Я нишком обернувся, щоб з’ясувати, чи цей жмут не бентежить пана де Шарлюса. Але очі мої наразилися на обличчя чи, точніше, руки пані Вердюрен, бо її обличчя ховалося в долонях. Може, Принципалка своєю зосередженою поставою показувала, що вона зараз у церкві і не бачить різниці між цією музикою і найвисокішою молитвою? А може, як деякі молільниці, сором’язливо прикривала від нескромних поглядів свій підозріло ревний запал або, з пошани до інших, свою грішну неуважність чи непереможну оспалість? Якусь хвилину, чуючи мірні, явно не музичні звуки, я схилявся до цієї останньої гадки, але потім здогадався, що це хропіння долинає не від пані Вердюрен, а від її сучки.
Та невдовзі, коли врочисте дзвоніння відгриміло, вигнане й розпорошене іншими мотивами, мене затопила знову ця музика; я збагнув, що коли в цьому септеті різні елементи зринають почережно, то лише з тим, аби злитися насамкінець водно. І соната Вентейля, і — як довідався я згодом, — решта його творів були проти цього септету, проти пишного й повнокровного шедевру, що розкрився мені оце зараз, тільки несміливими, чарівними, але кволенькими етюдами. Мимоволі, завдяки цьому порівнянню, я згадав також, що колись уявляв собі інші світи, які міг створити Вентейль, схожими на ті відрубні, якими були всі мої любовні захоплення; але тепер я мусив визнати, що на тлі мого останнього кохання — кохання до Альбертини — мої перші замахування на любов (спершу в Бальбеку, потім після гри у тхора, потім тієї ночі, яку ми зночували в готелі, потім туманної неділі у Парижі, потім на рауті в Ґермантів, потім знову в Бальбеку і, врешті, у Парижі, де моє життя переплелося з її життям) були не більше, як спраглим гуканням; так само, якщо озирнути не лише моє кохання до Альбертини, а все моє життя, то й мої інші любовні захоплення були в ньому лише кволими і несміливими спробами, спраглими гуканнями, що виплекали в душі значно глибше почуття — любов до Альбертини. І я перестав стежити за музикою, аби знов і знов запитувати себе, чи ж бачилася Альбертина в ці дні з мадемуазель Вентейль — так ми знову досліджуємо симптоми своєї хвороби, про яку розвага дозволила нам на час забути. Бо саме в мені вершилися можливі Альбертинині вчинки. Ми тримаємо в собі двійника кожного з наших знайомих. Але зазвичай загніджений на обрії нашої уяви, нашої пам’яти, він фактично лишається поза нами, і те, що він зробив чи міг зробити, не може бути для нас чимось боліснішим, аніж предмет досить від нас віддалений і зовсім безболісний з погляду зорових вражень. Усе дотичне до цих істот ми сприймаємо споглядально; ми можемо повболівати над ним, удаючись до відповідних загальників, які свідчать про наше добре серце, але болю ми не відчуваємо. Одначе відтоді, як моє серце зранено у Бальбеку, Альбертинин двійник засів у ньому на самісінькому споді, звідки було годі його вирвати. Те з неї, що було для мене видиме, щеміло мені, ніби хворому з такою враженою психікою, що сам колір уже ятрить йому нутро, мов поріз на тілі. На щастя, я не дався ще на спокусу порвати з Альбертиною; нуда, яка в’ялила мене після кожного повернення до неї, була дрібницею проти туги, якої б я спізнав, якби розлучення припало на той момент, коли підозри опанували мене раніше, ніж я до неї збайдужів. Ту мить, коли я уявляв собі, як вона, моє кохання, жде мене вдома, трохи навіть мліє в нічев’ї, може, як то кажуть, із дрімаком ся вітає у себе в кімнаті, до мого слуху долинула, голублячи його, якась ніби по-хатньому затишна музична фраза септету. Все так перехрещується і так накладається у нашому внутрішньому житті, що цю фразу Вентейлеві міг навіяти сон його дочки (дочки — сьогоднішньої причини всіх моїх гризот), коли в тихі вечори він огортав своєю солодкістю працю компоністи, цю фразу, таку заспокійливу для мене завдяки такому лагідному тлу мовчанки, яке насичує декотрі фантазії Шумана: слухаючи їх, ми навіть тоді, коли «говорить поет», здогадуємося, що «дитятко спить». Заснулу чи пробуджену, я неодмінно побачу ввечері, повернувшись додому, Альбертину, моє дитятко. А проте — сказав я собі — народини цього твору серед перших криків світової зорі обіцяли щось таємничіше, ніж Альбертинине кохання. Я намагався прогнати думку про мою подругу, аби думати лише про музиканта. Бо враження було таке, ніби він тут. Завдяки диву перевтілення автор, можна сказати, завше живе у своїй музиці; мені передавалася та радість, з якою він добирав барву якогось звука, щоб той гармоніював з іншими. Бо з найщасливішими дарами Вентейль поєднував ще один дар, притаманний небагатьом композиторам, ба навіть небагатьом малярам: він умів користуватися барвами не тільки стійкими, а й напрочуд індивідуальними, і як час не владен над їхньою свіжістю, так і учні, наслідуючи їхнього винахідника, ба навіть метри, які його перевершили, не годні затьмарити їхньої оригінальности. Здобутки революції, яку викликала їхня поява, не зливаються безіменно з наступними епохами; революція шаленіє і вибухає знову, щоразу як грають твори довічного новатора. Кожен звук підкреслюється барвою, якої найученіші музики, опанувавши всі закони, які тільки є на світі, не здолають перейняти; отож Вентейль, хоча він і пов’язаний зі своєю добою і посідає певне місце в еволюції музики, може будь-якої миті покинути його і висунутися на чільне місце, тільки-но заграють якийсь його твір, що ніби знов розквітне по стількох нових композиторах, розквітне завдяки парадоксальному і, зрештою, оманливому враженню тривалої новинечі. Симфонічна музика Вентейлева, уже знайома з гри на фортепіано і зіграна оце оркестром, подібно до променя літнього дня, який призма вікна розкладає, перш ніж упустити його до темної їдальні, відкривала, наче несподіваний і барвистий скарб, усі клейноди «Тисячі і одної ночі». Але хіба ж можна порівняти з цим нерухомим сліпучим світлом те, що є життям, вічним і блаженним рухом? Досі Вентейль здавався мені сором’язливим і смутним, але, коли треба було знайти звук, поєднати його з іншим, він нараз ставав зухвалим і в повному значенні слова щасливим, що добре відчувалося під час прослуховування його твору. Радість, яку йому справляли певні акорди, приплив сил, який давала йому ця радість для відкриття нових акордів, вела слухача від знахідки до знахідки, чи, радше, вів його сам творець, черпаючи у свіжознайдених барвах шалену втіху, яка дає йому силу відкривати, кидатися на ті кольори, що ніби кликали його до себе; творець, захоплений, тремтячий, наче від спалаху іскри, коли божественне народжувалося саме від ударів тарілок, засапаний, сп’янілий, ошалілий, заморочений до млости шліфуванням своєї великої музичної фрески, наче Мікеланджело, прив’язаний до драбини так, щоб зручно було, відкидаючи назад голову, мазюкати з усього розгону пензлем по плафону Сикстинської каплиці. Вентейль помер кілька років тому, але йому дано було жити й далі повік — принаймні частиною свого життя — серед улюблених інструментів. Чи ж тільки свого людського життя? Якби мистецтво було справді лише продовженням життя, чи варто було б йому щось жертвувати? Чи не було б воно чимось нереальним, як саме життя? Вслухаючись у септет, я не міг у це повірити. Звичайно, пурпуровий септет надто різнився від білої сонати; несміливе запитання, на яке відповідала летюча фраза, відрізнялося від засапаного благання виконати дивну обітницю, яке розляглося так гостро, так неприродно, так коротко, стрясаючи ще ледачий багрець вранішнього неба над морем. А проте ці такі відмінні між собою фрази мали ті самі складники; подібно до того як існував певний світ, живий для нас в окремих часточках, розпорошених по всіляких оселях, по музеях, тобто Ельстірів світ, той, який Ельстір бачив, у якому жив, так і Вентейлева музика простирала, ноту по ноті, звук по звуку, досі незнані барви безцінного, непідозрюваного Всесвіту, розбитого часовими проміжками між прослуховуванням його творів. Ці два такі несхожі запитання, що керують такими різними темпами сонати і септету (одне, шаткуючи на короткі поклики довгу і чисту лінію, друге, стоплюючи в суцільний моноліт розпорошені фрагменти; одне спокійне й несміливе, майже бездушне і ніби філософське, друге — наполегливе, тривожне, благальне), були, проте, однією і тією самою молитвою, що виливалася лише за різних сходів душевного сонця, заломлювалася у відмінному середовищі інших думок, багаторічних мистецьких пошуків, коли артист хотів створити щось нове. Молитву, надію — власне, все ту саму, — яку можна було впізнати у Вентейля під будь-якими шатами і яку можна було знайти лише в його опусах. Музикологи завиграшки виявили б спорідненість музичних фраз, спільність їхньої генеалогії і в творах інших великих композиторів, але тільки за другорядними ознаками, за зовнішньою подібністю, за аналогіями, радше дотепно відкритими розумуванням, аніж відчутими безпосередньо. У Вентейля характерна відмінність між фразами немовби передбачала, всупереч суто науковим висновкам, існування «індивідуальної» єдности. Зате тоді, коли він щомога силкувався бути новим, тоді під позірними відмінностями відчувалася глибока спорідненість і навмисна подібність, що виступали в лоні самого твору. Коли Вентейль підхоплював кількома наворотами одну й ту саму фразу, варіював її, змінюючи ніби для забавки ритм, і знову заганяв у первісну форму, то ця зумисна подібність — поверховий плід розуму — ніколи так не вражала, як подібність прихована, мимовільна, що пишає різними барвами, між двома різними шедеврами, бо тут Вентейль, намагаючись бути новим, вникав сам у себе всією потугою творчого пориву і досягав своєї істинної сутности на таких глибинах, де, хоч би яке їй ставилося запитання, вона відповідала одним і тим самим акцентом — своїм власним. Такий акцент, Вентейлів акцент, відмежовує від акценту інших компоністів ріжниця куди більша, ніж та, яка нам чується між голосами двох осіб, навіть між риком чи криком двох тварин різної породи; глибока ріжниця, що заходить між думкою інших композиторів і вічними Вентейлевими пошуками, питання, яке він ставить у безлічі форм, його своєрідна філософія, але так само вільна від схоластичних мудрувань, як музика у світі янголів, тож
