франків. Я не хотів брати грошей. Комісар, наламаний до ведення дізнання, вискубував із кожної моєї заяви по словечку, яке йому потім слугувало для нанизування дотепних і вбивчих реплік. Про мою невинність у цій справі взагалі не йшлося — це була єдина гіпотеза, якої ніхто не міг прийняти ні на хвильку. А проте висунути проти мене звинувачення було не так просто, і мені тільки натрусилося, але натруска була енергійна, поки не пішли батьки. Але коли двері зачинилися, комісар, сам любитель маленьких дівчаток, змінив тон і заходився угрущати мене по-дружньому: «Наступним разом хай пан буде обачніший! Достолиха, не вільно так зачіпати дівчаток з доброго дива, бо тоді жди халепи. Зрештою, можна всюди знайти гарніших і дешевших. З вас заправили як за рідного батька!» Я відчував, що він навряд чи мене зрозуміє, якщо я спробую відкрити йому всю правду, і тому мовчки пішов геть, як тільки дістав дозвіл. Дорогою додому всі переходні здавалися мені нишпорками, пущеними стежити за кожним моїм кроком. Проте манія напастування, як і гнів на Блока, скоро вигасли, в голові роїлися думки про Альбертинину втечу. Учеплива згадка вернулася, але відтоді як Сен-Лу поїхав, вона видавалася майже погідною. Відколи він зголосився вирушити до пані Бонтан, мені відлягло від серця. Мабуть, тому, що я почав діяти — так я думав і моє переконання було щире, адже ніколи не знаєш, що криється в нашій душі. Проте це радісне почуття полегші виникло, як мені здавалось, не тому, що я переклав мою нерішучість, позбувшись цього тягаря, на Сен-Лу. Зрештою я не зховсім помилявся; найкращим специфіком проти прикрих пригод (а три чверті з їхнього загалу саме такі) с ухвалення якогось рішення; адже воно породжує, різко змінюючи напрям нашого мислення, розрив у потоці наших дотеперішніх думок, викликаних якоюсь минулою подією і збаламучених вихором, змиває їх потоком думок супротивних, набіглих зовні, з майбуття. Вони справляють на нас спасенний вплив надто тоді, коли (власне як ті, що зараз мене облягали) з глибини майбутнього несуть нам надію. ІЦо мене робило щасливим, то це таємна віра в те, що місія Сен-Лу не могла провалитися, Альбертина не може не вернутися. Я це зрозумів, коли, не отримавши ніякої звістки від Робера, знову занепав духом. Отже, причиною цього почуття радости було не рішення, не передача моїх повноважень Роберові — бо в такому разі цей настрій не полишив би мене, а слова: «Все буде якнайкраще», які спали на думку, коли я казав: «Дійся воля Божа». Запізніла гадка, що насправді все може зірватися, була мені така ненависна, що я втратив усю веселість. Саме передчуття, очікування щасливих подій сповнює нас радістю, навіть якщо ми приписуємо радість іншим причинам; тож вона покидає нас, занурюючи нас у журбу, як тільки ми втрачаємо віру в здійснення бажаного. Наш чуттєвий світ завжди тримається на якійсь невидимій вірі, а коли її бракує, світ починає хитатися. Від неї залежить, чого варті і чого не варті люди в наших очах, завдяки їй ми відчуваємо щастя чи нудьгу при появі цих людей. Ця ж таки віра допомагає нам переносити тугу, яка видається нам легкою лише через те, що ми переконані в її короткотривалості, або ж, навпаки, ми нудимо світом, як ніхто, і тоді чиясь присутність здається нам дорожчою, а то й більшою, ніж наше життя. Зрештою від одної обставини біль у моєму серці ущух, такий самий гострий, як у першу хвилину, і, треба визнати, так мені більше не боліло. Це сталося потому, як я перечитав Альбертининого листа. Навіть якщо ми когось дуже кохаємо, муку від утрати його, коли ми на самоті стикаємося з нею віч-на-віч і наш розум надає їй якоїсь бажаної форми, можна витерпіти, ця мука якась людська, якась наша, вона відрізняється від непередбаченої та химерної, від подібної на нещасливий випадок у світі почуттів і в житті серця гризоти, до якої спричиняються не самі люди, а їхній спосіб довести до нашого відома, що ми їх ніколи вже не побачимо. Я міг думати про Альбертину, плачучи тихими слізьми, примиряючись із тим, що не побачу її сьогодні ввечері, як і вчора; проте перечитати: моє рішення безповоротне — це зовсім інша річ, це все одно що зажити небезпечний препарат, здатний викликати серцевий напад із трагічним кінцем. У речах, подіях, прощальних листах криється особлива небезпека загострити й спотворити той біль, якого можуть нам завдати кохані істоти. Проте цей приплив болю триває недовго. Хоча я був певен, що Роберова спритність візьме гору, що Альбертинине повернення гарантоване, я питав себе: а чи варто було так палко його домагатися? Хай би там що, а таке питання мене тішило. На жаль, я вірив, що з поліцією вже все владналося, але Франсуаза сказала мені, що приходив інспектор довідатися, чи не воджу я до себе дівчаток; консьєрж, гадаючи, що йшлося про Альбертину, відповів ствердно, і відтоді за кублом розпусти запроваджено нагляд. Я більше не міг думати про дівчину, яка прийшла б потішити мене в горі, бо набрався б неслави після раптової появи в мене інспектора і здався їй злочинцем. Тоді ж таки до мене дійшло, наскільки ми, самі того не відаючи, живемо мріями: незмога взяти на коліна малу дівчинку назавжди, як мені здавалося, відбирала у мого життя весь його сенс. А ще я зрозумів, чому люди так легко зрікаються маєтку і важать головою, хоча всі думають, що світом править інтерес і страх перед смертю. Якби мені довелося примиритися з тим, що навіть незнайома дівчинка через прихід поліцая почала мною гордувати, я волів би накласти на себе руки. Ці джерела душевної муки годі порівняти. Отож у щоденному житті люди не думають, що ті, кому вони пропонують гроші або погрожують смертю, можуть мати приятельку або колегу, на чиїй шані їм залежить навіть тоді, коли для себе самих вони її не домагаються. Але тут я, непомітно для себе, заплутався (у мене вилетіло з голови, що Альбертина, бувши повнолітньою,* могла мешкати в мене і навіть бути моєю коханкою). Я уявив, що зведення малоліток може стосуватися й Альбертини. Мені здалося, що мене, як ведмедя у лісі, обклали звідусіль. Усвідомлюючи, що мої стосунки з нею не були невинні, я вловив у карі, призначеній мені за те, що почукикав незнайому дівчинку, той зв’язок, який завжди існує в судовій системі і доводить, що ніколи немає справедливого вироку, ані юридичної помилки, а є тільки певний вид гармонії між фальшивим уявленням, яке склалося у судді про невинний учинок, і злочинами, про які він не здогадувався. І тоді, передбачаючи, що Альбертини-не повернення спричиниться до ганебного вироку, який спідлить мене в її очах, а її саму скривдить так дошкульно, що вона мені цього ніколи не пробачить, я перестав прагнути її повернення, а натомість почав його боятися. Я вирішив телеграфувати їй, щоб вона не поверталася. Але цієї ж миті, поглинаючи все, мене огорнула палка потреба, щоб вона вернулася. Уявивши собі на хвильку, що я не допустив би її повернення і став жити без неї, я нагло відчув, що ладен пожертвувати всіма подорожами, всіма втіхами, всіма своїми заняттями, аби лиш Альбертина повернулася! Ох, до чого моє почуття до Альбертини, хоча я намагався передбачити його розвиток на підставі того, що пережив із Жільбертою, було зовсім несхоже на почуття до Жільберти! Як я був сам не свій, коли не міг бачитися з нею! І як натужно в кожному випадку, хай навіть зовсім незначному, але породженому атмосферою щастя, яку створювала Альбертинина присутність, я мусив ще раз із новими зусиллями, з новим болем учитися самоті! Відтак помалу життєва метушня втишувала цей біль, і в наступні дні, перші дні весни, коротаючи своє чекання зустрічі Сен-Лу з пані Бонтан мріями про Венецію і про. гожих незнайомок, мені траплялося навіть зажити кілька хвилин солодкого супокою. Зловивши себе на цьому, я відчув панічний страх. Той відрадний супокій означав першу появу потужної, перепадистої сили, яка мала боротися в мені з тугою, з коханням, аби остаточно здобути над ними перемогу. На разі це був лише передсмак, заповідь того, що майбутнє готувало для мене як тривалий душевний стан, як нове життя, в якому я вже не зможу сохнути через Альбертину і розлюблю її. І тут моє кохання, розпізнавши єдиного супротивника, здатного його подужати, — забуття, задрижало, як лев, який нагло помітив у своїй клітці пітона, ладного його пожерти.

Я все думав про Альбертину, а Франсуаза, вступаючи до мого покою, не квапилася розбити мою тривогу словами: «Листів нема». Але від часу до часу, впускаючи в мою журбу якусь чужу думку, мені вдавалося щось освіжити, провітрити тяжку задуху мого серця. Увечері, якщо я міг задрімати, за снодійне мені правив спогад про Альбертину; коли воно втрачало свою силу, я прокидався. Про Альбертину я думав і уві сні. Був то особливий сон, присвячений їй, думати про щось інше, як наяву, я б не знайшов сили. Сон, пам’ять — ми спимо завдяки взаємодії цих двох субстанцій. Коли я прокидався, моя мука замість вигаснути тільки росла. Щоправда, забуття робило своє, але навіть воно сприяло ідеалізації моєї коханої і через це й ототожненню мого первісного болю з іншими аналогічними, для загострення його. Сам її образ був ще якось стерпний. Але коли я починав думати про її кімнату, про її порожнє ліжко, про її фортепіано, про її авто, я тратив сили, заплющував очі, похиляв голову на ліве плече, як людина, що от-от зомліє. Грюкіт дверей завдавав мені такого самого гострого болю, бо не вона їх відчиняла.

Я не мав відваги спитати, чи є телеграма від Сен-Лу. Коли нарешті телеграма прийшла, вона засвідчила, що все відкладалося. Там стояло: «ПАНІ ПОЇХАЛА НА ТРИ ДНІ». Я витримав чотири дні, які спливли після її від’їзду, лише завдяки тому, що казав собі: «Це тільки справа часу, не мине й тижня, як вона буде тут». А проте ці слова не допомагали моєму серцеві, моєму тілові впоратися із завданням жити без неї, вертатися до порожнього дому, проходити повз двері її покою (відчиняти двері я не важився), знаючи, що її там немає, лягати спати, не віддавши їй на добраніч, — ось на які речі моє серце мусило згоджуватися в їхній страшній сукупності і жити так, ніби мені