Не тільки злосливість, нехіть давнього злидаря до хазяїна, який його збагатив і водночас (згідно з характером, а ще більше з лексикою пана де Шарлюса) дав йому відчути різницю у їхньому становищі, штовхнула Чарлі в обійми Сен-Лу, завдаючи ще сильнішої муки баронові. Ним керував, напевне, ще й інтерес. У мене виникло враження, що Робер давав йому багато грошей. На одному вечорі, де перед від’їздом до Комбре я спіткав Робера, його манера поводження в товаристві гожої жінки, нібито його коханки, біля якої він тримався так близько, начебто вони були одним тілом, плутаючись на очах у всіх у згортках її спідниці, — викликала в мене думку про мимовільне повторення — тільки ніби з додатком нервозности, різкіших рухів — родового жесту, підміченого мною в барона де Шарлюса, начебто одягненого в шати пані Моле (або іншої), знамено справи гінофілії, знамено не його власне, але охоче підняте ним як емблему, на його думку, охоронну і, може, наділену для нього естетичною вартістю. Повернувшись, я був вражений, як цей хлопець, такий марнотратний тоді, коли був багатий, нині став ощадливий. Що людина цінує те, чим володіє, і що той, хто розкидав золото, якого мав так мало, збирає те, чого йому не брак, це, звичайно, явище досить поширене, але в цьому випадку воно набирало, як мені здавалося, форми особливої. Сен-Лу відмовився брати фіакр, а висідаючи з трамвая, зберіг пересадочний квиток. Очевидно, в ньому зріли, для іншої мети, таланти, набуті ним під час зв’язку з Рахиллю. Молодик, який довго жив із жінкою, не такий зелений, як новачок, який до одруження не мав жодного роману. Досить було в ті нечасті дні, коли Робер приводив свою дружину снідати до ресторану, подивитись, як вправно і поштиво він здіймав з неї верхній одяг, як замовляв сніданок і віддавав інші розпорядження, як старанно розгладжував Жільбертині рукави, перш ніж забрати жакет. Було видно, що до одруження з нею він довгий час був коханцем іншої жінки. Так само, як він мусив вникати у найдрібніші деталі Рахилиного господарства — почасти тому, що вона не мала до цього тями, а також із ревнощів, які схиляли його до того, щоб самому доглядати все, він міг, керуючи маєтками своєї дружини і ведучи їхнє спільне господарство, виконувати й далі ці функції вправного і розумного адміністратора, тим паче, що Жільберта не бралася й за холодну воду й охоче покладалася в усьому на нього. Але, звичайно, він це робив передусім тому, щоб навіть найменші окрушини домашнього бюджету давати Чарлі, забезпечуючи йому чималий достаток без відома Жільберти і не завдаючи їй прикрощів. Можливо, він вважав скрипаля за марнотратника, «як усіх митців». (Чарлі так титулував себе без переконання і без жодної гордости, виправдовуючись за звичку не відповідати на листи тощо і за цілу купу вад, які, на його думку, пов’язані з психікою митця.) Особисто я був переконаний, що з погляду моралі абсолютно байдуже, від кого діставати насолоду — від чоловіка чи від жінки, і що це річ цілком природна і людська шукати її там, де можна знайти. Отож якби Робер парубкував, його взаємини з Чарлі не мали б мені боліти. А проте я усвідомлював, що біль, який я відчував, був би не менш гострий і тоді, коли б Робер залишався парубком. Від будь-кого іншого, крім нього, я сприйняв би це спокійно. А проте я плакав, згадуючи, як колись до іншого Сен-Лу я відчував прихильність таку щиру, якою — як свідчили його нові холодні і стримані манери — тепер мені він не відповідав, оскільки відколи предметом його жадання стали чоловіки, в ньому не залишилося для них місця на дружні почуття. Як ця зміна могла зайти в хлопця, такого бабія, такого охочого до жіноцтва, що коли Рахиля («Рахилю, ти від Бога») захотіла його покинути, він так побивався, що ми боялися за його життя? Може, схожість між Чарлі та Рахиллю — для мене непомітна — стала кладкою, що дозволила Роберові перейти від батькових до вуйкових уподобань, аби зазнати фізіологічної еволюції, яка навіть у барона сталася досить пізно? Адже слова Еме іноді сіяли в моїй душі тривогу; пригадувався Робер того року в Бальбеку; під час розмови з ліфтером він так само обминав його увагою, як барон де Шарлюс, коли звертався до деяких чоловіків. Але це могла бути спільна риса його і пана де Шарлюса, породжена гонором і манерою поведінки Ґермантів, а не своєрідними нахилами барона. Дук Ґермантський, позбавлений цих нахилів, так само нервово, як пан де Шарлюс, вивертав п’ясть руки, ніби носив мереживні манжети, а в його голосі теж проривалися різкі й неприродні інтонації, всі ці манери, яким у пана де Шарлюса хотілося приписати інше ‘значення, які він і справді надав їм сам, адже індивід виражає свої особливості з допомогою рис безособових та атавістичних, які, зрештою, може колись були чиїмись індивідуальними особливостями й закріпилися в жесті чи в голосі. За цією гіпотезою, дотичною вже до природної історії, ми не повинні бачити в панові де Шарлюсові одного з Ґермантів, враженого збоченням і який висловлюється почасти з допомогою рухів, характерних для Ґермантів, а дука Ґермантського, який був у цій виродженій родині істотою винятковою, настільки помилуваного спадковою хворобою, що в нього її зовнішні прояви втратили свій сенс. Пригадується, коли я вперше побачив Сен-Лу в Бальбеку, такого білявого, створеного з такого коштовного й рідкісного матеріялу, манірного, з його пурхотливим моноклем, він здався мені жінкуватим, що, звичайно, не було наслідком того, що я нині чув про нього, а пояснювалося особливим чаром Ґермантів, гожістю тієї саксонської порцеляни, з якої була зроблена і дукиня. Я пригадав його прив’язання до мене, його ніжний, сентиментальний спосіб розмови і сказав собі, що це могло когось ввести в оману, але тоді не мало того значення, про яке я довідався тепер, навіть навпаки. Але коли це почалося? Якщо під час мого другого бальбецького побуту, то чому він ні разу не відвідав ліфтера і ніколи мені про нього не заїкнувся? А щодо першого року, то як я взагалі міг би звернути на нього увагу, якщо він був тоді так палко закоханий в Рахилю? Під час того першого побуту Сен-Лу видався мені людиною рсобливою, як усі Ґерманти. І справді, він був ще більшим оригіналом, ніж я собі уявляв. Але того, чого ми не пізнаємо завдяки безпосередній інтуїції, про що дізнаємося від інших людей, ми зовсім не годні переказати нашій душі; відповідний момент минув, її контакт із дійсністю уже перервався; ми не можемо тішитися відкриттям, для цього вже пізно. Отож я не міг ним тішитися, оскільки це завдавало мені прикрости. Звичайно, після розмови з бароном де Шарлюсом у пані Вердюрен у Парижі я вже не сумнівався, що те, що сталося з Робером, стається з багатьма достойними людьми, навіть з найінтелігентнішими і найкращими. Мені було б байдуже, якби я довідався це про будь-кого іншого, але тільки не про Робера. Сумнів, який у мені заронили слова Еме, кидав тінь на всю нашу дружбу в Бальбеку і в Донсьєрі. Хоча в дружбу я перестав вірити і був переконаний, що до Робера я ніколи по-справжньому її не відчував, але на думку про ці пригоди з ліфтером і рестораном, де ми обидва снідали в товаристві Рахилі, я мусив зробити велике зусилля, щоб не розплакатися.
Я міг би й не затримуватися на своєму комбрейському побуті, бо то був у моєму житті період, коли про Комбре я думав найменше, якби саме там, хай і не цілком певно, не підтвердилися думки, які пов’язувалися спершу з Ґермантською стороною, так само як і інші, що спали мені на Мезеглізькій стороні. Щовечора я розпочинав, в іншому напрямку, пообідні прогулянки, які ми відбували в Комбре, ходячи на Мезеглізьку сторону. Обідали ми в Тансонвілі о тій порі, коли в Комбре давно вже спали. Оскільки стояла спека і до того пополудні Жільберта малювала в замковій каплиці, ми дві години гуляли перед обідом. Давню втіху — милуватися дорогою назад пурпуровими небесами, що облямовували Кальварій і купалися в Вівоні, — заступила інша: втіха від нічної прогулянки, коли в селі нікого не здибаєш, окрім синястого трикутника, неправильного і хисткого, — то верталася овеча отара. На одній половині піль вигасав захід, над другою світив місяць, і невдовзі місячне сяйво затоплювало всю околицю. Бувало, що Жільберта покидала мене самого, і я чимчикував уперед, залишаючи позаду свою тінь, ніби човен, що пливе крізь зачаровані
