Цидулка моя, мабуть, була не зайва. Сказати по щирості, я тями не мав, що робить Альбертина, відколи я її знаю, ані що вона робила перед тим. Але в її висловлюваннях (якби я їй на це вказав, вона могла б вимовитися, що я недочув) були певні суперечності, ретуші, не менш красномовні, ніж «гарячі вчинки», але менш придатні для розвінчання Апьбертини, бо вона, піймана, як дитина на брехні, щоразу якимсь стратегічним маневром зводила нанівець мої нищівні атаки і зміцнювала свої позиції. Нищівні ці атаки були для мене. Альбертина вдавалася, не ради красного слова, а щоб поправити свої «забріхування», до карколомних синтаксичних «спотикань», схожих на ті, які граматики називають анаколуфами, абощо. У розмовах про жінок вона починала так: «Пригадую, недавно я…», аж це, по короткій паузі, з «я» вилуплювалося «вона»: йшлося про щось таке, що впало їй у вічі як невинній спостережниці, без її участи. Ні, дійовцем була не вона. Я намагався згадати достеменно початок фрази, аби самому, оскільки вона сама прикусила язика, відтворити її кінець. Та встигнувши уже почути кінець, я забував початок, з якого, мабуть, вираз зацікавлення на моєму обличчі змушував її збочити, і я міг тільки гадати, яка ж її правдива думка, який же існий її спогад. На жаль, із зародами брехні нашої коханки справа стоїть так само, як із зародами нашої любови чи покликання. Вони законюються, нагромаджуються, тануть непомітно для нас самих. Коли ми хочемо пригадати, як же починалося наше кохання до жінки, ми її вже кохаємо; снуючи найперші свої мрії, ми не казали собі: це прелюдія до кохання, стережися; і самі незчулися, як вимріяли, власне, кохання. Так само, хіба за рідкими винятками, я ради більшої простоти часто зіставляв якісь брехливі Альбертинині слова з її первісним твердженням з того самого приводу. Нерідко це первісне твердження (оскільки я не був ясновида і не міг передбачити суперечної тези) прослизало непоміченим; я уловлював його слухом, але не вирізняв із плину Альбертининої мови. Згодом, діткнутий очевидною брехнею або змучений гризькими підозрами, я силкувався його пригадати; даремно; завчасу попереджена, моя пам’ять не подбала про збереження копій.
Я просив Франсуазу, коли вона виведе Альбертину з зали для глядачів, попередити мене телефоном і приставити її сюди, раду з цього чи нераду. «Щоб вона була церада, що побачиться з паничем, цього ще тільки бракувало!» — відповіла Франсуаза. «А от я не можу ручитися, чи їй так приємно бачитися зі мною!» — «Треба ж бути такою невдячницею!» — сказала Франсуаза, якій Альбертина, по стількох літах, воскресила ту саму муку заздрощів, яку в ній будила колись Евлалія до тітки Леонії. Не відаючи, що Альбертининим становищем у мене дорожить не Альбертина, а я сам (що з самолюбства і щоб позлити Франсуазу я волів приховувати), Франсуаза дивувалася її пронозуватості й нахабству, обзивала її в розмові з іншими служницями «комедіянткою», «баламуткою», яка верховодить мною як хоче. Вона ще не сміла оголосити їй відкриту війну, була з нею чемна і хвалилася переді мною послугами, які вона їй робить, вважаючи, що марно казати мені щось і що це ні до чого не приведе; але вона чигала на щасливу нагоду; якби вона коли відкрила в Альбертининій ситуації якусь щілину, то кинулася б її розколупувати й намагалася б розлучити нас навік. «Невдячниця? Ба ні, Франсуазо, це я невдячник. Ви не уявляєте, як добре вона до мене ставиться. (Адже так солодко видавати себе за людину кохану.) Мерщій!» — «Я вже рву з копита, у тримига!»
Доччин уплив починав потроху псувати Франсуазину мову. Таким робом від допливу нових висловів утрачають чистоту всі мови. І за цей підупад Франсуазиної мови, такої колись гарної, був, хай не прямо, відповідальний і я сам. Донька Франсуази не звела б класичної мови своєї матері до найнижчого жаргону, якби обмежувалася розмовою з нею на патуа. Вони ніколи не відмовляли собі цієї втіхи: при мені, якщо їм хотілося пошептатися, вони, замість замикатися в кухні, ставили в моїй власній кімнаті мур глухіший, ніж щільно замкнені двері, а саме, спілкувалися своєю людовою говіркою. Ось тільки мені здавалося, ніби мати з донькою не завше між собою мирили, судячи з частого вживання єдиного зрозумілого мені виразу: «А най би тебе!» (А може, це «най би тебе» стосувалося мене.) На щастя, наймаловідоміша мова стає, зрештою, зрозумілою, якщо її чуєш повсякчас. Я шкодував, що це було патуа, бо здолав-таки його вивчити; і так само добре був би засвоїв, якби Франсуаза мала звичку нею говорити, скажімо, перську мову.
Зауваживши мій поступ, Франсуаза перейшла на скоромовку, її дочка теж — даремна праця. Франсуаза була люта, що я розумію патуа, а потім раділа, що я ним говорю. Сказати по щирості, її вдоволення нагадувало швидше кпини, бо хоч я, зрештою, навчився вимовляти майже так само, як вона, вона бачила між нашими вимовами ціле провалля, і це провалля її захоплювало; вона шкодувала, що не бачить більше своїх краян, про яких і думати забула, адже ті б кишки порвали б із реготу, почувши, як я перекалічую їхнє патуа. Сама ця думка сповнювало її веселощами і жалем; вона називала то того, то того селянина, який сміявся б до сліз. У кожному разі жодна радість не проганяла її смутку, ще б пак: хоч я усе й перековерзував, а розуміти розумів чудово. Ключі стають непотрібні, коли той, кого не пускають, може скористатися відмикачкою чи ломом. Коли патуа перестало бути оборонним валом, Франсуаза забалакала з донькою тією францужчиною, яка була найгіршим суржиком.
Я був готовий; Франсуаза ще не телефонувала; може, вийти, не чекаючи? Але хто знає, чи знайшла вона Альбертину? Може, Альбертина за лаштунками? Ба якщо навіть Франсуаза її знайде, чи зуміє вона привести її додому? За півгодини вдарив телефон: у моєму серці товклися надія і страх. То дзвонив, за наказом якогось телефонного службовця, летючий ескадрон звуків, який з блискавичною швидкістю доніс до мене слова телефоніста, але не Франсуази, якій прадідівська затурканість і розгубленість перед знаряддям, незнаним її предкам, не дозволяли наблизитися до слухавки; вона швидше згодилася б відвідати прокажених. Франсуаза спіткала Альбертину на місці в проході саму; Альбертина пішла тільки попередити Андре, що не залишиться на виставу, і зараз же повернулася до Франсуази. «Вона не розгнівалася? О, перепрошую! Спитайте у пані, чи панянка не розгнівалася?» — «Ця пані просить вам переказати, що аж ніяк, зовсім навпаки; у кожному разі, якщо вона й нерада, то по ній не було видно. Зараз вони їдуть до «Труа-Картьє» і повернуться о другій». Я зрозумів, що друга означає третю, бо було вже по другій. Але то була у Франсуази одна з притаманних їй, хронічних, невиліковних вад — вад, званих у нас хворобами, — вона ніколи не могла ні перевірити, ні назвати точно, котра година. Коли Франсуаза дивилася на годинник, а стрілки показували другу, вона казала: «Перша» або: «Третя»; причому мені було невтямки, що підводило в цей час Франсуазу: зір, думка чи язик; одне було певне, що це явище повторювалося постійно. Людськість дуже стара. Спадковість, схрещування надали непереборної сили поганим звичкам, зіпсутим рефлексам. Хтось чхає і кахикає, проходячи повз трояндовий кущ; ув іншого на шкірі виступає висипка від запаху свіжої фарби; на декого нападає бігунка, коли треба кудись їхати; а онуки злодіїв, мільйонери, люди щедрі, не можуть утриматися, щоб не вкрасти у нас п’ятдесят франків. Що ж до причини, чому Франсуаза не вдатна відповісти, котра година, то вона сама ніколи не вміла пояснити, від чого це залежить. Бо попри те що її неточні відповіді сердили мене, Франсуаза ніколи не пробувала ні перепросити, ні щось розтлумачити. Вона не пускала пари з уст, ніби їй позакладало, і цим доводила мене до шалу. Мені хотілося почути від неї бодай словечко виправдання, хоча б на те щоб її знітити, але вона анічичирк, мовчок, та й годі. Принаймні сьогодні не залишалося сумніву, що Альбертина повернеться із Франсуазою о третій і що Альбертина не побачить ні Леї, ані її приятельок. А вже як загрозу, що вона поновить із ними стосунки, було відвернено, то вона, ця загроза, втратила в моїх очах усяку вагу. Бачучи, з якою легкістю я її відвернув, я здивувався, як я взагалі міг мати якість підозри. Я пройнявся глибокою вдячністю до Альбертини за те, що вона, як я в цьому переконався, не зосталася у Трокадеро з Леїними подружками, і за те, що, покидаючи концерт і вертаючись до мене на перший мій знак, показала, що належить мені більше, ніж я собі уявляв. Вдячність моя зросла ще дужче, коли велосипедист привіз мені від неї цидулку із проханням запастися терпінням та з цими характерними для неї щирими словами: «Любий мій, найдорожчий Марселю! Я прибуду не так хутко, як цей велосипедист, у якого мені хотілося б забрати самокатку, щоб швидше бути біля вас. Як ви могли подумати, що я серджусь і що на світі може бути щось утішніше за ваше товариство? Так любо виходити з дому вдвох, а ще любіше було б не розлучатися ніколи! Звідки у вас такі гадки? Ох же і капосний цей Марсель! Ох і капосний! Вся до останку ваша — твоя Альбертина».
Туалети, які я їй купував, яхта, яку обіцяв, пеньюари від Фортюні, все знаходило в Альбертининому слухнянстві не своє відшкодування, а своє доповнення і здавалося мені немовби сукупністю моїх привілеїв; адже обов’язки й повинності пана становлять частину його панування і визначають його, вони таке саме знаряддя влади, як і його права. І ці права, які Альбертина за мною визнавала, саме й надавали моїм обов’язкам їхнього справжнього характеру: мені належить жінка, яка на перше переказане їй від мене слово слухняно телефонує, що скоро буде вдома. Виходить, я більший пан, ніж гадав. А хто більший
