен, що вона мені повірить.
Аж це у моєму мозкові зринув один факт, який засів там як спомин, але потім поступився місцем перед іншим. Нещодавно я дістав телеграму і гадав, що це від Альбертини, але телеграма була від Жільберти. Досить претензійна оригінальність Жільбертиного почерку передусім полягала в тому, що в літері «т» поперечні риски ставилися дуже високо, ніби підкреслюючи слова в попередньому рядку, урваному до того ж крапками над «і», які теж заблукали туди знизу. Зате до нижнього рядка припліталися хвостики і закрутки слів, виведених на рядок вище. Через це поштовий службовець міг прочитати крутки «с» та «и» як склад «ина» і додав його до Жільбертиного імені. Крапка над «і» в цьому імені помандрувала вгору, аби стати там кількома крапками. «Ж» мало вигляд готичного «А». А якщо до того ж два-три нерозбірливі слова змішалися з іншими (деякими з них не дуже мені зрозумілими), цього вистачило, щоб пояснити мою помилку, хоч таке пояснення й непотрібне. Скільки літер у слові читає людина неуважна та ще й переконана, що цей лист від певного адресата? Скільки слів у фразі? Читаючи, ми згадуємо, ми творимо; все виходить з однієї первісної помилки, а всі наступні (і це не тільки при читанні листів і телеграм, не тільки при всякому читанні), хоч які дивні вони здаються комусь, у кого інша точка зору, сприймаються цілком природно. Більша частина того всього, в що ми віримо, включно з найдоленоснішими висновками, виводиться саме так, під впливом упертости чи доброї віри, з першої помилки у засновках.
Розділ четвертий
Нове обличчя Робера де Сен-Лу
— Отакої! — вигукнула мати. — У моєму віці людина вже нічому не дивується, але запевняю тебе, що немає нічого дивнішого, ніж новина, про яку мене повідомляють у цьому листі.
— Послухай мене уважно, — відповів я. — Не знаю, що там у твоєму листі, але дивовижнішого за листа, що я отримав, бути не може. Це про шлюб. Робер де Сен-Лу одружується з Жільбертою Сванн.
— Ах! — сказала моя матір. — Тоді, виходить, це те, про що мені повідомляють у другому листі. Я його ще не розривала. Я впізнала руку твого приятеля.
І моя ненька всміхнулася до мене з тим легким хвилюванням, яке, відколи вона втратила свою матір, викликала в неї кожна подія, навіть найдрібніша, як у всіх людей, здатних страждати і пам’ятати, у всіх, хто мав своїх небіжчиків. Усміхаючись, вона промовляла до мене лагідно, ніби з обави, що, легковажачи цей шлюб, вона не врахує те, що може відживити сум у Сваннової дочки й удови, у Роберової матері, яка згодилася на розлуку зі своїм синочком, у тих, кому мати з доброти, з симпатії, приписувала свою власну причепливість, доччину, подружню і материнську.
— Чи ж не мав я рації, твердячи, що немає нічого дивовижнішого, ніж те, про що йдеться у листі до мене? — спитав я.
— А от і ні! — заперечила матір. — Це я можу повідомити тобі найдивовижнішу новину. Не кажу «найбільшу чи найменшу», бо цю цитату з пані де Севіньє повторють усі, не відаючи, що твою бабусю дражнили теж цитатою з неї: «Велике діло — згрібати сіно». Краще нам не пародіювати ту Севіньє. Міені пишуть, що одружився юний Камбремер.
— Ти бач! — байдуже озвався я. — Аз ким? У кожному разі, особа нареченого вже позбавляє цей шлюб будь-якої сенсаційності.
— Як позбавляє її й наречена.
— А хто вона?
— Якщо я тобі її назву, це буде нецікаво. Спробуй-но вгадати, — дказала мати. Оскільки ми ще не минули Турина, вона поклала мені на столик хліба і, щоб у мене не пересохло в горлі, грушу.
— А звідки мені знати? Мабуть, якась блискуча партія. Якщо Леґранден та його сестри задоволені, то ми можемо бути певні, що це блискучий шлюб.
— Щодо Леґрандена, то я не знаю, зате той, хто мені про це пише, запевняє, що пані де Камбремер у захоплені. Не знаю, чи тобі здасться цей шлюб блискучим. Мені він нагадує часи, коли королі одружувалися з пастушками, та ще й з най-убогіших родин, та зате з пастушками чарівними. Твою бабусю це б здивувало, але вона б не опиралася.
— То з ким же він таки одружується?
— З панною д’Олорон.
— Тут не інакше, як блакитна кров, а не щось пастуше, але не уявляю, хто се може бути. Цей титул належав до роду Ґер-мантів.
— Отож то й воно. Пан де Шарлюс дав цей титул Жюп’єновій сестриниці, коли узяв її за дочку. Саме вона й виходить за юного Камбремера.
— Жюп’єнова сестриниця! Не може бути!
— Це нагорода за цноту. Це шлюб, яким закінчуються романи Жорж-Санд, — зауважила моя мати.
«Це нагорода за нецноту, це шлюб, яким закінчуються романи Бальзака», — подумав я.
— Зрештою, — сказав я матері, — якщо поміркувати, це річ цілком природна. Ось і Камбремери вливаються до клану Ґермантів, де їм і не снилося отаборитися. Поза тим, це дівчисько, годованка пана де Шарлюса, матиме купу грошей, а Камбремерам, відтоді як зубожіли, гроші потрібні. А взагалі вона приймачка або, за Камбремерами, позашлюбна донька якогось принца крови. Байстря з майже королівського дому є для французької та чужоземної шляхти почесною партією. Не забираймося надто високо, аж до Люсенж, але ж ти пам’ятаєш, як півроку тому, не більше, Роберів приятель пошлюбив молоду дівчину лише тому, що її вважали — слушно чи неслушно — дочкою якогось великого князя, і тільки це давало їй право обертатися у вищому світі.
Моя мати, пройнята комбрейським кастовим духом, під впливом якого бабуся була б шокована цим шлюбом, передусім вважала за потрібне стати на бабусину точку зору.
— Зрештою, — додала вона, — дівчисько звабливе, і твоя бабуся, навіть якби не була така безмежно добра і така безконечно поблажлива, все-таки схвалила б вибір молодого Камб-ремера. Пам’ятаєш, якою доброго батька дитиною здалася їй ця дівчина давно, того дня, коли вона зайшла туди, аби зашити спідницю? Тоді це була ще дитина. А тепер, коли вона в літах, з неї вийшла чудова жінка. Твоя бабуся зрозуміла це з першого погляду. Вона сказала, що Жюп’єнова сестриниця шляхетніша за дука Ґермантського. — І все ж моїй матері було втішно усвідомлювати, що бабуся пішла з такого світу. Це було вищим виявом її любови до бабусі, бажанням уберегти її від останньої гризоти. — А все ж, як ти гадаєш, — спитала моя мати, — чи міг Сваннів батько — правда, ти його не знав
— коли-небудь уявити, що в жилах його правнука чи правнучки тектиме кров матінки Мозер, яка привіталася так: «Тень допри, банове», і кров дука Ґіза?
— Ох, мамо, це ще дивовижніше, ніж ти говориш. Сванни були людьми дуже достойними; їхній син і дочка, з їхнім становищем у світі, якби вони зробили хорошу партію, могли б досягти багато чого. Але все пропало, бо він побрався з кокоткою.
— О, зараз тобі і кокотка! Ти знаєш, люди, може, були злосливі. Я ніколи в це не вірила.
— Саме кокотка! Колись іншим разом я тобі розкрию… родинні таємниці.
Поринувши в
