Юна молошниця ще була в кімнаті. Я сказав, що це, виявиляється, неблизький світ і що я не потребую її послуг. Вона й собі визнала, що це їй не з руки: «Сьогодні такий цікавий матч — гріх на нього не піти». Мабуть, нині вона казала: треба любити спорт, а через кілька років скаже: треба жити повнокровним життям. Я заявив, що вирішив обійтися без її послуг і дав їй п’ять франків. Приємно вражена, вона, певно, миттю зміркувала: як їй перепало п’ять франків ні за що, то це ж дуже вигідно бути в мене на побігеньках, і вирішила, що переб’ється і без цього матчу. «Я могла б залюбки виконати ваше доручення. Завжди можна спобігти слушну годину». Але я легенько попхнув її до дверей; мені треба було зостатися самому; в жодному разі не можна було допустити, щоб Альбертина зустрілась у Трокадеро з Леїними приятельками. Так, цьому конче треба запобігти; щоправда, я ще не знав як: поки що я розчепірював свої руки, оглядав їх, виламував пальці, наче мій розум, знічев’я, не знаходячи того, чого шукав, згодився зробити хвилинну зупинку, інколи найбайдужіші для нас речі бачаться йому кожне зосібна, мов із вагонного вікна трепетні під вітром билинки вздовж насипу, як потяг стане в чистому полі. (Зрештою ця недвижність часом не плідніша за безвладність упійманого звірятка, спаралізованого страхом чи зачарованого, коли воно тільки очима світить без руху.) А може, все моє тіло, а в ньому — ум, з його хистом у той чи інший спосіб упливати на обрану особу, були напружені до краю, обертаючись у подобу зброї, постріл з якої був би спроможний розлучити Альбертину з Леєю та її двома приятельками? Звичайно, вранці, коли Франсуаза ознаймила, що Альбертина вибирається до Трокадеро, я подумав: «Хай що хоче, те й робить», і вірив, що такої погідної днини можна до самого вечора не хвилюватися за її вчинки. Але мою безтурботність викликало не лише вранішнє сонце, як я гадав, схиливши Альбертину відмовитися від планів, які вона могла б задумати чи навіть здійснити у Вердюренів, і вмовивши її піти на виставу, мною самим для неї обрану, аби не дати їй щось замислити, я знав, що ця розвага, хоч-не-хоч, буде невинна. Так само, коли через хвилинку Альбертина сказала: «Я можу навіть заподіяти собі смерть, мені байдуже», то тільки бувши переконана, що не заподіє собі смерти. Того ранку (куди радніше, ніж у його сонячність) і мій, і Альбертинин зір поринав у сферу чогось для нас невидимого, хоча крізь його прозору і мінливу призму ми виразно бачили — я її вчинки, а вона ціну власного життя, себто, ті вірування, яких ми несвідомі, але які так само не можна прирівняти до чистої порожнечі, як навколишнє повітря; творячи довкола нас мінливу атмосферу, іноді чудову, іноді задушливу, вони варті того, щоб їх збирати й нотувати не менш старанно, ніж температуру, ніж барометричний тиск, ніж пори року, бо нашим дням притаманна своя фізична і моральна відрубність. Не помічена мною того ранку віра, яка, проте, повнила мене радістю аж до хвилини, коли я розгорнув «Фігаро», віра, що Альбертина нічого негожого не зробить, ця віра зникла. Мені світив уже не погідний день, а день, спороджений у лоні того дня тривогою, острахом, як би Альбертина не злигалася з Леєю, або, що було б найлегше, з двома підозрілими паннами, адже ті десь-найпевніш підуть плескати актрисі до Трокадеро, де їм неважко буде зустрітися в антракті з Альбертиною. Про мадемуазель Вентайль я вже не думав; ім’я Леї воскресило в мені пекельний образ Альбертини в казино поблизу двох дівчат. Бо пам’ять моя зберігала лише «серійні» знімки Альбертини, окремі, незавершені, у профіль, моментальні; отож ревність моя вихоплювала лише миготливий її вираз, летючий і водночас стійкий, а також істоти, які викликали його на Альбертининому обличчі. Я згадав, який вираз вона мала, коли в Бальбеку в неї укняпилися чи то дві дівчини, чи то дві жінки цього кодла; я згадав, як мені боліло, коли вони шастали по ній гострим поглядом маляра, який накреслює шкіц, як вони вбирали в себе все її лице і як вона — з огляду на мене, звісно, — прикидалася, ніби нічого не помічає, з пасивністю, не позбавленою потаємного заласся. І перш ніж Альбертина опам’яталася й озвалася до мене, була така мить, коли вона не ворушилась, усміхалася в порожнечу все з тим самим удавано-природним і затамовано-щасливим виразом, ніби її фотографували; можливо, навіть їй хотілося прибрати перед об’єктивом зальотнішої пози, як ото в Донсьєрі під час прогулянки з Сен-Лу, коли вона, сміючись і облизуючи губи, вдавала, ніби дражнить пса. Звичайно, в ці хвилини вона була не зовсім та, якою була, коли нею цікавилися якісь дівчата. Тоді, навпаки, погляд її примружених оксамитових очей упинався в перехожу так чіпко, так зажерливо, ніби відірватися міг лише з клаптем шкіри. Але чіпкий той погляд, який принаймні надавав Альбертині виразу якоїсь задуми, майже страждання, здавався мені янгольським супроти мертвого виразу щастя, навіяного близькістю отих двох дівчат; я волів би вже похмурі здриги жаги, яка її, мабуть, іноді палила, ніж веселу міну від видовища роз’ятреної нею хтивости. Марно вона силкувалася вдати, ніби нічого не бачить, свідомість своєї спокусливосте, п’янка та солодка, повивала її, омивала, трояндово червонила її личко. Але все те, що Альбертина в ті хвилини тлумила в собі, що променіло з неї і завдавало мені стільки болю, хто знає, чи німувало б отак і без мене і чи тепер, коли мене з нею немає, не відповість вона сміливіше на зальоти ласої парочки? Певна річ, ці спогади завдавали мені великої гризоти, вони були ніби остаточним потвердженням Альбертининого збоченства, генеральною сповіддю її зрад. Тут не могли зарадити принагідні її присяги, в які я відмовлявся вірити, сумнівні висліди моїх уривкових розслідувань, запевнення Андре, якій нічого не варто було змовитися з Альбертиною. Альбертина могла відхрещуватися від своїх зрад, але слова, які зривалися з її уст і побивали всі її відхрещування, самі її погляди були куди промовистіші, ніж поодинокі свідчення того, що вона воліла приховати, того, в чому не зізналася б під дулом пістолета: її збоченства. Бо ніхто не любить, щоб йому залазили в душу.
Хоч би як мені боліли ці спогади, чи ж міг я заперечити, що саме вранішня вистава у Трокадеро збудила в мені наново потребу в Альбертині? Вона була з тих жінок, яким гріхи можуть правити за чари, адже доброта, що вихлюпується після провини, дарує нам ті солодощі, яких ми, ніби хворий, що ніколи не почуває себе добре два дні поспіль, щораз мусимо від них домагатися заново. Зрештою, поза гріхами, вчиненими тоді, коли ми їх кохали, є гріхи, вчинені ще до нашого знайомства, і перший з них — їхня натура. Муку такого кохання становить ще давніший за нього, передсущий, мовби перворідний гріх жінки, гріх, який змушує нас її кохати; і коли ми про нього забуваємо, ми потребуємо жінки менше і, щоб знов її покохати, нам треба заново почати катуватися. Наразі мене найбільше обходило, чи спіткає Альбертина тамтих дівчат і чи знає вона Лею, попри те що факти повинні нас цікавити єдино в загальному сенсі і що така сама дитинність, як дитинність охоти подорожувати або охоти пізнати жінок, є розпорошувати цікавість на те, що випадково викристалізувалося в нашому мозку з невидимого потоку жорстокої реальности, яка так і залишиться для нас незнаною. Зрештою, якби ми навіть здолали зруйнувати цю кристалізацію, її зараз же заступила б інша. Вчора я боявся, що Альбертина поїде до пані Вердюрен. Тепер мені завдавала клопоту тільки Лея. Ревнощі з незмінною пов’язкою на очах не лише нездатні щось розгледіти в навколишній темноті, вони належать до тих кар, коли праця ніколи не уривається, як у Данаїд[37], як у Іксіона[38]. Навіть якщо там не буде Леїних колежанок, яке враження справить на неї сама Лея в нарядному строї, у громі овацій, які марення посіє в Альбертині, які викличе жадання, і чи ті жадання, навіть бувши поскромлені, не будитимуть у неї огиди до життя зі мною, життя неспроможного їх заспокоїти?
Кому, зрештою, відомо, чи знає Альбертина Лею і чи не піде вона до неї у вбиральню? А як вони й незнайомі, то хто мене впевнить, що, бачивши Альбертину принаймні у Бальбеку, Лея не впізнає її і не подасть зі сцени знаку, запрошуючи Альбертину за лаштунки? Небезпека здається не страшною, коли її відведено. Цієї небезпеки ще не відведено, я боявся, що її взагалі годі відвести, і через це вона здавалася ще грізнішою. Коли я аналізував свої почуття, мені здавалося, ніби моя любов до Апьбертини вже погасла, але нинішня гострота мого болю доводила протилежне. Я вже не журився нічим іншим, сидів і гадав, як її вирвати із Трокадеро; я ладен був запропонувати Леї будь-яку суму, аби вона тільки туди не йшла. Якщо вчинки свідчать про наші почуття більше, ніж думки, виходить, я кохаю Альбертину. Але цей рецидив мого болю не загострював фізичної відчутности Апьбертини. Вона завдавала мені муки, мов невидима богиня. Снуючи тисячі гадок, я намагався притупити своє страждання, аби пересвідчитися у примарності свого кохання.
Спершу треба було впевнитися, що Лея справді вирушила до Трокадеро. Випровадивши молошницю з двома франками, я зателефонував Блокові. Він нічого не знав про Лею і здивувався, що це може мене цікавити. Я подумав, що треба поквапитися: Франсуаза вже одягнена, а я ні; я почав збиратися, а їй звелів узяти авто; вона мала поїхати до Трокадеро, купити квиток, відшукати Альбертину в залі для глядачів і передати їй від мене цидулку. Я писав Альбертині, що мене збурив лист, отриманий від особи, через яку, як вона знає,
