Композитори не згадують про цю втрачену вітчизну, але кожен із них завжди несвідомо «бринить» із нею в унісон; він не тямиться з радощів, коли його спів суголосний вітчизні, хоча іноді зраджує її задля слави. Але, ганяючись за славою, він, власне, від неї тікає, і, навпаки, ловить її, коли нею гордує, коли — без огляду на обрану тему — заводить ту незвичайну пісню, монотонність якої доводить, що склад душі художника, її цеглинки не змінюються, бо, незалежно від предмета, він залишається вірний самому собі. Але чи тоді весь викристалізований осад душевних реактивів, який ми мусимо зберігати для себе і якого не передасть у розмові навіть приятель приятелеві, метр учневі або коханець коханці, оте «невисловлене», що вносить якісну різницю в те, що кожен відчув особисто і що мусить покинути на порозі фраз, якими він спілкується з іншими, обмежуючись чисто зовнішніми і нецікавими точками дотику, спільними для всіх, — чи не виявляється воно в мистецтві, у мистецтві якогось Вентейля, Ельстіра, у веселкових барвах виражаючи таємницю тих світів, які ми звемо індивідуумами і яких без мистецтва нам зроду не пізнати? Крила, інша дихальна система, які дозволили б нам перескочити безміри, нам би не придалися, бо коли б ми полетіли на Марс чи Венеру, маючи ті самі органи чуття, то всьому, що ми могли б там побачити, вони надали б вигляду речей, бачених на Землі. Відбути справжню мандрівку, омитися в купелі Молодости — це не означає перелетіти до невідомого царства природи, це означає розжитися на інші очі, бачити Всесвіт очима якоїсь іншої людини, очима сотні інших людей, побачити сто світів, які вони бачать і одним з яких кожен із них є; і все це нам приступне завдяки Ельстірові, завдяки Вентейлеві; з такими, як вони, ми справді летимо від зірки до зірки.
Анданте завершувалося фразою, ніжною й ревною, аж краялося серце. Перед подальшою частиною настала перерва; виконавці повідкладали інструменти, а слухачі ділилися враженнями. Якийсь дук, показуючи, який великий він знавець, заявив: «Добре зіграти цей твір зчорта важко». Особи ласкавіші хвилину балакали зі мною. Але що означали для мене їхні слова, котрі, як усяке випадкове людське слово, залишали мене байдужісіньким, проти небесної музичної фрази, з якою я оце щойно гомонів? Я скидався на грішного янгола, який спускається з блаженного Раю на нечестиву Землю. І, подібно до певних створінь, останніх свідків якихось віджилих форм природи, я думав: чи не була б музика єдиним засобом порозуміння душ, якби не винайшли мови, словотворення, мислення? Музика — це ніби якась нереалізована можливість; людськість пішла іншим шляхом — шляхом писемної та усної мови. Але це повернення до чогось непідвладного аналізові було таке заласне, що після виходу з недавнього раю контакт із людьми більш-менш інтелігентними здавався мені кричущим убозтвом. Коли лунала музика, я міг згадувати людей, поєднувати їх із нею чи, радше, я поєднував із музикою образ лише однієї людини — Альбертини. І фраза, якою закінчувалося анданте, здавалася мені такою божественною, що я сказав собі: як це прикро, що Альбергина її не знає, а якби й знала, то не зрозуміла б, і яка це честь для неї — бути злитою з чимось великим, що нас об’єднує, і від чого їй передається якийсь ніби патетичний тон. Але як тільки музика замовкла, присутні в салоні виглядали зовсім ніякими. Подано холодощі. Пан де Шарлюс час від часу зачіпав якогось лакея: «Як ся маєте? Мого листа одержали? Прийдете?» У цих запитаннях угадувалася невимушеність великого пана, певного, що лестками він підходить під того чи під того, що він стоїть ближче до люду за буржуа, але воднораз угадувалися й хитрощі злочинця, який вірить, що те, з чим він на людях не криється, стає в їхніх очах невинним. І він додавав на мотив Ґермантів у виконанні пані де Вільпарізіс: «Це славний хлопчина, в нього добрий характер, він часто мені прислуговує». Але ці фінти оберталися проти барона, бо його церемонії й антимонії з виїзними лакеями, листи до них дивом дивували всіх. Та й самі лакеї виглядали більше заклопотаними, ніж гордими, з огляду на своїх товаришів.
Тим часом септет, що встиг заграти знову, добігав кінця. Кількома наворотами лунала якась фраза з сонати, але за кожним разом змінена, в іншому ритмі, з іншим супроводом, і та і воднораз не та, як щоразу, коли щось відроджується у житті, — одна з тих фраз, які, хоча нам годі зрозуміти, що їх ріднить із минувшиною якогось компоністи, прописуючи їх у ній, як у єдиній і неминучій оселі, живуть лише в його творчості і постійно в ній зринають, бо вони його феї, дріади, хатні божества. Зразу я вирізнив у септеті дві чи три такі, що нагадували мені сонату. Та незабаром я помітив ще одну фразу з сонати, таку далеку, що ледве її розпізнав, скупану в фіялковому тумані, який у Вентейля здіймався надто часто на спаді творчости і навіть коли він упроваджував якийсь танок, — той немовби груз у фіолеті; вагаючись, вона наближалася, потім тікала ніби з переполоху, верталася, спліталася з іншими, приблудними — як дізнався я згодом — з інших творів і прикликала ще й інші; а ті й собі бралися спокушати й манити, і собі починали водити божественне коло, щоправда, невидиме для більшості, слухачів які, вдивляючись у туманну заслону і, нічого крізь неї не бачучи, знічев’я уривали захопленими вигуками безмежну нудьгу, від якої вони вже помирали. Потім ці фрази подаленіли, окрім однієї, вона верталася ще кілька разів, хоча її лику вгледіти я не встиг; але була вона така пестлива, така несхожа — як колись для Сванна перелітна фраза з сонати — на те, жадобу чого будила в мені будь-яка жінка, і таким солодким голосом обіцяла мені щастя, справді гідне того, щоб за нього боротися, що, може, власне, вона — невидима істота, мови якої я не знав, але яку так добре розумів, і була тієї єдиною Незнайомкою, яку мені судилося спіткати. Потім ця фраза розпалася, одмінилася, як ота «сваннівська» фраза в сонаті, і знову стала таємничим початковим воланням. Цілковитою її протилежністю була нова фраза, болісна, але така глибока, така неспійманна, така нутряна, органічна і вісцеральна, що за кожного її навороту мені було невтямки, чи то новий спалах наскрізної теми, чи то рецидив моєї невралгії. Та ось два мотиви зійшлися в боротьбі; то один із них пропадав, то знов маяв лише якийсь обривок другого. Борюкання, сказати по щирості, суто енергетичне; зчепившись, ці одноборці позбувалися свого фізичного тіла, своєї постаті, імени і знаходили в мені глядача духовного, байдужого, як і вони, до назв і до своєрідносте, поглинутого лише їхньою нематеріяльною і динамічною потичкою, зачарованого перебігом її звукових перипетій. Нарешті радісний мотив узяв гору; то не був уже майже тривожний поклик, кинутий до порожніх небес; то була невимовна радість, що ніби пливла з Раю; радість, так само відмінна від радосте сонати, як лагідний і статечний янгол Белліні, що грає на теорбані, від убраного в шарлат архангела Мантеньї, що дме у ріг. Я знав, що цього нового відтінку радосте, цього волання до неземної радосте мені вже не забути. Але чи може навідати вона колись і мене? Це питання здавалося мені дуже важливим, бо ця фраза могла найкраще характеризувати і ніби суперечні решті моїх днів та видимому світу враження, які вряди-годи правили мені за орієнтири, за маняки для побудови справжнього життя: враження від мартенвільських дзвіниць, від лави дерев поблизу Бальбека. У кожному разі — як вернутися до особливого звучання цієї фрази, — чи ж не дивно, що передчуття, прямо протилежне тому, що призначає нам земне життя, що найсміливіше, яке тільки може бути наближення до неземної радости, матеріялізувалося саме в сумному й добромисному міщухові, якого ми зустрічали на травневих відправах у Комбре. Ні, справді, як так могло скластися, що найдивовижнішс відкриття, яке випало мені зробити, відкриття особливої радости, я завдячував йому, якщо, за чутками, помираючи, він залишив по собі лише сонату, а все інше, позаписуване на шпаргаллі, годі було розшифрувати? А проте це чудо сталося завдяки терпцю, тямущості і схилянню перед генієм єдиної особи, яка довгенько сусідувала з Вентейлем, знала його манеру працювати й зуміла відгадати знаки його інструментування, — я маю на увазі приятельку мадемуазель Вентейль. Ще за життя великого музики вона перейняла від Вентейлевої доньки його культ. Так от, щодо цього
