лад, то я прохання подумати про пані де Монморенсі в п’ятницю о пів на десяту поклав на коминок. Хоча в мене слава натури слухняної, справної й лагідної, як характеризує Буффон верблюда, — тут обличчя пана де Шарлюса засяяло ще ширшою усмішкою: баронові було відомо, що його вважають за людину сварливу, — я спізнився на кілька хвилин (стільки часу потрібно для того, щоб переодягтися в шлафрок) і без зайвої гризоти, гадаючи, що половина десятої насправді означає десяту, рівно о десятій, у зручному шлафроку, в теплих пантофлях, сів біля вогню та й давай думати про Еліану, як мене прохано, з ревністю, яка почала спадати на силі о пів на одинадцяту. Зробіть мені ласку, кузино, перекажіть їй, що я точно вволив її сміливе бажання. Думаю, що вона буде щаслива».
Пані де Монтемар зайшлася реготом, а пан де Шарлюс вторував їй. «Ну, а завтра, — спитала вона, забувши про те, що вже набагато перевищила відпущений їй час, — ви будете у ваших кузенів Ларошфуко?» — «Чорта з два! Вони запрошують мене, як і вас, оскільки я розумію, на щось несусвітне і нездійсненне під назвою, як вірити запрошенню: «Танц-чай». Замолоду мене вважали за великого спритника, та все ж навряд щоб я міг, не зневаживши звичаю, пити чай, танцюючи джигу. Я зроду не любив їсти й пити нехлюйно. Скажете, мені вже вільно не танцювати. Та навіть п’ючи чай на м’якій канапі — про якість його шкода й мови, раз він зветься «танц-чай» — я боявся б, що інші гості, молодші за мене і, мабуть, не такі спритні, як був я в їхніх літах, повивертають свої філіжанки на мій фрак і це зіпсує мені втіху випити власну філіжанку». Але пан де Шарлюс не вдовольнився навіть тим, що я зовсім не згадував у розмові про пані Вердюрен, натомість розводячись про всяку всячину (а йому завжди подобалося широкомовно роздебендювати, дознаючи садистичної радости від того, що він змушує безконечно довго вистоювати на ногах та «в хвості» друзів, які покірно чекали на свою чергу). Барон ще й критикував ту частину вечора, за яку відповідала пані Вердюрен: «Ага, до речі, про філіжанки: що то були за чудернацькі кубки, в яких мені замолоду подавали шербет у ПуареБлянш? Хтось мені сказав, що вони для «кафе-ґлясе». Але я не бачив ні кави, ані льодів. Дивоглядне начиннячко, що й казати, треба тільки ще подумати про його призначення!» З цим словом пан де Шарлюс прикрив собі рота руками в білих рукавичках і роззирнувся нишком, ніби боявся, що його побачать чи почують господарі дому. Але це була тільки гра, бо за хвилю він повторив те саме Принципалці, а трохи згодом випалив їй хамовито: «А головне — жодних філіжанок із кафе-ґлясе! Подаруйте їх своїй приятельці, якій хочете споганити дім. Але подавати їх у вітальні, боронь Боже, ще хто подумає, ніби зосліпу вскочив до клозету, — це ж бо справжнісінькі пісуари!»
«Але ж, кузене, — озвалася дама, теж притишуючи голос і запитливо позираючи на пана де Шарлюса, але не з огляду на пані Вердюрен, а з обави розсердити барона, — може, це тим, що вона ще не все опанувала…» — «Навчимо!» — «Ох! — сміялася дама. — Кращого навчителя їй не знайти! їй щастить! Ручаюся, в дуеті з вами півня вона не пустить!» — «У музиці фальшивих нот я принаймні не зауважив». — «Ох! Це було божественно! У житті є радощі, які не забуваються. До речі, про цього геніального скрипаля, — тягнула вона, наївно гадаючи, ніби пан де Шарлюс цікавиться грою на скрипку «як такою», — чи знаєте ви скрипаля на ім’я Франк — колись він так чудово виконував сонату Форе…» — «Так, це було жахіття, — відповів пан де Шарлюс, зовсім не журячись тим, як брутально він дав знати кузині, що в тої нема ні на гріш смаку. — Раджу вам не зраджувати мого скрипаля».
Тут знову схрестилися погляди пана де Шарлюса та його кузини, похнюплені й воднораз пильні; напікши раків і силкуючись запопадливістю залагодити свою нетактовність, пані де Монтемар запропонувала панові де Шарлюсу влаштувати в неї вечір для Мореля. Вона не ставила собі за мету, — хоча твердила протилежне, — пропагувати його талант, тимчасом як пан де Шарлюс домагався, власне, цього. Просто для неї випадала нагода влаштувати елегантний раут, і вона вже обмислювала, кого запросить, а кого помине. Це просіювання крізь сито, головний клопіт осіб, що справляють у себе свята (власне тих, кого світські газети мають нахабство чи дурість величати «елітою»), як стій спричиняє таку глибоку зміну виразу очей — та письма, — якої не спричинить і навіювання гіпнотизера. Що саме гратиме Морель особливо її не хвилювало, і слушно, бо якби, навіть з огляду на пана де Шарлюса, всі сиділи б на концерті тихо як миші, нікому б натомість не спало на думку слухати; не задумуючись, як мовиться, з ходу, пані де Мортемар також постановила, що пані де Валькур не попаде до числа обранців, саме цим і пояснювалася її міна змовниці. До таких змов опускаються навіть дами, ладні збиткуватися з людських пересудів. «Чи не можна мені буде справити раут, щоб послухати вашого приятеля?» — шепнула пані де Мортемар; вона зверталася лише до пана де Шарлюса, але ненароком, мов зачарована, поглянула на пані де Валькур (незапрошену), аби впевнитися, що ця дама не чує. «Ні, їй невтямки», — виснувала вона про себе, заспокоєна власним позирком, який, навпаки, не залишив жодних сумнівів щодо свого призначення у пані де Валькур. «Ого! — сказала собі пані де Валькур, перехопивши цей погляд. — Марія-Тереза замислює з Паламедом щось таке, на чому я не повинна бути». «Ви хочете сказати: мого протеже», — поправив пан де Шарлюс, безжальний до мовного чуття кузини не менше, ніж до її музичного хисту. І, незважаючи на її німе благання та вибачливий усміх, закричав мало не на весь салон: «А чом би й ні? Будь ласка! Хоча мушу вам сказати: для чарівника нове оточення завжди трохи небезпечне — він може втратити свою трансцендентальну владу, якщо те оточення не буде до нього пристосоване». Пані де Монтемар подумала, що мецо-воче[71] ба навіть піанісимо[72] її запитання звів нанівець оглушливий рик баронової відповіді. Вона помилилася. Пані де Валькур нічого не почула з тієї простої причини, що не зрозуміла жодного слова. Її неспокій зменшився і швидко був би згаснув, якби пані де Мортемар, потерпаючи, що зрадила себе і тепер доведеться запрошувати пані де Валькур, з якою вона була надто близька, щоб її поминути, якщо та вже встигла щось «пронюхати», — не бликнула знову в бік Едіт, ніби на те, щоб не проочити небезпеки, і не відвела б одразу ж очі зі страху закусити вудила. Вона намірялася назавтра після концерту написати їй листа, на додаток до нескромного погляду, один із тих листів, де відвертість рядиться у хитромудре плетиво слів. На кшталт, скажімо, такого: «Серденько Едіт, я тужу за Вами, не дуже я сподівалася побачити Вас учора ввечері («З якого б то дива їй мене сподіватися, — подумає Едіт, — якщо вона мене не кликала?»), бо знаю, що Вам не до вподоби такі розваги, Вам на них нудно. А проте Ви дали б нам неабияку честь своєю присутністю (зроду пані де Мортемар не вживала звороту «дати честь», хіба що в листах, де намагалася надати брехні подоби правди). Ви знаєте, що Ви у нас завше як удома. Зрештою, Ви добре зробили, бо вечір провалився, як усе, до чого готуються якихось дві години» тощо. Але другий позирк пані де Мортемар зрадив Едіт усе, що приховувала кучерява мова пана де Шарлюса. Цей погляд був такої моці, що потому, як він стрельнув у пані де Валькур, прихований у ньому секрет і спроба затаїти його зрикошетили по молодому перуанцеві, якого пані де Валькур, навпаки, збиралася запросити. Людина підозрілива, укмітивши, що тут кругом таємниці, але не розуміючи, що таяться не від нього, він раптом запалав до пані де Мортемар дикою ненавистю і заприсягся зробити їй тисячу каверз, наприклад, послати їй півсотні кафе-глясе того дня, коли вона нікого не приймає, дати в день її прийняття дописа в газети[73], що урочистість скасовано, і надрукувати брехливі справоздання про інші її раути,
