Безперечно, вони мали б зректися цього заласного блюзнірства, але воно не виражало їхньої суті.) Зрештою, в міру того як їхні хворобливі тілесні стосунки, мов той каламутний і чадний жар, змінювалися полум’ям високої й чистої приязні, вони почали вдаватися до такого блюзнірства дедалі рідше, аж поки відмовилися від нього зовсім. Приятельці мадемуазель Вентейль часом шастала по душі прикра думка, що, може, вона прискорила смерть старого. Тратячи цілі роки на розбирання Вентейлевих карлючок, з’ясовуючи непомильне прочитання цих таємничих ієрогліфів, вона мала ту втіху, що композитор, чиї останні роки життя вона труїла, тепер здобуває завдяки їй безсмертну славу. Взаємини, не освячені законом, виникають із побічних споріднених уз, не менш розмаїтих, не менш складних, ба навіть міцніших, ніж узи, породжені шлюбом. Навіть не зупиняючись на специфічних стосунках, спитаймо себе: хіба ми не бачимо щодня, що перелюб, підпертий щирим коханням, не розбиває родини, не підважує сімейних обов’язків, а, навпаки, зміцнює їх. Мужолозтво вдмухує живого духа в букву, яка дуже часто у шлюбі залишилася б мертвою. Добра донька, яка лише про людське око носитиме жалобу по другому материному мужеві, проллє ціле море сліз, оплакуючи того, кого її мати обрала серед усіх за полюбовника. Зрештою, мадемуазель Вентейль керувалася виключно садизмом, і хоч це її не виправдувало, я знаходив у цій думці певну втіху. Коли вона з подругою брала на глум батьків портрет, то мусила (так я собі думав) здавати собі справу, що все це лише хвороба, потьмарення розуму, а не справжня і радісна жорстокість, якої вона домагалася. Думка, що це тільки парадія на жорстокість, отруювала її насолоду. Але якби ця думка могла повернутися до неї пізніше, то з не меншим успіхом, ніж колись отруювала насолоду, вона тепер полегшила б їй муку. «То була не я, — сказала б вона собі, — просто мене тоді лихий попутав. Ще не пізно помолитися за батька, покладаючись на його милосердя». Та, мабуть, ця думка, навідуючи її в хвилину насолоди, не навідувала її у хвилину муки. Добре було б закинути цю думку їй у голову. Я певен, що вчинив би їй добро і здолав би зробити для неї любим кожен спогад про батька.
Ніби в нечитабельних зшитках, де геніальний хемік, не відаючи про близьку свою смерть, нотує відкриття, які можуть канути в невідомість, приятелька мадемуазель Вентейль зі шпаргалля ще нечитабельнішого, ніж папіруси, змережані клинописом, добула формулу, вічно живу, невичерпно плідну формулу невідомої радости, містичну надію пурпурового Янгола Ранку. І мені, кому вона, хоча, може, й менше, ніж Вентейлеві, завдавала такої лютої муки, як от і сьогодні (особливо ж настраждався я через неї потім, коли вона будила в мені нові спалахи ревнощів до Альбертини), випало щастя почути в нагороду чудородне волання, яке вічно лунатиме в моїй душі, як обіцянка і доказ, що існує щось інше, ніж небуття, яке я знайшов у всіх розкошах і в самому коханні; щось таке, чого запевне можна досягнути засобами мистецтва; і що коли моє життя видавалося мені пустопорожнє, то принаймні воно ще не вичерпало себе до кінця.
Те, що молода жінка геройським своїм зусиллям явила світові з Вентейля, було, власне, всією його творчістю. Проти цієї п’єси для семи інструментів деякі фрази з сонати, лише які й знала публіка, здавалися такими банальними, що було невтямки, як вони могли колись викликати стільки захвату. Так само ми дивом дивуємося, що впродовж кількох років такі кволенькі речі, як «Романс зірці», «Молитва Єлизавети», доводили на концертах до нестями фанатиків, і вони бурхливо плескали й кричали «біс», тоді як для нас, обізнаних із «Трістаном», «Золотом Райну», «Майстерзінгерами», предмети їхнього захвату були нужденною каліччю. Можливо, ті безбарвні мелодії вже містили, хоча й у мінімальних (і завдяки цьому, може, легше засвоюваних) дозах щось із оригінальносте шедеврів, єдиних, які тепер цінуються, але розуміння яких, можливо, ускладнювалося самою їхньою досконалістю; либонь, тамті мелодії торували їм дорогу в серцях. Так само і з Вентейлем; якби, вмираючи, він залишив — поза певними партіями сонати — лише те, що подужав під той час закінчити, тоді те, що стало вже відомим, проти правдивої його величі було б чимось таким самим благеньким, як, скажімо, Віктор Гюґо, якби він помер, залишивши по собі «Перехід війська короля Йоанна», «Наречену тулумбасника» та «Сару-купальницю» і не написавши «Легенди віків» та «Споглядань»; те, що ми вважаємо за його справжню творчість, залишилося б чисто віртуальним, таким самим невідомим, як світи, неприступні для нашого пізнання, про які ми ніколи не матимемо уявлення.
Зрештою, разючий контраст — отой глибокий зв’язок між генієм (а також талантом, ба навіть цнотою) і бочкою гріхів, у якій — подібно до того, як це було з Вентейлем — він так часто сидить, схований від нескромних очей, — прочитувався, ніби в прозорій алегорії, на самому зібранні гостей, серед яких я опинився по закінченні концерту. Це зібрання, хоча цим разом обмежене салоном пані Вердюрен, скидалося на багатьох інших, чиїх членів не знає широка публіка, а журналісти-філософи, бодай трохи поінформовані, узивають парижанками, панамістками, дрейфусарками, не підозрюючи, що вони так само трапляються і в Петербурзі, Берліні чи Мадриді, ба більше — у кожну добу; справді-бо, якщо товариш міністра красних мистецтв, правдивий шанувальник мистецтва, людина вихована і сноб, кілька дукинь і троє послів із дружинами опинилися цього вечора в пані Вердюрен, то безпосереднім приводом для їхньої присутносте були взаємини пана де Шарлюса і Мореля, взаємини, які збудили в барона бажання, щоб успіхи молодого ідола здобули найширший розголос і він заслужив хрест Легіону; ще одна причина цього зібрання полягала в тім, що дівчина, яка підтримувала з мадемуазель Вентейль не менш підозрілі стосунки, видобула на світло цілу йизку геніальних творів і зчинила такий фурор, що одразу під патронатом міністра освіти оголошено про збір коштів на спорудження пам’ятника Вентейлеві. Зрештою цим творам стали в пригоді як взаємини мадемуазель Вентейль із приятелькою, так і взаємини барона з Чарлі; вони, ті взаємини, правили за позавгородній, найкоротший шлях, завдяки якому світ мав доступитися до цих опусів, не блукаючи манівцями довгого, впертого нерозуміння, а то й цілковитого багаторічного незнання. Щоразу, коли заходить подія, приступна для нікчемного розуму фейлетонного філософа, себто переважно подія політична, фейлетонний філософ переконаний, що у Франції щось перевернулося, що таких вечорів нам не бачати, що ми більше не будемо захоплюватися Ібсеном, Ренаном, Достоєвським, д’Аннунціо, Толстим, Вагнером, Штраусом. Бо газетярі-філософи з двозначних підтекстів офіційних заяв такого штибу черпають аргументи на те, щоб знайти щось «декадентське» у мистецтві, сприйнятому з палким захватом і позначеному крайнім аскетизмом. Але серед найшанованіших у цих фейлетоністів імен не знайдеться імени, яке б у щонайприродніший спосіб не давало б приводу для таких химерних урочистостей, хай навіть їхня химерність не так упадала у вічі й ліпше приховувалася. А на сьогоднішній урочистості брудні елементи, які там швидко знюхалися, вразили мене з іншого погляду; безперечно, я міг легко розкусити їх, мавши змогу завести особисте знайомство з кожним із них; але деякі з них, пов’язані з мадемуазель Вентейль та її приятелькою, нагадуючи мені про Комбре, водночас нагадували й про Альбертину, тобто про Бальбек: власне, через те, що я бачив колись мадемуазель Вентейль у Монжувені й дізнався про інтимні стосунки її приятельки з Альбертиною, я й мав за хвилю, повернувшись додому, й застати там — замість самотности — Альбертину, що чекала на мене. А ті, що трималися Мореля і пана де Шарлюса, нагадуючи мені про Бальбек (де на донсьєрському пероні я був свідком знайомства цих останніх), про Комбре та про дві його сторони, бо пан де Шарлюс був одним із Ґермантів, графів Комбрейських, які мешкали у Комбре, не маючи там притулку, між небом і землею, як Жільберт Лихий на своєму вітражі, а Морель був, зрештою, син старого камердинера, який познайомив мене з дамою в рожевому і дав мені змогу через кілька років упізнати в ній пані Сванн!
«Хвацько утнули, га?» — спитав пан Вердюрсн у Саньєта. «Мені здається лише, — відповів той, затинаючись, — що Морелева віртуозність трохи знижує почуття, яким пройнятий твір». — «Знижує? Що ви хочете цим сказати?» — як не крикнув Вердюрен, тоді як гості юрмилися кругом, ладні, мов ті леви, розшарпати поваленого супротивника. «Та ні, я не тільки про нього…» — «Нічогісінько не доберу! Що не тільки про нього?» — «Мені… треба… послухати… ще раз, щоб судити доскіпливо». — «Доскіпливо! Та він із глузду зсунувся! — зарепетував пан Вердюрен, схопившись за голову. — Його треба вивести!» — «Я хочу сказати, скласти точний суд… п-певніше сказати… неупереджений… Я хотів сказати, що не можу судити неупереджено». — «А я хочу вам сказати: «Геть!» — нетямлячися з гніва, з вогненними очима, показуючи пальцем на двері, гукнув пан Вердюрен. Саньєт рушив, пишучи ногами мисліте, як сп’яну. Дехто гадав, що його не було запрошено, тому й нагнали. А одна досі з ним приязна дама, якій він ще вчора дав почитати цінну книжку, на завтра, без усякої записки, відіслала її назад, недбало загорнувши в папір, і навіть адресу звеліла написати своєму камердинерові, не бажаючи «завдячувати бодай щось» тому, хто попався уже в неласку ядерця. Та Саньєта, зрештою, вже не обходило це хамство. Не минулого й п’яти хвилин після Вердюренового вибрику, як виїзний лакей прибіг сказати, що Саньєтові стало погано і він упав серед подвір’я. А вечір ще не закінчився. «Дарма, відвезіть його додому», — звелів Принципал, чий «приватний готель», як висловлювався директор бальбецького готелю, перейняв звичай великих готелів, де поспішають сховати померлих наглою смертю, щоб не злякати постояльців, і де тимчасово замикають небіжчика в комірчині, а потім, хай би за життя він був славутою і доброю душею, потаєнці виносять через чорний хід, призначений для перемийниць і соусоробів. Проте Саньєт ще не помер. Він прожив ще кілька тижнів, хоча майже не приходив до тями.
Пан де Шарлюс знов допустився, коли музика вже змовкла і баронові гості потягли до нього прощатися, тої самої помилки, що й перед концертом. Він не попросив їх підійти до Принципалки та її мужа і подякувати їм за вечір, як
