З того, що світ сну не є світом яви, не випливає, що світ яви менш правдивий — навпаки. У світі сну наші перцепції так перевантажені, кожна з них так огрублюється якимсь нашаруванням, двоячись і мимоволі сліпнучи, що нам годі розрізнити те, що діється в сумбурі пробудження: чи то Франсуаза прийшла, чи то я, втомившись чекати, пішов до неї? Мовчанка правила в цю хвилю за єдиний спосіб не проязичитися, як би це було під час нашого арешту за розпорядженням слідчого, обізнаного, на відміну від нас, з обставинами нашої справи. Франсуаза прийшла сама чи я її покликав? Може, Франсуаза собі спала, а я її збудив? Ба більше, може, Франсуаза міститься в мене в грудях, оскільки відрубність людей один від одного та їхні взаємини майже не існують у цій бурій пітьмі, де реальність така сама малопрозора, як у тілі дикобраза, і де сливе нульова перцепція може дати якесь уявлення про перцепцію певних тварин? Зрештою, якщо навіть скалки здорового глузду і проблискують у прозорому шаленстві, яке передує отим переповненим кошмарами снам, якщо там і не забуті імена Тена, Джорджа Еліота, світ яви однаково зберігає ту перевагу, що його можна щоранку снувати далі, чого не можна сказати про кожен вечоровий сон. Але, може, існують інші світи, реальніші за світ яви? Ми ж бо свідки, що навіть цей світ яви змінюється від кожної революції в мистецтві, ба більше: одночасно змінюється рівень хисту й культури, що відрізняє художника від темного дурня.
І часто зайва година сну — це напад паралічу, після якого треба відновлювати владання членами, знову вчитися говорити. Воля тут не зарадить. Ми заспали, нас уже нема. Пробудження відчувається ледь-ледь, механічно, несвідомо, як водогін відчував би перекриття крану. Настає життя млявіше, ніж життя медузи, коли однаково легко можна б повірити, що ми виринули з морської пучини чи вернулися з галер, якби ми взагалі могли про щось думати. Аж це з високості небес нахиляється над нами богиня Мнемотехніка і подає нам у вигляді «звички пити каву з молоком» надію на воскресіння. Та й цей несподіваний дар пам’яти не завжди такий простий. Часто в перші хвилини, коли ми наближаємося до пробудження, нам здається, ніби ми можемо вибирати, наче в колоді карт, навколишні розмаїті, фізично щойно відчуті реальності. Сьогодні п’ятниця, ранок, коли повертаються з прогулянки, або година чаювання на узмор’ї. Думка про сон і що ми оце лежимо в нічній сорочці, часто буває останнім, що нам заблисне. Воскресіння настає не зразу; нам приверзлося, ніби ми подзвонили, але дзвінка не чути, ми мелемо щось таке, що на голову не налазить. Тільки рух прояснює голову, і коли ми справді натискаємо на електричну грушу, можна промовити поволі, але виразно: «Уже десята. Франсуазо, несіть, будь ласка, каву з молоком».
О диво! Франзуаза не здогадувалась, що океан ірреальности ще обполіскує мене всього, хоча мені й стало снаги кинути їй крізь нього цю чудну репліку. Вона відповіла, як і годилося: «Уже десять по десятій». Це доводило мені, що я при своєму розумі, й дозволяло не зраджувати дивацьких розмов, які колисали мене без кінця в ті дні, коли я не був відмежований від життя горою небуття. Зусиллям волі я повертався до реальности. Я ще тішився уламками сну, тобто єдиної справді своєрідної вигадки, єдиної обнови, можливої для мене манери оповіді, оскільки оповіді з царини яви, хоч би й приоздоблені красним письменством, не містять у собі таємничих розбіжностей, які є джерелом краси. Говорити про красу, породжувану опієм, зовсім легко. Але для людини, навиклої спати лише з наркотиками, несподівана година природного сну відслонить ранішній огром як таємничого, так і свіжого краєвиду. Змінюючи годину, місце сну, викликаючи сон штучним робом, або, навпаки, вертаючись на день до сну природного — найдивовижнішого з усіх для того, хто звик до снодійного, — ми нападаємо на різновиди снів у тисячу разів численніші, ніж різновиди гвоздик і троянд, що їх викохує садівник. Садівники плекають квіти, схожі на розкішні марення, інші — на кошмари. Заснувши у певен спосіб, я прокидався від дриґоти, переконаний, що в мене кір, або з іще страшнішою думкою: що бабуся (про яку я більше не думав) гризеться, що я сміявся з неї одного дня в Бальбеку, коли вона в передчутті близької смерти захотіла сфотографуватися на пам’ять. Хоча я вже встигав прочуматися, мені хотілося чимдуж до неї бігти, аби пояснити, що вона не так мене зрозуміла. Але я тим часом зігрівався, підозра на кір відпадала, а бабуся була так далеко, що серце за неї довго не щеміло.
Часом на ці розмаїті сни падала нагла тьма. Я зі страхом простував по чорному бульвару, де чулися лише кроки волоцюг. Аж це до мене долітала суперечка між поліцаєм та одною зі звощиць, яких іздалеку беруть за молодих погоничів. У пітьмі я не бачив її на передку, але чув голос, а вже з голосу вгадував і гоже її личко та молоде тіло. Я чвалав до неї в темряві, щоб сісти до екіпажу, поки той не рушив. Відстань була чимала. На щастя, суперечка з поліцаєм затяглася. Я встиг добігти до карети. Ця частина бульвару освітлювалася ліхтарями. Стало видно візницю. То була справді жінка, але стара, рослява і груба, з-під кашкета в неї вибивалося волосся, на щоці багряніла пляма прокази. Я повернув назад. «То оце така молодість у жінок? Ті, з ким ми колись були зіткнулися, кого нам закортіло побачити знову, вже старі? Можливо, пожадана жінка подібна до постаті нової виконавиці театральної ролі: акторка заслабла, от і довелося шукати заміни. І ми побачимо нового персонажа — але то вже не вона».
Потім мене огортав смуток. У такий спосіб ми бачимо вві сні численні Скорботи, оті ренесансні Пієти, тільки не мармурові, а, навпаки, вельми нетривкі. Та все ж вони мають право на існування, вони нагадують нам про певний бік речей, зворушливіший, людяніший, який нам аж надто спокусливо забути у своїй вірності холодному, іноді ворожому, глуздові яви. Саме так пригадалося мені, як я в Бальбеку дав собі слово завше жаліти Франсуазу. І бодай упродовж того ранку намагатися не встрявати у сварки між Франсуазою та метрдотелем, бути лагідним із Франсуазою, яку життя не гладило по голівці. Хоча б того ранку, а відтак уже впровадити цей звичай до свого життєвого кодексу; бо як цілі народи не потраплять довго керуватися політикою, диктованою щирим чуттям, так і людські істоти нездатні керуватися спогадами про свої сни. Ось цей сон уже й відлітає. Силкуючись його згадати, реставрувати, я тільки полохаю його ще дужче. Повіки вже тільки приплющені. Якщо я спробую реконструювати сновидіння, вони розплющаться цілком. Повсякчас доводиться вибирати між здоров’ям і глуздом та духовними радощами. Я завжди з легкодухости вибирав перше. Зрештою небезпечна влада, якої я зрікався, була ще небезпечніша, ніж гадають. Жалі, марення не відлітають самі. Коли постійно міняти умови, в яких ми засинаємо, пропадають не тільки самі сни, а й гине на довгі дні, іноді на цілі роки, здатність не то снити, а й засинати. Сон божистий, але несталий; його полохає абищо. Його подруги-звички сталіші, як він, утримують його щовечора на освяченому місці, оберігають від усякого струсу; та коли ми перемістимо його, коли він не прив’язаний до одної постелі, він димом здиміє. Він подібний на молодість і на любов — шукай вітру в полі.
У тих розмаїтих снах — так само як і в музиці — краса залежить від збільшення чи зменшення інтервалу. Я тішився нею, натомість порозгублював у тому сні, хай і короткому, чимало покликів, якими озивається до нас мандрівне життя паризьких ремесел та всякої живности. Отож зазвичай (не передбачаючи, на жаль, драми, яку такі пізні прокиди, а також мої перські, цебто драконівські закони, гідні расінівського Агасфера, мали незабаром стягти на мою голову) я намагався прокинутися з курми, аби чути всі ті крики. Радіючи думці, що Альбертина любить ті зазови і що я сам, хай і лишаючись у ліжку, якось причетний до вуличного життя, я ще й сприймав їх як символ його атмосфери; символ небезпечного рухливого життя, в яке я пускав Альбертину лише під своєю опікою, поширюючи зону її неволі, й звідки вихоплював її о будь-якій порі, щоб вернути назад до себе. Ось чому я цілком щиро міг відказати Альбертині: «Навпаки, мені цей галас приємний, бо я знаю, що ви його любите». — «Устриці, просто з моря, устриці!» — «Ох, устриці, мені так їх кортить!» На щастя, Альбертина з вітрогонства чи з неуважносте швидко забувала про свої забаганки; я не встигав сказати їй, що найкращі устриці у Прюньє[28], як їй уже хотілося скуштувати того, що пропонувала горлата рибаска: «Креветки, добрі креветки, живий скат, живий скат!», «Мерлан, мерлан, так і проситься в казан!», «Прибули макрелі, свіжі, веселі! Макрелі для пань, гарні макрелі! А осьде мідії, свіжі, добрі мідії!» Мимоволі вигук: «Прибули макрелі!» викликає в мене дрижаки. Макреля, макро… Але оскільки ця реклама не могла стосуватися нашого веселого шофера, то я думаю тільки про рибу, на яку дивитися не можу, смакує, і досада швидко
