З другого боку, я зупинив свій вибір на Андре (вона була нині в Парижі, відмовившись від свого наміру вернутися до Бальбека) як на проводирці моєї приятельки, почувши від Альбертини, що в Бальбеку Андре була до мене небайдужа, і саме тоді, коли я боявся, чи не увірився я їй: якщо в мене виникало таке побоювання, то, може, я щиро кохав Андре. «Як же ви не здогадалися? — дивувалась Альбертина. — Адже ми жартували з вас обох. Зрештою, хіба ви не зауважили, що вона перейняла від вас манеру говорити, міркувати? Надто це вражало зараз потому, як вона з вами розлучалася. їй зайве було казати, що вона бачилася з вами. Це відразу впадало в вічі, як тільки вона являлася. Ми перезиралися й пирхали. Вона скидалася на вугляра, ладного поклястися, що він ніякий не вугляр, хоч сам чорний як мара. Мірошник не доводить, що він мірошник, він весь уборошнився, навіть плечі в нього уроблені в борошно од мішків. З Андре було те саме, брови в неї лізли на лоба, як у вас, та ще й ота її довга шия, — словом, цього не передати. Коли я читаю надворі книжку з вашої кімнати, ясно, чия ця книжка, бо від неї тхне після ваших паскудних обкурювань[4]. Це нібито й абищиця, але абищиця, як на як, мила. Щоразу, як хтось відгукувався про вас тепло, хвалив вас, Андре аж цвіла».

А проте про всяк випадок, щоб запобігти будь-яким каверзам, я порадив Альбертині відкласти поїздку до Бют-Шомона і поїхати до Сен-Клу чи деінде.

Це не означало, я знав, ніби я бодай трохи кохав Альбертину. Може, кохання — це всього-на-всього щось на кшталт брижів, що під впливом якогось хвилювання збурюють душу. Схожі кола перевернули мене всього, коли Альбертина сказала мені у Бальбеку про мадемуазель Вентейль, але нині вони розгладилися. Я розлюбив Альбертину, душевний щем затих, мені вже не боліло, як у бальбецькому потязі, коли я дізнався, яка була юність ув Альбертини, може, не без візит до Монжувена. Про все це я довго міркував, я зцілився. Але іноді Альбертинин жаргон насував мені думку — не знаю чому, — що на своєму короткому віку вона, мабуть, наслухалася компліментів, освідчень, і вислуховувала їх принаймні з утіхою, як не з насолодою. Так, скажімо, вона допитувалася з будь-якого приводу: «Це правда? Щира правда?» Звісно, якби вона сказала, як-от Одетта: «Ви щирі у своїй страхітливій брехні?» — мене це, певна річ, не збентежило б: безглуздя цього вислову ставилося б на карб жіночому курячому мозкові; та коли Альбертина допитувалася: «Це правда?» — вона справляла чудне враження, ніби сама не могла здати собі в чомусь справи, ніби брала вас у свідки, ніби поступалася розумом перед вами (їй казали: «Ми вже годину в дорозі» — або: «Дощ припустив» — а вона відгукувалася: «Правда?»). На жаль, запитання: «Правда? Це щира правда?» — диктувалися не її невмінням розібратися в подіях. Радше навпаки: ці слова випливали з її ранньої дійшлости й були відповіддю на висловлене: «Ви ж бо знаєте, що гарнішої за вас я ще не стрічав», «Ви ж бо знаєте, що я кохаю вас безтямно, що я гину». Саме на таке освідчення відповідалося з кокетно-скромною згідливістю отими: «Правда? Щирісінька правда?» — які зі мною вже служили Альбертині тільки для відповіді запитанням на такі слова як: «Ви дрімали понад годину».

Збайдужівши до Альбертини, женучи всяку згадку про те, які з нас коханці-жируни, я, одначе, й досі турбувався, як вона проводить час; це ж бо факт, що я втік із Бальбека, аби бути певним, що вона вже не зустріне якоїсь особи, з якою могла б, хихочучи, учинити щось негоже, ба хихочучи, може, з мене. Я так цього боявся, що вирішив від’їхати й одним махом порвати всі її підозрілі знайомства. Альбертина була така безвільна, куди хили, туди й гнеться, вміла так усе забувати й коритися, що ці взаємини справді припинилися, і всі мої страхи як рукою зняло. Проте ця фобія могла знов напасти мене в якійсь несподіваній подобі. Доки мої ревнощі не перенеслися на іншу особу, я, поскреготівши зубами, відзискував на час спокій. Але хронічна хвороба жде для свого загострення найменшої нагоди; так само й поганій звичці того, хто викликає ті ревнощі, досить будь-якого випадку, щоб він знов повернувся до неї (після періоду повздержливости), накладаючи з іншими людьми. Я міг відірвати Альбертину від її спільниць і, таким чином, вигнати з неї бісів; можна було вибити з її голови тих чи інших людей, обрубати кінці, але її нахили теж були хронічні й чекали, може, тільки оказії, щоб вихопитися на волю. Париж давав таких оказій не менше, ніж Бальбек. Хоч би куди вона потрапила, Альбертині не конче було їх шукати, бо зло жило не тільки в ній, айв інших, для кого всякий привід для насолоди добрий. Погляд однієї зрозумілий іншій і вмент зближує двох зголоділих. Жінка спритна вдає, буцім нічого не бачить, а за п’ять хвилин підступає до тої, що змикитила, що до чого, і виглядає її на перехресті та й домовляється у двох словах про побачення. Хто тут докопається до правди? І щоб так могло тривати далі, Альбертині треба було просто сказати мені, що їй хочеться проїхатися по якійсь мальовничій паризькій околиці. Тож досить було, щоб вона повернулася пізно і щоб її затримка виявилася незрозумілою для мене (хоч, може, її нічого не варто було пояснити без жодної еротичної гіпотези), аби мені знову заболіло. Цей біль сполучався з образами, не пов’язаними вже з бальбецькими пригодами: я їх намагався, як і попередні, відмести, ніби усунення минущої причини могло зцілити від природженої хвороби! Я не здавав собі справи, що такими замахами, яким сприяла Альбертинина непостійність, здатність забувати недавню свою пасію, майже перейматися до неї зненавистю, я міг завдати глибокого болю якійсь незнаній особі, партнерці її розкошів; і я задавав того болю всує, бо замість отих покинутих осіб не могли знайтися інші й рівнобіжно зі шляхом, значеним кількома такими перелітними Альбертининими примхами, слався для мене ще й інший невблаганний шлях, заледве уриваний легкими перепочинками; тож-бо, як подумати, мука моя могла б скінчитися лише разом із Альбертининим або моїм життям. Навіть у першу пору нашого перебування в Парижі звіти Андре та шофера про Альбертинині спацери не вдовольняли мене; паризькі околиці здавалися мені не менш жорстокими, ніж бальбецькі; ось чому я виїхав на кілька днів з Альбертиною. Але скрізь непевність у тому, що вона учворить, була та сама, можливості зла так само розмаїті, нагляд ще важчий, і, зрештою, я повернувся з нею до Парижа. Враховував, що Альбертина, спільниця всіх цих руйнацій, здатна мінятися, здатна забувати, майже зненавидіти свою недавню пасію; я не здогадувався, що я можу завдати болю якійсь незнаній особі, з якою їй ще недавно було приємно проводити час, і що цей біль я іноді завдавав даремно, бо на місці отих покинутих опинялися інші; і водночас по рівнобіжній дорозі, усіяній юрмами згордованих нею, гнався за мною без перепочинку ще один упертюх; отож-бо, як подумати, мука моя могла скінчитися лише разом із життя Альбертини або разом зі мною. Навіть у першу пору нашого перебування в Парижі звіти Андре та шофера щодо прогулянок Альбертини не вдовольняли мене; паризькі околиці здавалися мені не менш жорстокими, ніж бальбецькі; ось чому я виїхав на кілька днів з Альбертиною. Але скрізь непевність у тому, що вона учворить, була та сама, можливості зла так само розмаїті, нагляд ще важчий, і, зрештою, я повернувся з нею до Парижа. Покидаючи Бальбек, я уявляв, що покидаю Ґоморру, вириваючи звідти Альбертину; овва! Ґоморра розкидана по всіх куточках світу, і чи то з ревнощів, чи то з невідання про такі втіхи (випадок же геть-то рідкісний) я мимовільно налагодив таку гру в хованки, в якій Альбертина могла від мене завше тікати.

Я питав її зненацька: «О! Слухайте-но, Альбертино, може, це мені мариться; чи не казали ви мені, що знайомі з Жільбертою Сванн?» — «Так, тобто якось ми розмовляли з нею на курсах: вона мала конспекти з історії Франції і була така ласкава, що позичила мені те шпаргалля; я їх трохи потримала, відтак повернула, і ми вже більше з нею не бачилися». — «Чи вона не з тих жінок, які мені не до вподоби?» — «Де там, зовсім навпаки!»

Але найчастіше, замість цього слідства, я з небувалою досі енергією, якої не вживав на те, щоб її супроводжувати, починав планувати Альбертинині прогулянки і говорив про них так захоплено, як говорять лише про нездійсненні прожекти. Я висловлював таке палке бажання оглянути вітражі Сент-Шапелі, такий глибокий жаль через незмогу зробити це лише з нею вдвох, що вона відповідала лагідно: «От що, котику, як вам так притьмом охота, переламайте себе, їдьмо з нами. Ми на вас почекаємо. А втім, якщо ви волієте побути лише зі мною, я спроваджу Андре додому, вона поїде іншим разом». Але саме ці її вмовляння і зміцнювали мій спокій, і я домагався того, чого хотів, — сидіти вдома.

Я не задумувався, що апатія, з якою я припоручав Альбертину Андре чи шоферові, покладаючи на них утишення мого хвилювання, обезвладнювала мене, сковувала здатність розуму користатися з уяви, паралізувала завзяття, здатне щось підказати, спонукати до протидії. Тим паче що такі нахили були в мене вроджені: світ можливостей завжди був для мене відкритіший, ніж світ реальних здійснень. Ця особливість корисна для душознавства, але не рятує в конкретному випадку. Мої ревнощі та її муки народжувалися з образів, а не з припущень. Отож-бо в житті людей та в житті народів (і в моєму житті теж це мало статися) випадає день, коли треба, щоб у тобі сидів префект поліції, передбачливий дипломат, таємний агент, який, замість марити про безмежні можливості, бере вола за роги й каже собі: «Якщо німці заявляють те-то й те-то, виходить, вони хочуть зробити зовсім інше; і не абстрактне зовсім інше, а конкретно те чи те, а то вже и проводять його в життя», «Якщо такий-то втік, то втік не в а, не в б, а у в, і шукати його слід у в». На жаль, такий хист і так був не надто в мене