Насувалася ніч. Скоро Альбертина піде спати, і в нас лишалося небагато часу, щоб помиритися й перейти до поцілунків. Але ніхто з нас двох не брав на себе ініціативи.
Відчуваючи, що вона дихає лихим духом, я скористався з цього і згадав про Естер Леві. «Блок сказав мені (безсоромна брехня!), що ви добре знайомі з його кузиною Естер». — «Я б її навіть не впізнала», — неуважно зронила Альбертина. «Я бачив її фото», — сердито додав я. Мовлячи ці слова, я не дивився на Альбертину і не бачив її виразу, який був би єдиною відповіддю, бо вона промовчала.
Те, чого я почував коло Альбертини в такі хвилі, вже нічим не нагадувало миродайного материного поцілунку в Комбре, навпаки, то була туга тих вечорів, коли мати ледве буркала мені «добраніч» або навіть не заходила до мого покою, чи гніваючись на мене, чи то затримана гістьми. Ця туга — ні, не транспозиція її в любов, а сама ця туга, яка періодично знаходила притулок у коханні і яка входила в гру сама, потому як настав поділ, розщеплення почуттів, тепер поширювалася на них усіх, знов неподільна, як у дитинстві. Ніби всі мої почуття — потерпаючи, що не здужають утримати Альбертину при моєму ліжку рівночасно як коханку, як сестру, як дочку, а також як матір із її щоденним «добраніч», що в ньому я знов відчував дитинну потребу, — почали гуртуватися, зливатися у передчасний вечір мого життя; воно заповідалося бути коротким, як зимовий день! Але з поверненням туги дитинства, зважаючи на зміну особи, її призвідниці, відмінність почуттів, урешті перетворення мого характеру, було б уже неподобством вимагати втихомирення від Альбертини, як колись від матері. Я розучився казати: «Мені сумно». З розпукою в душі я вдовольнявся тим, що правив про байдужі речі, які аж ніяк не наближали мене до щасливої розв’язки. Я тупцював на місці, вичавлюючи якісь банальності. І в своєму себелюбстві інтелектуала, — ладного величати того, хто нам відкрив якусь дрібну правду про наше кохання, відкрив, може, так само випадково, як, бува, ворожка на картах Таро вгадає якийсь банальний факт із нашого життя, я був схильний поставити Франсуазу над Бергсоном та Ельстіром, бо вона застерегла мене в Бальбеку: «Ви ще наплачетесь від цієї дівчини».
Кожна хвилина наближала відхід, і нарешті вона давала добраніч. Але того вечора її поцілунок, у якому її не було і який до мене не дійшов, так мене розтривожив, що я — тим часом серце мені так і тьохкало — проводжав її поглядом до дверей і думав: «Якщо я хочу знайти привід, щоб гукнути її, затримати, помиритися з нею, то треба поквапитись, вона вже за кілька кроків від дверей, за два кроки, за крок, натискає клямку; відчиняє, запізно, двері зачинилися!» А може, все-таки ще не запізно. Як колись у Комбре, коли мати вийшла, не розраявши мене поцілунком, мені хотілося бігти Альбертині навперейми, я відчував, що не зазнаю спокою, поки не побачу її знов, що це нове побачення стане чимось величезним, чого досі не було, і що як я не здолаю сам позбутися цієї туги, то в мене, либонь, заведеться ганебна звичка жебрати про це в Альбертини. І не раз іще після того я зіскакував з ліжка, коли вона була вже в себе, блукав по коридору у сподіванні, що вона вийде й покличе мене, я завмирав під дверима, побоюючись, що не почую її тоненького погуку, я повертався до свого покою перевірити, чи не забула Альбертина, на моє щастя, якоїсь хустки, торбинки, чого-небудь: я міг би тоді, начебто боючись, що їй воно буде потрібне, мати привід піти до неї. Нічого, нічогісінько. Я вертався чатувати під дверми, але крізь щілину не соталося світло. Альбертина гасила лампу, лягала, а я стояв стовпом, сподіваючись не знати чого, що так і не приходило; відтак, постоявши, замерзлий, чалапав назад, щоб залізти під ковдру і потім плакати цілу ніч.
Іноді, в такі вечори, щоб зірвати в Альбертини поцілунок, я хитрував. Знаючи, як швидко вона засинає, тільки-но приляже (вона теж це знала, бо інстинктивно, перш ніж простягтися, скидала черевички — мій презент, — і перстеник, який клала біля себе, як робила це в своїй кімнаті перед сном), знаючи, який глибокий її сон і яке ліниве пробудження, я ніби йшов по щось і вкладав її на моїй постелі. Коли я повертався, вона вже спала; я мав перед собою іншу жінку, якою ставала Альбертина, лежачи лицем до мене. Проте вона швидко мінялася, щойно тільки я лягав біля неї і бачив її в профіль. Я міг покласти свою руку на її руку, на плече, на щоку, Альбертина спала. Міг узяти її за голову, перехилити її, пригорнути до своїх губів, обвити її руками мою шию; вона все спала, як іде й далі годинник, як живе в будьякій позі звірятко, як рухається стелюх, як випускає вусики повій, чіпляючись за що-небудь. Від кожного дотику змінювався лише її віддих, ніби вона була інструмент, на якому я граю, перебираючи струни. Ревнощі мої вщухали: я відчував, що Альбертина стала істотою, яка дихає, і нічим іншим. Про це свідчив її рівний віддих, становлячи собою чисто фізіологічну функцію, зовсім легкий, не наділений густиною ані слова, ані мовчанки; цей подих, далекий від усього злого, вириваючись радше з порожньої тростини, ніж із людської істоти, був справді райський, був для мене ніби чистий спів янголів. У такі хвилини я відчував Альбертину як істоту визволену від усього, не тільки матеріяльно, а й морально. А проте, — казав я собі нараз, — у цьому подиху мусить буяти багато імен, нашептаних її пам’яттю.
Іноді до цієї музики навіть людський голос долучався. Альбертина вимовляла якісь слова. Як мені хотілося схопити їхній сенс! Траплялося, з її губів зривалось ім’я особи, про яку ми говорили і до якої я ревнував, але воно не завдавало мені болю, бо спогад, викликаний цим ім’ям, здавався лише відлунням нашої розмови. Аж це одного вечора, ще напівсонна, з приплющеними очима, Альбертина лагідно сказала, звертаючись до мене: «Андре!» Я не зрадив свого хвилювання. «Ти мариш, я не Андре», — озвавсь я зі сміхом. Вона усміхнулась і собі: «Та ні, я хотіла тебе спитати, що тобі казала Андре». — «А я трохи не подумав, що ти часом отак лежала біля неї». — «Де там, зроду-віку», — відповіла вона. Але перш ніж це сказати, на мить затулила обличчя долонями. Отже, її мовчанка була тільки заслоною: її позірна ніжність крила в собі тисячі спогадів, які б розшарпали мене на клапті; життя її було повне фактів, жартівливий виклад яких присмачує веселими плітками щоденні наші розмови про інших осіб, байдужих нам. Але допоки якась істота сидить цвяшком у нашому серці, все це видається нам таким цінним висвітленням її життя, що за пізнання цього попідземного світу ми б радо віддали своє. Тоді Альбертинин сон здавався мені чудовним і магічним світом, звідки іноді з глибин напівпрозорої стихії зринає відгадка незбагненної таємниці. Проте зазвичай, коли Альбертина спала, до неї ніби поверталася невинність. Поза, якої я їй надавав, але яку її сон живо привласнював, звична, дихала довірою до мене. Личко її втрачало всяку хитрість і вульгарність; вона простягала до мене руку, спиралася на мою, було таке враження, ніби між нами панує цілковита гармонія, непорушне прихилля. Сон, зрештою, не відлучав її від мене, а залишав у ній почуття нашої обопільної ніжности; радше він знищував усе інше; я цілував її, казав, що піду трошки пройдуся; вона розхиляла очі, мовила здивовано — і справді, була вже ніч: «Куди ж ти так пізно, коханий?» — називала мене на ім’я й одразу засинала знов. Її сон був лише мовби затиранням усієї решти її життя, глухою мовчанкою, звідки від часу до часу вихоплювалися щирі й ніжні слова. Зібрані докупи, ці слова витворили б уже цільну розмову, потаємну щирість чистого кохання. Цей тихомирний сон радував мене, як радує матір солодкий сон дитини. І Альбертина, власне, спала як дитятко. Пробудження її теж видавалося таким природним і дихало такою ніжністю — ще перше, ніж Альбертина встигала помітити, де вона, — що я іноді запитував себе з ляком, чи спала вона коли-небудь до мене сама і, розплющуючись, не шукала очима когось під боком. Але її дитинні чари переважали. І знов-таки, мов та матір, я радів, що вона прокидається завше така веселенька. По хвилі вона опритомнювала, здобувалася на якісь чарівні й безладні слова, існий щебет. Ніби в порядку відшкодування, її шия, звичайно малопомітна, а тепер майже прекрасна, виступала на перший план, з якого були зійшли склеплені сном очі: оті її очі, мої постійні співрозмовники, до яких я не міг більше звертатися потому як змикалися повіки. Як заплющені очі надають обличчю невинної й поважної вроди, усуваючи все те, що передають красномовні погляди, так само у словах — значних, але уриваних мовчанкою, — якими Альбертина озивалася під час прокиду, жила чиста краса, не скаламучувана, як у розмові, заяложеними зворотами, загальниками, словами-паразитами. Коли я важився будити Альбертину, я міг це робити безбоязко, я знав, що її пробудження не пов’язувалося б із свіжопроведеним нами вечором, що воно встало б зі сну, як із ночі встає ранок. Розплющуючи очі й усміхаючись, вона підставляла мені губи, і ще перше, ніж моя любка озивалася словом, я встигав скуштувати їхню заспокійливу свіжість, зрідні свіжості, якою дихає удосвіта ще тихий сад.
Назавтра по тому вечорі, коли Альбертина сказала, що, може, поїде, а потім, що не поїде до Вердюренів, я прокинувся раненько; ще в напівсні радісне почуття підказало мені, що випав — у розповні зими — весняний день. Надворі популярні мелодії майстерно виписані для розмаїтих інструментів, від ріжка склеювача порцеляни та дудки перебивника стільців аж до сопілки
