— У ту добу, що ви згадуєте, наші приятелі мешкали на вулиці Монталіве, в чудовому одноповерховому палацику, з антресолями з боку саду, скромнішому, звичайно, але, як на мене, гарнішому від осторонця на Венецьких Послах». Брішо сказав мені, що сьогодні ввечері на Набережжі Конті (так вірні охрестили салон Вердюренів відтоді, як його перенесено туди) велике музичне «тра-ля-ля», організоване бароном де Шарлюсом. Він додав, що за давніх часів, про які я згадував, ядерце було інше і стиль сповідувало інший, і не лише тому що вірні були тоді молодші. Він розповів мені про Ельстірові вибрики (які він узивав «чистою кумедіянтщиною»). Одного дня, наприклад, маляр, ніби пилип із конопель, явився в останню мить, перебраний за метрдотеля з шиковного ресторану і, обносячи гостей стравами, шепнув на вухо якісь фривольності бришкливій баронесі Пютбюс, аж та спаленіла з жаху і гніву; потім, пропавши наприкінці обіду, він звелів унести до салону ванну, по вінця повну води, звідки, коли гості повставали з-за столу, він виліз голяка, лаючись найпослідущими словами. А ще професор згадав про вечері, на які всі приходили, прибрані в паперові костюми, змодельовані, повитинані й розфарбовані Ельстіром — справжні шедеври мистецтва. Брішо якось був у костюмі магната доби Карла VII, у черевиках із загнутими носаками, а іншим разом у костюмі Наполеона І, на який Ельстір начепив велику стьожку Почесного легіону з сургучевою печаткою. Коротше, Брішо, оглядаючи подумки той давній салон із великими вікнами й низькими канапами, які треба було перебивати, так їх спалювало полудневе сонце, заявив, що він йому любіший за теперішній. Звичайно, я усвідомлював, що — подібно до того, як під «церквою» кожен мислить не лише будівлю, призначену для служби Божої, а й громаду вірних, — під «салоном» Брішо розумів не лише антресолі, а й захожих туди людей, особливі втіхи, яких там шукають і образ яких був невід’ємний у його пам’яті від отих канап, де прибульці до пані Вердюрен удень чекали, поки вона закінчить свій туалет, тим часом за вікнами у білих свічках каштани, а на коминку вазони гвоздик, немовби сповнені симпатії до гостя, вираженої зичливим усміхом рожевого квітування, і собі нетерпеливо очікували появи запізнілої пані дому. Але якщо тамтой салон здавався йому кращим за нинішній, то це, може, тому, що наш розум, цей старий Протей, не годин залишатися невільником жодної форми: навіть у вищому світі він раптом виривається з-під ярма салону, поволі й на превелику силу доведеного до досконалосте, аби віддати перевагу салонові не такому блискучому — так «ретушовані» світлини Одетти (знімав Отто[45]), на яких ця чепуруха пишається у бальовій сукні принцеси, зачісана у Лантерика[46], подобалися Сваннові менше, ніж зроблена у Ніцці маленька «альбомна карточка», де в сукняній пелеринці, з розкудовченим волоссям, вилізлим з-під солом’яного брилика, прибраного братками, з чорним оксамитовим бантом, на двадцять років молодша (жінки зазвичай виглядають тим старшими, чим давніша їхня фотографія), вона справляла враження покоївки, народженої на двадцять років раніше. Можливо, професорові подобалося вихваляти переді мною те, чого я не знав, показувати, що він колись заживав неприступних для мене втіх? Зрештою, він діяв успішно — досить йому було назвати імена кількох уже померлих осіб і оточити кожне з них таємничим ореолом завдяки манері, з якою він говорив про них і про чар їхньої приязні, і я вже починав вірити, що таке могло бути; я відчував, що його розповіді про Вердюренів дуже приблизні; я дорікав собі за те, що навіть на того Сванна, якого знав, не звертав достатньої уваги, уваги некорисливої, за те, що слухав його через верх, коли він мене розважав перед появою дружини на снідання і показував гарні речі; адже тепер я знав, що Сванн належав до числа найблискучіших старосвітських співрозмовників.

Входячи до пані Вердюрен, я вгледів, як на нас пре всім своїм здоровенним тілиськом пан де Шарлюс, тягнучи несамохіть за собою чи то апаша, чи то якогось голодранця, — тепер при бароновій появі вони з невблаганністю смерти вилазили з найбезлюдніших на око закутків, і цей страшелезний товстюк ходив рад-не-рад завжди під ескортом, щоправда, ескортом на шанобливій відстані, ніби акула зі своїм невідчепним лоцманом, — такий несхожий на прибулого в перший рік до Бальбека пишного чужинця з суворою, бравурно-мужньою подобою, аж зараз, у супроводі сателіта, здався мені якимось світилом на зовсім іншій ділянці своєї орбіти і вперше побаченим уповні, або ж недужим, якого хвороба поглинула дощенту, тоді як кілька років тому вона зводилася лише до маленького і майже непомітного прищика, зовсім нібито безневинного. Хоча проведена операція повернула Брішо дещицю зору, здавалось, уже геть утраченого, я не можу ручитися, чи він угледів драбугу, прилиплого до барона. Але це не грало великої ролі, бо від часу Ла-Распельєр, попри те що барон був йому симпатичний, у присутності пана де Шарлюса вчений завше відчував якусь скутість. Безперечно, для кожного з нас життя ближнього губиться в темряві манівців, про які ми не здогадуємося. Лжа, часто шита білими нитками, незмінний елемент кожної розмови, куди гірше приховує вороже почуття, зацікавленість, відвідини, які намагаються потаїти, або інтрижку з випадковою коханкою, яку хочуть приховати від дружини, ніж добра слава, — її димова завіса така непроглядна, що про безпутність не здогадатися. Манівці можуть так і лишитися недовідомими; випадкова вечірня зустріч на молу в гавані відкриває їх, але остаточно мороку не розвіює, і треба ще, аби хтось утаємничений, якась третя особа, підказав нам святотаємне слово. Але тільки-но ми пронюхаємо про негожі новорови, то жахаємося, бо чуємо в них більше шаленства, ніж розпусти. Маркіза де Сюржі-ле-Дюк не відзначалася високою моральністю і могла дозволити своїм синам усе, що виправдувалося хоч би навіть і плюгавою корисливістю, зрозумілою всім. Але вона заборонила їм водитися з паном де Шарлюсом, коли дізналася, що за кожною візитою до нього барон, мов той годинник із репетиром, регулярно щипає їх за щоки й заохочує їх самих щипати одне одного. Вона зазнала того неспокійного відчуття фізичної таємниці, яке заронює підозру: чи сусіда, з яким вони в таких добрих стосунках, не схильний до людожерства? — і на часті баронові запитання: «Коли ж я знову побачу славних хлопців?» — відповідала (хоч і знаючи, які громи й блискавиці накликає на свою голову), що їм ніколи вгору глянути, що в них лекції, що вони лаштуються до подорожі тощо. Неосудність побільшує тягар помилок і навіть злочинів, що б там не казали. Якщо Ландрю[47] (даймо, що він справді убивав своїх жінок) чинив так із хтивости, — а вона не безоглядна, — то його ще можна б уласкавити; якщо ж у ньому промовляв нездоланний садизм, то власкавити його було б годі. Грубі жарти Брішо на початку його приязні з бароном, тепер, коли професорові важливо було не сипати банальностями, а щось зрозуміти, заступило прикре почуття, що гасило веселощі. Він заспокоював себе, наводячи Платона й Вергілія, оскільки через свою ще й духовну сліпоту не міг збагнути, що тоді кохати молодика було все одно, що нині утримувати танцівницю, а потім заручитися. Жарти Сократові свідчать про це ліпше, ніж Платонові теорії. Та й сам де Шарлюс цього не розумів, він, хто плутав свою манію з приязню (нічим на неї несхожою), а Праксителевих атлетів із послужливими боксерами. Барон не хотів бачити, що за тисячу дев’ятсот років («Побожний дворак при побожному владареві був би безвірником під монархом-безвірником», — сказав Лабрюйєр) звичаєвий гомосексуалізм Платонових молодиків, зарівно як і Вергілієвих пастухів, — зник, зате вижив і множиться єдино гомосексуалізм природжений, органічний, той, що криється перед іншими і маскується перед самим собою. І панові де Шарлюсові не годилося б допускатися помилки, відмовившись щиро зректися поганської генеалогії. Навзамін за дещицю пластичної краси стільки духовної вищости! Теокрітів пастух[48], який зітхає за молодиком, стане згодом такий самий брутальний і тупий, як інший пастух, чия флейта виграє для Амариліс. Бо перший із них не хворий, він тільки дитя свого часу. Лише гомосексуалізм, що вперто стоїть на своєму попри перепони, гомосексуалізм сором’язливий, шельмований — єдино правдивий, і тільки йому може бути зрідні у цієї особистості тонка душевна організація. Ми тремтимо, виявляючи взаємозв’язок фізичного й духовного, думаючи, що невелике зміщення чисто фізичного уподобання, легенька сказа певного чуття призводить до того, що Всесвіт поетів і музик, замкнений для дука Ґермантського, відкривається для пана де Шарлюса. Нас не дивує смак пана де Шарлюса в опорядженні квартири, те, що він, мов жінка, любується в цяцьках, але ця його окрема, хай і вузька, щілина для Бетховена і для Веронезе! Здорова людина звичайно лякається, коли божевілець, автор чудової поеми, присягається їй, що його посадили в жовтий дім помилково, внаслідок нашепту злої жони, і благає поклопотатися за нього перед директором закладу, а потім, побідкавшись із приводу тісноти, завершує так: «Уявіть собі, той, хто балакав оце зі мною на подвір’ї і кого мені доводиться терпіти, думає, що він Ісус Христос. Саме вже це показує, з якими шаленцями мене тут замкнули; який з нього в біса Ісус Христос, коли Ісус Христос — це я!» Ще хвилину тому ми були вже готові звернути увагу психіатра на помилку. Після цих останніх слів, навіть пам’ятаючи про чудову поему, над якою працює цей самий чоловік, ми даємо задки, як дали задки від пана де Шарлюса сини маркіза де Сюржі, — не тому що той якось їх кривдив, а тому що надто часто їх запрошував, аби щипати за щоки. Треба поспівчувати поетові без жадного провідника на кшталт Верґілія, що йому доводиться самотужки перти колами Пекла, крізь смолу й сірку, кидатись у зливу небесного вогню, аби виловити з нього кількох содомлян. Перо його не ощасливлює; в житті він майже постує, як збіглий розстрига, готовий щонайретельніше пильнувати целібату, щоб зняття сутани не можна було приписати чомусь іншому, ніж утраті віри. Але в цих письменників не завжди так виходить. Який лікар-психіатр не мав, унаслідок спілкування із шаленцями, нападу божевілля? І він просто щасливий, коли може довести, що то не якась давня чи прихована психічна хвороба стала вирішальною в нього при виборі фаху. Предмет психіатричних студій часто впливає на самого студента. Але ще раніше, до вибору цього предмета, який таємничий нахил, який чарівний жах спрямовував його, власне, до нього?

Пан де Шарлюс удавав, ніби не бачить плюгавого типа, який наступав йому на п’яти.