Проте душевні урази і в цьому дзвоні не відбувалися як стій; тільки-но Альбертина вирушала на прогулянку, я відчував, бодай на кілька хвилин, бадьорість — мене покріплювала животворна сила самоти. Я брав участь у втіхах дня, коли той тільки народжувався; пробудженої жадоби — примхливої і суто особистої моєї забаганки — заживати їх було б не досить, щоб наблизити їх до мене, якби особлива погода кожного дня не викликала в мені минулих образів; ба більше, вона підтверджувала сьогоднішню реальність, безпосередньо приступну всім, кого випадкові, а отже, й дріб’язкові обставини не силували сидіти вдома. У певні погідні дні було так зимно, у кімнаті все так дихало вулицею, немовби стіни будинку розступилися, і щоразу, як пробігав трамвай, дзвінок його лунав так, наче хто срібним ножем бив по шкляному домі. Але з особливим захватом я дослухався до нового звуку в собі, звуку душевної скрипки. Її струни напиналися чи відходили залежно від температури, надворішнього освітлення. В нашій істоті, інструменті онімілому від одноманітности звички, спів народжується з таких відступів, таких коливань — джерела всякої музики: аура певних днів одразу перекидає нас на іншу тональність. Ми віднаходимо забуту мелодію, чию математичну невідворотність могли б відгадати, хоча попервах її співаємо, не знаючи, що воно таке. Тільки ці внутрішні зміни, дарма що їхнє джерело було поза мною, оновлювали для мене зовнішній світ. Якісь давно вже замуровані двері отверзалися в моєму мозкові. Життя якихось міст, веселощі якихось прогулянок визискували в мені своє місце. Тремтячи всім тілом довкола бреньливої струни, я ладен був віддати за цей такий незвичайний стан і моє сіре минуле, і моє майбутнє, стерте гумкою звички.
Коли я не вибирався з Альбертиною на довгу прогулянку, дух мій витав тим більше. Зрікшися смакувати той ранок органами чуття, я тішився подумки всіма подібними до нього — минулими чи можливими, — точніше, певним типом поранків, усі ранки-близнюки якого були тільки випадковим і швидко мною ототожненим віддзеркаленням; свіже повітря гортало сторінки собі до вподоби: я бачив перед собою євангелію дня і міг відчитати її з ліжка. Той ідеальний поранок насичував мою свідомість тривкою дійсністю, тою самою, що й інші подібні ранки, і звеселяв мене, і тої веселосте не пригашувала моя неміч. Добре самопочуття залежить не так від нашого здоров’я, як від незужитого запасу сил: ми можемо досягти його як через нарощування сили, так і через обмеження нашої праці. Снагу, яка кипіла в мені, я утримував, лежачи в постелі, я здригався й підскакував сам у собі — так машині, бува, не дають рушити, і вона крутиться довкола себе.
Приходила Франсуаза підтопити й кидала кілька галузок, чий дух, забутий за літо, описував круг коминка магічне коло; в тім колі я бачив самого себе, як я читаю чи то в Комбре, чи то в Донсьєрі, і радів, що я у своїй паризькій оселі, радів так, як коли б вийшов на мезеґлізьку прогулянку чи спіткав Сен-Лу та його приятелів на польових навчаннях. Притаманна всім людям радість знов поринути у спогади, збережені пам’яттю, найдужча буває в тих, кому лютість фізичних страждань і щоденна надія на одужання не дають шукати в житті образів, споріднених із тими спогадами, й заразом лишають дещицю віри, що вони подужають невзабарі це зробити. Завдяки такій вірі вони зберігають щодо тих образів почуття жадоби, апетиту і сприймають їх не лише як спомини, не лише як образи. Та хай би навіть ці образи мали зоставатися для мене завжди тільки образами, і я, згадуючи їх, міг би їх тільки бачити, вони все одно воскрешали в мені, в усій моїй істоті силою ідентичного враження, дитину, молодика, їхнього глядача. За цей час не тільки заходила зміна погоди надворі або запаху в кімнаті, а й у мені самому відбувалося вікове зміщення, підміна одної особи іншою. Запах гілляк у студеному повітрі був ніби кавалок минувшини, ніби невидима крига, скресла бознаколишньої зими й занесена до моєї кімнати, зчаста насичена якимось запахом, світлом, наче інакшими роками, куди я знов поринав, ще й не усвідомивши їх, охоплений радощами давно полишених надій. Сонце добиралося до ліжка, пробивало прозорі ребра мого вихудлого тіла, гріло мене, розпалювало своїм теплом, як кришталь. Тоді немовби зголоднілий виздоровник, який в уяві вже наминає всі заборонені досі страви, я запитував себе: одружуватися мені з Альбертиною чи ні, чи не скалічу я собі життя, чи не заважкий беру на себе тягар, присвячуючи життя іншій істоті, приневолюючи себе жити без самого себе, — бо над душею вічно стоятиме Альбертина, — і позбавляючи себе назавше радощів самоти. І радощів не тільки тих. Навіть коли ми вимагаємо від дня єдино прагнень, є певні прагнення, — породжувані вже не речами, а живими людьми, — прикметні тим, що вони суто особисті. Якщо, встаючи з ліжка, я на хвильку розсував фіранки, то робив це не лише — подібно до того, як піаніст відкриває на хвильку віко фортепіано, — щоб перевірити, чи на балконі та на вулиці тональність сонячного світла така сама, як у моїй пам’яті; я робив це також для того, щоб побачити пралю, що несе в коші білизну, пекарку в блакитнім хвартусі, молочарку в нагруднику, з білими плетеними рукавами, що несе гак із почепленими на ньому бідонами молока, якусь гордовиту білявку в супроводі гувернантки, — словом, угледіти картину, розбіжність у лініях якої, — може, кількісно незначна, — робить її геть несхожою на всі інші, подібно до того, як відмінність двох нот змінює музичну фразу; брак такої картини збіднив би мій день, позбавивши його мети, здатної втамувати мою спрагу щастя. Надмір радощів, породжених спогляданням усіх цих завше таких незвичайних жінок, робив для мене вулицю, місто, світ принаднішими, манливішими і заразом будив у мені прагнення одужати, вийти за поріг і бути вільним — але без Альбертини. Скільки разів, коли омріяна незнайомка проходила повз мій дім чи проїздила, женучи, мов навіжена, на авті, я шкодував, що моє тіло не може слідом за поглядом її наздогнати, не може досягнути її робом аркебузної кулі, пущеної з бійниці мого вікна, перепинити гін її личка — ось воно, сподіване щастя! — гай-гай, ув’язненому, як оце тепер, мені звідати його було зась.
Зате від Альбертини сподіватися було вже нічого. З кожною годиною вона ніби поганшала. Тільки коли збуджувала жагу в інших і я, дізнавшися про це, знову казився і намагався відбити її в них, вона виростала в моїх очах. Вона могла мені завдавати хіба болю, радощів від неї я не сподівався! І марудна моя прихильність трималася на самому стражданні. Коли мука минала, а з нею й потреба її втишувати, — така собі жорстока розвага, що поглинала всю мою увагу, — я відчував, що Альбертина для мене нічого не важить, як і я для неї. Так тривати далі не могло, я сохнув і марнів; іноді мені хотілося довідатись, чи не вчинила вона якогось плюгавства, чогось, що нас би порізнило, що дало б нам змогу помиритися і зробити інакшим, попустити той ланцюг, що нас єднав, — тоді б я помалу-малу зцілився.
Наразі ж я вишукував безліч нагод — безліч розваг, здатних створити для Альбертини ілюзію щастя зі мною, щастя неможливого. Мені хотілося зараз після одужання майнути до Венеції; та як би я це зробив, оженившися з Альбертиною? Уже в Парижі я так її ревнував, що як і важився знятися коли з місця, то лише з тим, щоб її супроводити! Навіть коли я домував цілісінький день, думка моя линула за Альбертиною під час її прогулянки, обводила далеке синясте видноколо, створювала довкола центра, — а центром був я, — рухому й млисту зону непевности. «Від скількох мук прощання, — казав я собі, — вберегла б мене Альбертина, коли б, зваживши, що я вже не згадую про одруження, вирішила коли-небудь не повернутися з прогулянки, коли б поїхала до тітки назавжди, не попрощавшись!» Серце моє, відтоді як рана його зашрамувалась, не було вже зрощене з серцем моєї приятельки; в уяві я міг її безболісно пересувати, віддаляти. Звичайно, не вийшовши за мене, вона вийде за когось іншого, а як зостанеться вільна, та, може, від дасться отим, таким бридким для мене, захопленням. Але стояла така ясна година, я був такий певний, що Альбертина повернеться ввечері, що як та думка про її можливі вибрики мені й спадала, я вольовим зусиллям міг запакувати її в якийсь закамарок мозку, де вона важила б не більше, ніж для мого реального життя важила б нецнота вигаданої особи; розігріваючи свою досі закляклу думку з енергією, яку я чув у голові — енергією фізичною й мозковою, на кшталт м’язового руху й духовного почину, — я подолав звичний стан наслання і вирвався на свіже повітря, ширяючи на високості, де жертвувати всім, щоб запобігти Альбертининому шлюбу з кимось іншим і щоб перепинити шлях її потягові до жінок, здавалося мені таким самим безглуздям, як це було б в
