Такий стрімкий від ‘їзд вас віддалить від нас.
Звичайно, від’їзд Іпполита — причина не така значна, як Тесеєва смерть. Про це кількома віршами далі мовить Федра, коли бачить, що її зле зрозуміли:
Чи ж честь моя мені вже не порука?
Можна подумати, що вона так говорить, оскільки Іпполит відкинув її освідчення:
О пані, як же так, забули ви чому ж,
Що батько мій Тесей, а вам він вірний муж?
Якби він не відповів цим вибухом обурення, Федра, осягнувши щастя, могла б не оцінити його. Але усвідомлюючи, що вона його втрачає, як тільки Іпполит удав, що недочув, і перепрошує, Федра, так само як я, віддавши листа Франсуазі, хоче, щоб відмова йшла з його уст, прагне до кінця випробувати свою долю:
Бач, як мене збагнув! Запекла ти душа!
У тій сцені можна знайти навіть брутальні слова, що їх Сванн, як мені оповідали, кидав Одетті, або я Альбертині; грубість пояснювалася тим, що давню любов витісняло нове почуття, зіткане з жалю, розчулення, потреби вилити свою душу, якась одміна попередньої:
Ти мій ненавидник, твоя я закоханка.
Недоля тільки додала тобі приваби.
Найпереконливішим доказом, що Федра «честь свою» ставить не на перше місце, є те, що вона вибачила б Іпполитові і знехтувала б Еноновими порадами, якби вона не довідалася про Іпполитову любов до Арисії. Ревнощі, рівнозначні утраті щастя, дошкульніші, ніж утрата доброї слави. Ось тоді Федра дозволяє Еноні (яка є тільки втіленням гіршої частини її самої) оскаржити Іпполита, звільняючи себе від турботи про його оборону, і посилає свого зневажника на загладу, дка, зрештою, дає їй мало втіхи, бо по Іпполитовій смерті накладає на себе руки. Так, принаймні, я, применшуючи всю цю «янсеністську», як сказав би Берґотт, скруху, якою Расін обдарував Федру, аби вона здавалася не такою винною, трактував цю сцену, пророчу для любовних перипетій мого власного життя. Зрештою, ці роздуми нічогісінько не змінили в моїй ухвалі, і я віддав листа Франсуазі, щоб вона його віднесла на пошту, таким чином зробивши ще одну спробу повернути Альбертину, яка здалася мені необхідною після того, як я дізнався, що перша була невдала. Звичайно, ми не маємо рації, думаючи, що здійснення нашого бажання нічого не важить, адже як тільки стає ясно, що воно може не здійснитися, як воно одразу знов охоплює нас, і ми поти думаємо, що не варто дбати про нього, поки цього певні. А проте і в цьому є рація. Бо якщо виконання бажання, якщо щастя видається нам неважливим лише через нашу певність в його можливості, по суті вони є чимось непевним і можуть завдати лише прикрощів. І прикрощі будуть тим більші, чим повніше здійсниться наше бажання, і тим нестерпніші, чим триваліше, звичніше, всупереч законам природи, буде щастя. З другого боку, обидва ці поривання, надто, те, керуючись яким я хотів, аби листа було послано, коли ж гадав, що його послано, то шкодував про це, мали своє виправдання. Що стосується першого, то зрозуміло, що ми прагнемо свого щастя — або нещастя — і водночас хочемо поставити між собою і цим новим учинком, багатим на наслідки, чекання, яке рятує нас від цілковитого розпачу; іншими словами, ми силкуємося надати іншої форми — форми, на нашу думку, менш жорстокої, — хворобі, яка нас мучить. Друге поривання не менш важливе: воно ґрунтується на переконанні, що справа вкипить, і означає, не більше не менше, як початок, передчасний початок розчарування, якого ми зазнали б одразу після здійснення бажання, означає жаль, що ми коштом інших, відкинутих можливостей, усталили саме цю форму щастя.
Я віддав листа Франсуазі з дорученням швидше віднести його на пошту. Тільки-но листа було послано, Альбертинине повернення знов почало здаватися мені неминучим. Через це в моїх думках з’явилися звабливі образи, зводячи нанівець своєю втішністю небезпеку, яку я в цьому поверненні вбачав. Давно втрачена радість знову бачити її п’янила мене.
Час плине, і виявляється, що не така вже й щербата, як нам здавалося, була правда — в цьому мене переконали взаємини з Жільбертою. Байдужість, яку я удавав, ридаючи безперестанку, зрештою справді сповнила мою душу, і, як я попереджав Жільберту, вдаючись до формули спершу фальшивої, але згодом цілком правдивої, життя поступово розлучило нас. Згадуючи про це, я думав так: «Якщо Альбертина згає кілька місяців, моя брехня стане правдою. А може, нині, коли найгірше позаду, не треба було прагнути, щоб ці місяці мину-ли. Якщо вона повернеться, я перестану жити повним життям, яким я ще не можу смакувати, але яке набиратиме для мене чару в міру того, як спогад про неї почне блякнути». Я не хочу твердити, що забуття ще не торкнулося мене. Але одним із його виявів було саме те, що багато неприємних Альбертини-них рис, багато нудних годин, які ми разом провели, більше не оживали в моїй пам’яті, а це означає, що я перестав прагнути розлуки, як це мені траплялося, коли вона була зі мною, і тому я бачив її образ узагальнений, прикрашений усіма любовними почуттями, які я будь-коли спізнав. Забуття в такій особливій формі, готуючи, як не є, мене до самоти, малювало мені Альбертину ніжнішою, гарнішою, ніж насправді, і через те я дужче прагнув її повернення.
Відколи Альбертина поїхала, я дуже часто, боючись, як би не спливло, що я плакав, дзвонив Франсуазі і казав їй: «Треба справдити, чи панна Альбертина не забула чогось. І приберіть її покій, аби там був лад, коли вона повернеться». Або навпростець: «Панна Альбертина казала мені недавно, саме перед від’їздом…» Мені хотілося зіпсувати нестерпну для мене радість, яку її від’їзд приніс Франсуазі, і в такий спосіб я давав їй зрозуміти, що відсутність Альбертини буде недовгою; а ще я хотів довести, що можу легко говорити про її від’їзд, подавати його — на кшталт генералів, змушених називати відступ заздалегідь продуманим стратегічним маневром — як епізод, мету якого я наразі приховую, а не кінець моєї приязні з Альбертиною. І врешті, постійно повторюючи її ім’я, я хотів впровадити, як впускають свіже повітря, трохи її істоти до кімнати, де без неї було так порожньо і де мені не було чим дихати. До того ж ми завжди силкуємося полегшити нашу муку, згадуючи про неї між іншим, вставляючи її в розмову про замовлення нового костюма і в указівку щодо обіду.
Причепурюючи Альбертинин покій, цікава Франсуаза висунула шухляду столика ружаного дерева, куди моя приятелька ховала оздоби перед сном. «Ох, паничу! Панна Альбертина забула свої перстеники — вони так і зосталися в шухляді». Я мало не вигукнув: «Треба відіслати». Але тоді могло здатися, що я не впевнений, чи вона вернеться. «Дарма! — сказав я після паузи. — Нема чого клопотатися, вона й так скоро вернеться. Дайте їх сюди». Франсуаза з легкою недовірою простягнула мені перстеники. Вона не терпіла Альбертини, але, судячи по собі, не могла уявити, щоб можна було передати мені листа моєї приятельки без страху, що я його розпечатаю. Я взяв перстеники. «Дивіться, паничу, не згубіть, — сказала Франсуаза, — вони такі гарні! Не знаю, хто їх подарував, панич чи хтось інший, але то був, мабуть, чоловік багатий і зі смаком». — «Це не я. Зрештою, від тої самої особи. Один перстеник подарувала їй тітка, а другий вона купила сама». — «Не від тієї самої особи! — гукнула Франсуаза. — Панич жартує, чи що? Адже перстеники однаковісінькі, тільки на одно-му рубін, але на обох такі самі орли і такі самі ініціали всередині». Не знаю, чи тямила Франсуаза, що завдає мені болю, але її уста викривилися в усмішці яка так уже й не сходила з них під час усієї розмови. «Орли? Такі самі орли? Та ви збожеволіли! На персні без рубіна, щоправда, вирізьблено орла, а на другому щось схоже на чоловічу голову». — «Чоловічу голову? Де ж це панич її вздрів? Я глянула лише крізь пенсне й одразу спостерегла, що то орлине крило. Хай панич візьме свою лупу, то й побачить друге крило, а посередині голову і дзьоб. Видно кожну пір’їну. Яка тонка робота!» Нагальна потреба з’ясувати, чи не збрехала Альбертина, змусила мене забути, що я повинен шануватися перед нею і не потурати її злосливій утісі, що полягала як не в тортуруванні мене самого, то в паплюженні моєї приятельки. Поки Франсуаза шукала моєї лупи, я важко сапав. Взявши лупу, я попросив Франсуазу показати мені орла на перстенику з рубіном. Вона легко переконала мене, що осьдечки крила, такі самісінькі, як на першому перстенику, і я розгледів рельєф кожної пір’їни і голову. Франсуаза звернула мою увагу на те, що написи однакові, причому на персні з рубіном були ще якісь літери. І тут, і там на внутрішньому обідку виднілися ініціали Альбертини. «Мені аж дивно, як це панич не потрапив помітити голим оком, що персні однаковісінькі! — сказала Франсуаза. — Навіть не треба роздивлятися зблизька, зразу відчувається, що та сама робота, та сама кованка, той самий візерунок. Це розпізнається так само легко, як страви доброї куховарки». І справді, її цікавість служниці, розпаленої зненавидою, звиклої зі страшною докладністю схоплювати всі подробиці, споможена в цій експертизі її добрим смаком, тим смаком, який вона демонст-рувала в кухні і який, може, давався взнаки, — як я помітив, виїжджаючи до Бельбеку, — в її способі вдягатися, воскрешаючи в ній кокетство жінки, дуже гарної колись і дуже уважної до чужих клейнодів і туалетів. Так ніби я переплутав пуделко з пігулками і того дня, коли я, начаювавшись, замість кількох пігулок вероналу ковтнув стільки ж кофеїну, серце моє як не вискакувало з грудей. Я відіслав Франсуазу. Як мені кортіло побачити зараз Альбертину! Досі мене бридила її брехня, я катувався ревнощами до невідомого, а тепер мені ще
