світу не має свого почину, воно відбувається щодня. Маркіза де Сен-Лу сказала собі: «Я — маркіза де Сен-Лу». Вона знала, що учора відмовилася від трьох запрошень пообідати у дукинь. Але якщо її ім’я іноді облагороджувало зовсім неаристократичних гостей, закликаних до неї, ті, хто гостював у неї, уймали їй чести. Ніщо не може опертися цьому процесові, навіть найбільші титули зрештою упосліджуються. Хіба не знав Сванн салону однієї принцеси з французького королівського роду, геть занепалого лише тому, що там бував кожен, кому заманеться? Одного разу принцеса де Лом пішла з обов’язку провести кілька хвилин у її королівської високості і побачила там тільки нікчемних людей. Завітавши потім до пані Леруа, вона сказала, звертаючись до Сванна і маркіза Моденського: «Нарешті я серед своїх. Я оце від принцеси Ікс, хоч би троє знайомих облич там знайшлося». Одне слово, я поділяю думку того опереткового персонажа, який заявляв: «Моє ім’я звільняє мене, маю надію, від усіх дальших пояснень». Жільберта почала відверто погорджувати тим, чого вона так домагалася, заявляла, що всі мешканці Сен-Жерменського передмістя — ідіоти, яких важко знести, і, переходячи від слів до діла, перестала їх візитувати. Ті, хто познайомився з нею тоді, чули, як ця дукиня Ґермантська дотепно, усмак збиткується з салонів, до яких так легко могла вчащати, і бачили, що вона нікого з того товариства не приймає, а якщо хтось звідти до неї потрапляв, хай би який він був пишний, вона розмовляла з ним позіхаючи, — і вони червоніли на думку, що колись були зачаровані вищим світом, і ніколи не зважувалися признатися в цій ганебній таємниці їхньої минулої слабкости жінці, яка здавалася їм істотою такої високої душі, що навряд чи могла зрозуміти такі слабкості. Чуючи, як вона пускала шпигачки княжатам, вони бачили щось ще показовіше: те, що її вчинки не розминалися з її жартами! Вони не доглуплювалися, з якого б то дива мадемуазель Сванн пошилася в мадемуазель де Форшвіль, а мадемуазель де Форшвіль — у маркізу де Сен-Лу, а потім і в дукиню Ґермантську. Не думали вони, напевне, і над тим, що наслідки цього дива не менше, ніж причини, допомагають пояснити таку Жільбертину поведінку, чому візити різночинців сприймаються не так, як тоді, коли Жільберту називали ще «мадемуазель Сванн», а інакше, коли вона стала дамою, якій усі кажуть: «ваша високість», а зануди для неї ду-кині називають її «кузиною». Люди охоче зневажають мету, якої їм не вдалося досягти, або ж мету, яка досягнута. І ця зневага здається складовою частиною тих, кого ми не знаємо. Коли б нам дали змогу повернутися у минуле, може, ми побачили б, як їх пожирали, ще нестримніше, ніж інших, ті самі гріхи, нині так надійно ними масковані або опановані, що ці особи, на наш суд, не тільки ніколи не могли їм піддатися, а навіть не в змозі заслужити прощенння в інших, оскільки вони не здатні їх собі уявити. Зрештою, салон нової маркізи де Сен-Лу набув свого докінченого вигляду (принаймні, з погляду етикету; ми ще побачимо, які бурі тут шаленітимуть). Вигляд цього салону дивував ось чим. Усі ще пригадували, що найурочистіші, найвишуканіші прийняття в Парижі, такі самі блискучі, як раути у принцеси Германської, уряджала віконтеса де Мерсант, мати Робера де Сен-Лу. З другого. боку, останнім часом Одеттин салон, хоча ставлений нижче, засліплював своєю розкішшю та елегантністю. Сен-Лу, щасливий тим, що, завдяки великому маєткові дружини, має все, чого тільки можна побажати для свого добробуту, думав лише про те, аби любісінько після доброго обіду посидіти й послухати добру музику запрошених музик. Цей молодик, колись такий гонористий, такий амбітний, закликав усолоджуватися усією цією пишнотою своїх колег, яких його матір і на поріг ніколи б не пустила. Натомість Жільберта застосовувала на практиці Сваннову максиму: «Якість для мене не важлива, я боюся кількости». Сен-Лу, завжди колінкував перед жоною, тому що кохав її, і тому що завдячував їй це нечуване багатство, не мав жодної охоти упиратися її смакам, таким схожим на його власні. Ось чому великі прийняття у віконтеси де Мар-сант і в пані де Форшвіль, уряджувані цілі роки головне з огляду на потребу підшукати блискучу партію для своїх дітей, не дочекалися жодного продовження в маркізтва де Сен-Лу. Вони мали найкрасивіших коней для спільних прогулянок верхи, найліпшу яхту для спільних морських круїзів, — і щоразу запрошували тільки по двоє гостей. У Парижі до них приходило обідати троє-четверо друзів, але не більше. Отож через непередбачений, а проте такий природний занепад, кожна з двох величезних материнських вольєр була заступлена тихим гніздом.

Ці дві спілки менше, ніж будь-кому, стали в пригоді мадемуазель д’Олорон. Захворівши на тиф, вона в день вінчання ледве дісталася до церкви і через два тижні померла. В оповіщенні про її смерть фігурували поряд з такими іменами, як Жюп’єн, майже всі великі європейські роди, як-от віконт і віконтеса де Монморенсі, її королівська високість графиня де Бурбон-Суасон, принц де Модена-Есте, віконтеса д’Едумеа, леді Есекс і так далі і таке інше. Навіть якщо хтось знав, що небіжчиця була Жюп’єнова братаничка, число всіх цих великих союзів не могла не викликати подиву. Адже все зводиться до того, щоб мати великі союзи. Тоді як трапляється casus foederis[11], кончина маленької плебейки окриває жалобою владні родини цілої Европи. Молодики нового покоління, необізнані з реальним станом справ, могли при читанні цього повідомлення взяти Марію-Антуанетту д’Олорон, маркізу де Камбремер, за особу дуже вельможного коліна і наробити ще купу інших дурниць. Наприклад, хтось, хто, перемірявши вздовж і впоперек Францію, трохи пізнав комбрейські околиці, мабуть, не здивувався б, що пані Л. Де Мезеґліз і граф де Мезеґліз підписані на самому початку, поряд з дуком Ґер-мантським. Мезеґлізька сторона стикається зі стороною Германською. «Стара шляхта з тієї самої провінції, очевидно, спокревнена в цілих поколіннях, — сказав би він собі. — Хто знає, може, один пагін роду Ґермантів носить титул графів Мезеґлізьких». Тим часом граф Мезеґлізький не мав нічого спільного з Ґермантами і був навіть не на Ґермантській, а на Камбремерській стороні, оскільки граф Мезеґлізький, який вийшов за два роки з Леграндена Мезеґлізького, був не ким іншим, як нашим давнім знайомим Леґранденом. Фальшивий титул, — він завжди фальшивий, але цей титул міг бути особливо неприємним для Ґермантів. Колись вони були споріднені зі справжніми графами Мезеглізькими, уже позбавленими потомства, опріч однієї жінки, доньки людей темних і бідних, виданої заміж за розбагатілого простачиська, орендаря в моєї тітки, який купив у неї ферму Міругрен. Справжнє його ім’я було Менаже, от він відтоді і почав титулувати себе Менаже з Міруґрена, тож коли про його дружину казали, що вона з дому Мезеґлізького, люди думали, що вона, мабуть, у тих місцях уродилася і що так само з Мезеґліза, як її чоловік із Міруґрена.

Кожен інший фальшивий титул завдавав би Ґермантам менше прикрощів. Проте аристократія вміє йти на поступки, навіть ще більші, як тільки в гру вступає мар ’яж, визнаний за корисний під будь-яким поглядом. Опинившись під крилом дука Ґермантського, Легранден став почасти для нинішнього покоління, а в поколінні наступному буде для всіх справжнім графом Мезеґлізьким.

Молодий адресат оповіщення, не в курсі справ, міг зробити ще одну помилку, а саме повірити, що барон і баронеса де Форшвіль виступають як родичі маркіза де Сен-Лу, тобто з боку Ґермантів. Отож ця рідня не могла бути представлена ними, бо родич Ґермантів — Робер, а не Жільберта. Але ні, барон і баронеса де Форшвіль, попри цю позірну видимість, фігурували, щоправда, з боку молодої, а не Камбремерів, але не через Ґермантів, а через Жюп’єна, про яких наш краще поінформований читач знає, що він доводиться двоюрідним братом Одетті.

Прихильність пана де Шарлюса після заміжжя його приймачки перейшла на юного маркіза де Камбремера. Подібність маркізового і баронового смаків не перешкодила панові де Шарлюсові схвалити його вінчання з мадемуазель д’Олорон, отож коли маркіз овдовів, він ще більше виграв у тестевих очах. Це не означає, що він не мав інших високих прикмет, які робили його чарівним кумпаном для пана де Шарлюса. Навіть у чоловіка дуже достойного — це додаткова прикмета, якою не може нехтувати той, хто приймає його в своєму домі, бо це особливо зручно, якщо він уміє ще й грати у віст. Юний маркіз відзначався великим розумом і, як ще говорили в Фетерні, де він був дитиною, він «увесь пішов у бабусину рідню»: так само, як вона, вражливий, так само музикальний. Він мав деякі бабусині риси, але тут радше діяло бажання наслідувати її, як це робила вся родина, ніж атавізм. Невдовзі по смерті його жони я одержав листа, підписаного «Леонор», не пам’ятаючи, що це було його ім’я, я зрозумів, від кого лист, тільки як прочитав наприкінці: «Щиро Ваш». Слово щиро, поставлене там де треба, додало до імені Леонор прізвище Камбремер.

Потяг прибув на паризький двірець, а ми з матір’ю й далі обговорювали ці дві новини. Аби я не здорожився, мати припасла їх на другу половину подорожі і повідомила їх мені лише після Мілана. Вона швиденько вернулася до погляду, який справді був для неї єдиний, як і для моєї бабусі. Мати спершу сказала собі, що бабуся була б здивована, потім — що вона засмутилася б, але це означало, що моя мати не могла допустити, щоб ця незвичайна подія не справила б бабусі приємності, і тому воліла думати, що все на краще, бо новина була з рангу тих, що мала б мою бабусю засмутити. Та ледве ми приїхали додому, моя мати уже вважала за надто егоїстичний жаль про незмогу змусити бабусю брати участь у всіх несподіваних пригодах, на які таке щедре життя. Тепер вона дійшла висновку, що для бабусі це не було б несподіванкою, що бабуся все передбачала. їй хотілося в цьому бачити підтвердження бабусиної прозорливости, доказ, що її розум був ще проникливішим, ясновидющішим, гострішим, ніж ми гадали. І моя мати, дійшовши до ступеня щирого подиву, додала:

— Хто знає, чи не схвалила б це твоя бабуся? Вона була така поблажлива! А потім, знаєш, становище в суспільстві для неї нічого не важило, для неї то була природна різниця. Ти тільки згадай, згадай, се цікаво: адже їй обидві подобалися. Пам’ятаєш її першу візиту до маркізи де Вільпарізіс? Вона вернулася і сказала, що, на її думку, дук Ґермантський — чоловік