Саме в такому дусі пан де Шарлюс погрожував Брішо донести в Сорбонну, що професор «розважається з молодиками», нагадуючи обрізанця-хроніста, ладного при кожній нагоді згадувати «старшу доньку Церкви» і «Пресвяте Серце Ісусове» — без тіні святенництва, але з якимсь вивертом. І ось що цікаво було б пояснити: змінилися не тільки його лексика, а й самі інтонації, жести. Нині вони надто скидалися на ті, з яких пан Шарлюс так люто шкилював колись; тепер у нього ненароком вихоплювалися майже такі самі писки і скрики (у нього наглі, а тому якісь нутряні), які видають навмисне збоченці, перегукуючись між собою, взиваючи одне одного «любця»; здавалося, свідоме блазнювання, якому пан де Шарлюс так довго опирався, було, власне, геніальним і премудрим імітуванням манер, яких кінець кінцем прибирають усі де Шарлюси, вступаючи в певну фазу своєї хвороби подібно до того, як паралітик чи табетик зраджує, зрештою, фатальні симптоми. Фактично це чисто внутрішнє юродство доводило, що між суворим, одягнутим у чорне Шарлюсом, стриженим під їжака, якого я знав колись, і нашмарованими молодиками, обвішаними клейнодами, була тільки та позірна різниця, яку можна бачити між якимсь торохтієм і непосидою та невропатом, похнюпою і флегмою, але таким самим неврастеніком ув очах психіатра, свідомого, що і той, і той мучаться тим самим переляком і вражені тими самими ґанджами. Те, що пан де Шарлюс постарів, видно було, зрештою, з найрізноманітніших ознак, таких, скажімо, як надмірне вживання в розмові виразів, які не сходили в нього з язика (наприклад, «збіг обставин») і на які барон спирався в кожній фразі, як на ковіньку. «Чарлі вже тут?» — спитав Брішо пана де Шарлюса, коли ми подзвонили. «Або я знаю? — відповів барон, здіймаючи руки і приплющуючи очі з міною людини, яка не хоче, щоб її винуватили в нескромності, тим паче що він, мабуть, завжди терпів від Мореля докори за якісь про нього відгуки, яким скрипаль надавав ваги, хоча вони були пусті. Бо Морель був боягузливий не менш, ніж марнославний, і відхрещувався від пана де Шарлюса так само охоче, як хвалився приязню з ним. — Уявіть собі, я не знаю, що він робить, не маю зеленого поняття!» Якщо розмова двох людей, які живуть одне з одним, сповнена брехні, не менш природно виникає брехня і в розмові когось третього з коханцем про особу, в яку той закоханий, байдуже якої вона статі.
«Чи давно ви його бачили?» — спитав я пана де Шарлюса, щоб показати, що я не боюся говорити з ним про Мореля, оскільки не допускаю близькости між ними. «Вранці він завітав на п’ять хвилин, коли я очей ще не продер, і присів на моєму ліжку, ніби хотів мене зґвалтувати». Мені зринула в голові думка, що пан де Шарлюс бачив Чарлі годину тому: бо коли питають жінку, коли вона бачила чоловіка, про якого ми знаємо, що він її коханець, — і, може, їй самій відомо, що всі цьому вірять, — то як вони щойно разом чаювали, ця жінка відповідає: «Ми з ним бачилися хіба мигцем, перед сніданням». Між цими двома фактами лише та ріжниця, що один вигаданий, а другий правдивий, але обидва вони однаково невинні, або — якщо хочете, — однаково злочинні. Тож ми так і не збагнули б, чому коханка (в цьому разі — пан де Шарлюс) обирає завжди брехливий факт, якби не знали, що ці відповіді визначає, без відома даної особи, сума чинників, на погляд, така неспівмірна з мізерністю факту, аж авторові доведеться перепросити, що він бере їх у рахубу. Але для фізика місце, яке займає найменша ягідка бузини, зумовлюється зіткненням чи рівновагою законів притягання або відштовхування — законів, що керують далеко більшими світами. У зв’язку з цим варто взяти до уваги бажання здаватися природним і сміливим, інстинктивний відрух, покликаний приховати таємне побачення, поєднання сором’язливосте і гонору, потребу признатися в тім, що вам таке любе, відгадування того, що співрозмовник знає і припускає, а чого не каже, проникливість, яка, перевищуючи кмітливість партнера чи не дорівнюючись їй, змушує то переоцінювати її, то недооцінювати і, нарешті, мимовільне прагнення гратися з вогнем і готовність піти на неминучі при цьому втрати. Не менше розмаїтих законів діє у протилежному напрямку і диктує загальніші відповіді: стосовно невинности, «платонізму» або, навпаки, чиєїсь суто фізичної близькосте з особою, яку той хтось бачив нібито вранці, тимчасом як насправді він бачив її ввечері. Хай би там що, кажучи загалом, пан де Шарлюс, попри загострення його хвороби, яке його все штовхало на викриття, інсинуації, а то й просто на вигадування компромітовних подробиць, намагався в цей період свого життя твердити, що Чарлі не того десятка, як він сам, і що їх єднає тільки дружба. Хто зна, може, так воно й було, але це не заважало баронові іноді самому собі суперечити (скажімо, називаючи годину, коли він бачив Мореля), або, забувшися, казати правду, або (спонукуваному хвалькуватістю чи сентименталізмом, чи веселим бажанням підманути співрозмовника), навпаки, брехати. «Знаєте, він для мене, — провадив барон, — славний молодий камрат, привернувся я до нього серцем, і певний (чи не через сумнів він так любив наполягати на своїй певності?), що й він щиро привернувся до мене; але нічого більшого між нами немає, розумієте, ані на стілечки, — тягнув барон таким природним тоном, ніби йшлося про жінку. — Так, він прийшов сьогодні вранці і став цупити мене за ноги. Тим часом він знає, що я терпіти не можу, щоб мене заставали в ліжку. А ви — ні? Ох, це так неприємно, так некомфортно, коли ти страшний як смерть… Знаю, мені не двадцять п’ять і я не позую для дівочого портрету, а все ж кожен по-своєму кокетує.
Цілком можливо, що барон був щирий, називаючи Мореля славним молодшим камратом, і що був близький до правди більше, ніж сам гадав, кажучи: «Я не знаю, що він робить, я в його життя не лізу».
Урвімо на хвильку розповідь (випереджаючи на два тижні її події), аби повернутися до неї відразу після тих дужок, які ми відкриваємо в момент, коли пан де Шарлюс, Брішо і я почали наближатися до оселі пані Вердюрен, і зазначмо, що невдовзі після цього вечора барон був здивований і вражений: він зненарошне прочитав листа, надісланого Морелеві. Цього листа, який поковзом мав дошкульно окошитися на мені, написала акторка Лея, славна своєю цікавістю лише до жінок. Про те, що вона знайома з Морелем, пан де Шарлюс навіть не підозрював. Лист був написаний у найпалкіших виразах. Плюгавство цього листа не дозволяє мені його наводити, зазначмо лише, що Лея зверталася до Мореля, як до жінки: «Ох ти свинючко, ох ти кнурище, моя солоденька!», «Між нами, дівчатами», «Ти принаймні наша, ти з тих» — тощо. Йшлося у тому листі про багатьох інших жінок, очевидно, добре знайомих як і з Леєю, так і з Морелем. А з другого боку, кпини Мореля з пана де Шарлюса, а Леї з офіцера, який її утримував і про якого вона писала: «Благає мене в листах, щоб я шанувалася! Уявляєш, моя кіточко-муркіточко?» — стали для пана де Шарлюса таким самим сюрпризом, як незвичайні взаємини між Морелем і Леєю. Надто барона приголомшили слова «ти з тих». Довго не здаючи собі з цього справи, він, зрештою (уже давно), здогадався, що й сам він «із тих». Тепер же те, що він з’ясував, опинялося під знаком запитання. Відкриття, що він «із тих», первісно означало, що його смаки, мовляв, за СенСімоном, були звернені не в бік жінок. А Леїн вираз «іх тих» набирав такої масштабности, якої пан де Шарлюс не уявляв. У Мореля належність до «тих» засвідчував факт, що він любить жінок, як жінка. Віднині ревнощі пана де Шарлюса не могли обмежуватися лише знайомими з Морелем чоловіками, а поширилися й на жінок. Виходить, «із тих» були не тільки особи, яких він такими вважав, а й добряча частина землян, складена з жінок нарівні з чоловіками, які кохали не лише чоловіків, а й жінок. Обнявши головою це нове значення такого знайомого слова, барон відчув гнітючу тривогу розуму та серця перед подвійною таємницею, яка помножувала його ревнощі й наїло засвідчила неповноту словесної дефініції.
У житті пан де Шарлюс завше був тільки дилетант. Це означало, що такі інциденти не могли стати йому в пригоді. Прикре враження від них зазвичай виливалося в бурхливі сцени, де його не зраджувало красномовство або інтриги. Але для особи з талантом на зразок Берготтового такі переживання могли стати безцінні. В житті ми діємо помацки, але, подібно до тварин, знаходимо помічне для нас зілля; ось чому такі люди, як Берготт, проводять здебільшого час у товаристві пересічних, фальшивих і лихих жінок. їхня врода запалює уяву письменника, пробуджує його доброту, але нічим не впливає на вдачу його супутниці: її життя, на нижчому на тисячу метрів
