Тут мені довелося на хвилю урвати й насваритися, бо Франсуаза — ніби то було щось прикре, як щеплення віспи, і таке саме небезпечне, як літак, — відмовлялася навчитися телефонувати, що звільнило б нас від мороки брати рурку (вона могла б це легко освоїти), зате одразу впихалася до моєї кімнати, щойно тільки я заводив довірчу розмову, не призначену для її вух. Нарешті вона вийшла, пововтузившись коло розкиданих речей, які лежали від учора і могли любісінько залишатися на своєму місці ще годину, та підкинувши у вогонь поліно, хоча мені й так гаряче було від того, що в мене стоять над душею, а також зі страху, що мене роз’єднає телефоністка. «Даруйте, — сказав я Андре, — мені тут заважали. Чи певна то річ, що завтра вона збирається до Вердюренів?» — «Цілком певна, але я можу сказати, що вам це не до душі». — «Ні, навпаки, можливо, я виберуся з вами». — «Ах!» — вигукнула Андре голосом уявки невдоволеним і нібито зляканим моєю одвагою, у якій, зрештою, мене тільки утвердила. «Що ж, до побачення, перепрошую за зовсім даремний дзвінок». — «Що ви! — заперечила Андре і додала (в міру того як телефон увіходив у вжиток, телефонні розмови почали розцяцьковувати орнаментом особливих фраз, достоту як колись «чаювання»): — Дуже була рада почути ваш голос».
Я міг би сказати те саме, і то щиріше, ніж Андре, бо від якогось часу був дуже чутливий до її голосу, хоча спершу не помічав, що він так різниться від інших. Пригадалися мені ще й інші голоси, голоси переважно жіночі, одні вповільнені точністю питання і напругою уваги, інші задихані, навіть уривані, на хвилі ліричної оповіді; пригадалися по черзі голоси кожної знайомої дівчини в Бальбеку; потім голос Жільберти, потім — бабусі, потім — дукині Ґермантської; всі вони були відмінні, сказати б, скуті ковалем на мову кожної, зугарні грати кожен на своєму інструменті, і я подумав, яким благеньким повинен видаватися концертик у Раю трьох-чотирьох янголів-музик із образів давніх майстрів, коли злинає до Бога десятками, сотками, тисячами голосів зграйна, гримка, хорова Алілуя. Перш ніж покласти слухавку, я подякував кількома покутними словами Тій, що верховодить над швидкістю звуків, за її ласкаву згоду вжити своєї влади, аби з льоту доправити на місце мої смиренні слова, зробивши їх швидшими за громову гуркотняву. Але моя подяка зависла в повітрі — сполучення урвано.
Альбертина вступила до мене в чорній атласній сукні, яка ще підкреслювала її блідість, роблячи з неї анемічну і холеричну парижанку, хирну від браку повітря, міської тісноти і, може, від нахилу до гріха. Очі її здавалися тривожно-верткими, бо їх не веселила рожевість щічок. «Вгадайте, — сказав я, — кому я оце телефонував? Андре». — «Андре? — скрикнула Альбертина з надмірними, як на таку просту новину, подивом і хвилюванням. — Маю надію, що вона не забула вам сказати, що ми спіткали недавно пані Вердюрен?» — «Пані Вердюрен? Не пригадую», — відповів я з такою міною, ніби думав про щось інше: не хотілося показувати, що мене обходить ця зустріч, і зраджувати Андре, яка сказала мені, куди Альбертина вибирається взавтра. Та хто знає, чи Андре не зраджує мене? Може, завтра вона доповість Альбертині про моє прохання ні за що не пускати її до Вердюренів? Хто знає, може, вона вже призналася, що це не перше таке доручення з мого боку? Вона хрестилася, що держка на язик, але її присяганням перечило те, що від якогось часу з личка Альбертининого зникла довіра, якою вона обдаровувала мене так довго.
Любовні досади іноді прищухають, але тільки з тим, щоб відродитися в іншій відміні. Ми бідкаємось, бачучи, що кохана вже не кидається нам на шию, не жартує з нами, як попервах, надто ж болить нам те, що, втративши жагу до нас, вона знов запалюється нею до інших; потім від цього страждання відриває нас нова, ще лютіша мука: підозра, що вона нас одурила стосовно вчорашнього вечора, що вона, звісно, зрадила; ця підозра теж розвіюється, ніжність коханки нас заспокоює; аж це в умі спливає якесь забуте слівце; нам хтось сказав, що вона «вулкан», а з нами вона завше стримана; ми пробуємо уявити, як вона яріє з іншими, ми відчуваємо, як мало ми важимо для неї, ми бачимо вираз нудьги, туги, смутку, який з’являється на її обличчі в нашім товаристві; ми помічаємо (що те похмуре небо) буденні сукні, які вона вдягає для нас, приберігаючи для інших туалети з тих ранніх часів, коли вони так і брали на себе наші очі. Натомість, якщо вона з нами лагідна, яке це блаженство! Та за мить, побачивши її заклично висунутий язичок, ми думаємо про те, як часто в такий самий спосіб надила вона дівчат. Може, навіть, як вона зі мною і не думає про них, цей знак — що то звичка! — став уже машинальним? І відчуття, що з нами їй нудно, повертається. Аж це страждання враз мізерніє на думку про паскудну таємницю її життя, про невідомі зелені затишки, де вона побувала і де може бувати й нині о тій порі, коли вона не з нами, якщо тільки не збирається втекти туди назавше; про місця, далекі від нас, місця не наші, де вона щасливіша, як із нами. На такому повільному вогні й обертається рожно наших ревнощів.
Ревнощі це ще й демон, якого нам годі заклясти; він усе вборсується, все вилазить назад, під новою машкарою. Хіба ми здолаємо вигнати їх усіх, утримати при собі кохану, якщо Нечиста Сила завжди прибере нової, ще несамовитішої подоби: розпачу, що ми здобули її вірність лише силою, розпачу від браку взаємности?
Попри всі примиляння до мене в певні вечори, Альбертина вже не виказувала, як у Бальбеку, тих стихійних відрухів, коли вона мовила: «Який ви милусь!» і коли її душа, здавалося, горнулася до мене без усяких застережень та перешкод. Перешкоди виникли тепер, і вона з ними крилася, певно, маючи їх за невикорінні, непозбутні. Нез’ясовані, вони розмежовували нас парапетом обережности її слів або обширом невблаганної мовчанки.
«Можна знати, чому ви телефонували Андре?» — «Я спитав її, чи вона не проти, щоб завтра я вибрався з вами до Вердюренів, яких я обіцяв одвідати ще в Ла-Распельєр». — «Як хочете. Але вважайте: сьогодні страшенний туман, і завтра напевне буде теж. Боюсь, як би ви не змерзли. Я, звичайно, воліла б, аби ви поїхали з нами. Зрештою, — додала вона стурбовано, — я ще не знаю, чи поїду до Вердюренів. Вони були зі мною такі ґречні, що мені треба б там бути… Після вас це найближчі мені люди, хоча не все в них мені до вподоби. Я мушу неодмінно вибратися до «Бон-Марше» або до «Труа-Картьє» — купити біле нагруддя, а то ця сукня надто вже темна».
Пустити Альбертину саму до великої крамниці, де штовханина, де стільки виходів, що можна потім вимовитись, що не знайшла своєї карети, бо та чекала десь оподаль, — ні! Я твердо поклав собі не згоджуватися, але чув себе таким неприкаяним! А проте до мене ще не доходило, що вже давно я мав би перестати бачитися з Альбертиною, бо вона вступила для мене в той сумний період, коли істота, розпорошена в часі та в просторі, для нас уже не жінка, а шерег нез’ясованих подій, шерег нерозв’язних проблем, море, якому ми, собі на сміх, наче Ксеркс, пробуємо дати лозини на покару за те, що воно поглинуло. Початок цього періоду рокує нас на неминучу поразку. Щасливі ті, хто зрозуміє це вчасно, і затягує марного, виснажливого, замкненого в межах уяви змагання, коли ревнощі шамочуться так ганебно: досить тій, що завжди при них, бликнути на іншого, як вони вже підозрюють інтрижку, терплять істну муку, але потім примирюються з тим, що вона ходить сама, хай навіть, оскільки йому відомо, з коханцем, воліючи терпіти ці тортури, принаймні знані, ніж каратись невідомістю! Головне — увійти в якийсь ритм, а решта справа звички. Нервові люди, не годні пропустити жодного обіду, лікуються потім без кінця по санаторіях; жінки, недавно ще такі легковажні, живуть покутою. Ревнивці, які — шпигуючи за коханою, — позбавляють себе сну, спочинку, переконавшись, що її прагнення невтоленні, що світ широкий і таємничий, що час сильніший за них, дозволяють жінці ходити самій, потім подорожувати — відтак вони розлучаються. Ревнощів без поживи нема, вони тривають, поки жадають цієї поживи. Мені ще було далеко до такого стану.
Звичайно, Альбертинин час належав мені не в такій обмеженій кількості, як у Бальбеку. Тепер я міг вільно, досхочу прогулюватися з нею. Довкола Парижа повиростали за короткий час ангари, які для літаків є тим, чим порти для кораблів. Відтоді, як майже мітологічна зустріч під Ла-Распельєр із авіатором, чий політ схарапудив мого коня, стала для мене ніби образом вольниці, я любив часто, на схилку дня, обирати летовище за мету наших прогулянок. Альбертина, шанувальниця всіх видів спорту, палко підтримувала мене. Нас вабило це невгамовне життя відльотів і прильотів, що надавало стільки чару як прогулянкам на мол чи бодай на пляж залюблеників у море, так і вештанню по летовищу залюблеників у небо. Щохвилини серед сонного царства безвладних і ніби об’якорених апаратів починав сунутися котрийсь із них, було видно, як його на превелику силу тягнуть кілька механіків, — так цуплять по піску човна для аматора морських виправ. Потім запускали двигун, аероплан біг, набирав розгін і, нарешті, під прямим кутом, повільно відривався від землі, в напруженій, наче застиглій у нерухомості екстазі, і ось його поземна швидкість уже обернулася в величний простовисний злет. Альбертина не могла стримати своєї радости і все розпитувала механіків, які, випровадивши апарат, поверталися назад. Тим
