По обіді я сказав Альбертині, що хочу скористатися з того, що я вже на ногах, і одвідати приятелів: маркізу де Вільпарізіс, дукиню Ґермантську, Камбремерів, не знаю кого ще, — тих, кого застану вдома. Я замовчав єдино імена тих, до кого збирався піти насправді: панства Вердюренів. Я спитав, чи не піде вона зі мною. Вона відповіла, що в неї немає сукні. «Та й зачіска в мене нікудишня! Гадаєте, я можу й далі так зачісуватися?» І, прощаючись, вона рвучким рухом, відстовбурчуючи лопатки, подала мені руку, як подавала колись тільки на бальбецькому пляжі й ніде інде. Цей забутий рух, струснувши Альбертиною, обернув її тіло на тіло давньої Альбертини, яка мене заледве знала. Він повернув Альбертині, церемонній під личиною розкутости, її первісну новинечу, загадковість, ба навіть її колишнє обрамлення. Я побачив море позаду цієї дівчини, яка ніколи так не віталася зі мною і не прощалася, відколи ми востаннє були на морі. «Тітка вважає, що ця зачіска мене старить», — додала вона з похмурою міною. «Аби ж то тітка мала рацію! — подумав я. — Єдиний клопіт пані Бонтан — щоб Альбертина виглядала дитиною і тим самим молодила її саму; а також — щоб вона їй нічого не коштувала аж до того дня, коли, вийшовши за мене, вона почне приносити їй доходи». А мені, навпаки, хотілося, щоб Альбертина виглядала не так молодо, не так ловко, щоб менше голів оберталося за нею на вулиці. Бо старість дуеньї менше заспокоює ревнивого коханця, ніж постаріле личко коханої. Я лише потерпав, щоб зачіска, яку я просив її носити, не здалася Альбертині ще одною принукою. І це нове відчуття родинного життя, навіть здаля від Альбертини, ще й досі вузлом в’язало мене до неї.
Я ознаймив Альбертині (не вельми охочій, як вона сама сказала, їхати зі мною до Ґермантів чи до Камбремерів), що ще вагаюся, куди їхати; після чого подався до Вердюренів. Думка про концерт у них нагадала мені пообідню сцену («затягана роструха, роструха») — сцену розчарованої, а чи ревнивої любови, але незгірш скотитячої — слово чести! — ніж та, яку може влаштувати закоханий, якщо можна так сказати, в самицю орангутанг. Нараз у ту мить, коли я збирався погукати фіакр, я почув схлипування, які намагався притлумити якийсь чоловік, сидячи на кам’яній тумбі. Я наблизився; чоловік, який схопив голову в руки, виглядав молодиком; з-під плаща щось біліло, і я з подивом переконався, що він у білому фраку і при білій краватці. Почувши мою ходу, він відкрив своє заплакане обличчя, але, впізнавши мене, одразу відвернувся. То був Морель. Він зрозумів, що я його впізнав, і, ковтаючи сльози, сказав, що пристав на хвилинку, бо йому зле. «Я сьогодні брутально зневажив ту, кого щиро кохав, — сказав він. — Це підло, бо вона мене обожнює». — «Може, з часом вона забуде», — відповів я, несамохіть зраджуючи, що був свідком пообідньої сцени. Але Морелеві, ошалілому від горя, таке не спало навіть на думку. «Вона, може, й забуде. Але я — ніколи! Мені соромно, я сам собі огидний. Але слово не горобець, вилетить — не піймаєш. Коли мене хто розгнівить, я сам себе не тямлю. А мені це страх як вадить, я тоді суцільний клубок нервів». Бо Морель, як усі неврастеніки, тремтів за своє здоров’я. Якщо вдень я бачив любовне осатаніння роз’юшеного звіра, то до вечора за кілька годин збігли віки, і нове почуття, почуття сорому, жалю, гризоти свідчило, що пройдено великий етап в еволюції тварини, покликаної перетворитися колись на людську істоту. Та, не зважаючи ні на що, мені все чулося: «затягана роструха, роструха», і я побоювався, як би він знову не впав у стан дикости. Зрештою, мені було зовсім неясно, що між ними зайшло — річ тим природніша, що сам пан де Шарлюс ні сном ні духом не знав, що кілька днів тому, а надто того дня, ще перед ганебним епізодом, не пов’язаним безпосередньо зі станом скрипаля, у Мореля розгулялася неврастенія. Справді, за попередній місяць він домігся певного поступу, а все ж набагато меншого, ніж йому хотілось, у зведенні Жюп’єнової сестрениці, з якою на правах нареченого міг ходити де завгодно. Та коли він зайшов трохи задалеко у спробах ґвалту, а надто коли почав схиляти наречену подружитися з іншими дівчатами й постачати його ними, то наразився на опір, і це його розлютило. Чи то була вона така вже незайманиця, чи то, навпаки, віддалася йому, його пал умить прохолов. Він постановив собі порвати з нею; але, знаючи, що барон, хай і збоченець, але моральніший від нього, він боявся, як би той після розриву не викинув його за двері. Отож уже два тижні він обминав дівчину десятою вулицею, поклавши дати панові де Шарлюсу і Жюп’єнові удвох їсти кашу, якщо вони її заварили (він ужив сильнішого дієслова), а самому, не заявляючи про розрив, «герсонути» в невідомому напрямку. Любов привела його до вельми сумного кінця, хоча Морелеве ставлення до Жюп’єнової сестрениці нібито відповідало до найдрібніших цят його теорії, викладеної баронові за обідом у Сен-Марі-Вбраному, тож виходило, що практика і теорія вельми різнилися між собою і що почуття менш ниці, ніж передбачені ним у його теоретичних накресленнях, ушляхетнили, пом’якшили його поведінку. Єдине, в чому дійсність, навпаки, програвала задумові, то це в тім, що за планом після такої зради йому вже годі було залишатися в Парижі. Натомість тепер «герсонути» через таку дрібницю здавалося йому безглуздям. Це означало б покинути барона, який казитиметься, занапастити свою кар’єру. Морель утратить усі гроші, які він діставав від барона. Думка про те, що цього не уникнути, шарпала йому нерви, він цілі години пхинькав і, щоб забутися, заживав (з великою осторогою!) морфію. Потім раптом заронилася в його душі думка, яка, звичайно, визріла й оформилася не зразу; а саме, що ця альтернатива, вибір між розцуранням із панночкою і цілковитим розривом із паном де Шарлюсом, може, не обов’язкові. Позбутися всіх баронових грошиків — то було б надто жорстоко! Кілька день Мореля облягали чорні думки, подібні до тих, які будила в ньому Блокова поява. Потім він надумав, що Жюп’єн і його сестрениця наставили на нього пастку і повинні радіти, що так дешево відбулися. Зокрема він вважав, що панна завинила тим, що діяла незграбно, що не зуміла втримати його силою жаги. Не тільки втрата свого становища при панові де Шарлюсу видавалася Морелеві безглуздою, тепер йому було шкода й багатих обідів, якими він пригощав дівчину, відколи вони заручилися, і вартість яких міг би назвати як син льокая, що занотовує в «книзі» видатки мого вуйка. Бо «книга» в однині, для більшості смертних означаючи друкований твір, втрачає це значення для світлостів та льокаїв. Для цих останніх вона означає прибутково-видаткову книгу, а для перших — реєстр, куди вони вписують своє прізвище. (У Бальбеку, одного дня, коли принцеса Люксембурзька сказала, що не взяла з собою книги, я трохи був не запропонував їй прочитати «Ісландського рибалку» або «Тартарена з Тараскона», але потім зметикував, що вона мала на увазі не те, що їй буде нудно без книг, а те, що мені не буде на чому в неї розписатися.)
Власна поведінка здалася б Морелеві огидною ще два місяці тому, коли він палко кохав Жюп’єнову сестреницю, але ось уже два тижні він твердив собі, що саме таке поводження природне й гідне похвали. Але попри те, що в Мореля змінився погляд на наслідки свого кроку, все це невпинно посилювало в ньому стан нервозности, в якому він оце щойно пішов на розрив. І він був ладен зігнати злість, якщо не на молодій дівчині, якої, попри свій хвилинний спалах, усе-таки побоювався — останній прослідок кохання, — то бодай на бароні. Але він не хотів нічого йому казати перед обідом, бо над усе ставив свою майстерність, і того дня, коли мав грати щось важке, як сьогодні у Вердюренів, уникав (наскільки міг, а пообідня сцена й так уже вилізла йому боком) усього, що могло надавати його рухам бодай найменшої рвучкосте. Так хірург, завзятий автомобіліст, не сідає за кермо в операційний день. Ось чому, балакаючи зі мною, Морель злегка ворушив пальцями, аби впевнитися, що вони гнучкі, як завжди. Зсунуті брови свідчили, що його нервова скутість ще не минула. Щоб не посилювати її, Морель намагався розпустити на своєму обличчі зморшки — так людина не дає собі нервуватися, що не засне або що в неї вийде осічка з жінкою, зі страху, що фобія задляє час сну або час розкошів. Отож, намагаючись заспокоїтися, щоб, як завжди, цілком віддатися тому, що він мав грати у Вердюренів, а також бажаючи — поки я його ще бачитиму, — дати мені надивитися на його страждання, він визнав за найкраще благати мене, щоб я пішов. Він міг би цього й не робити, — відхід був для мене полегкістю. Я потерпав, як би Морель, збираючись за кілька хвилин піти туди, куди і я, не запропонував мені йти разом; надто виразно стояла мені упам’ятку пообідня сцена, аби не відчувати нехоти до його товариства. Цілком можливо, що Морелеві любов, потім байдужість чи навіть ненависть до Жюп’єнової сестрениці були щирі. На жаль, уже не вперше (і не востаннє) він діяв таким робом: «відкидався» від дівчини, якій присягав у вічному коханні й показував набитий револьвер, кажучи, що скорше пустить кулю в голову, ніж буде таким падлюкою, що покине її. А потім він її кидав
