Оскільки пан де Шарлюс любив також обмовляти людей одного перед одним, сварити їх і розводити, щоб панувати, то він не міг не додати: «Не покликавши їмость пані Моле, ви позбавили її нагоди сказати: «Не знаю, чому цій Вердюренчисі стукнуло в голову запросити мене. Мені з цими людцями не по дорозі, я їх не знаю». Вона ще торік казала, що ваше сватання їм набридло. Це дуринда, не запрошуйте її. Як той казав, нуль без палички! Вона не псувала вам тут крови лише тому, що тут буваю я. Загалом, — закінчив барон, — вам є за що бути мені вдячним: все вийшло на славу. Не завітала дукиня Ґермантська, та це, може, й на краще. Не тримаймо каменя за пазухою, і наступного разу всетаки про неї не забуваймо; а втім, спробуй про неї не згадати, коли її очі мовби кажуть: «Не забудьте про мене», адже в неї не очі, а дві незабудки. (А я мимоволі подумав: який же міцний мав бути дух Ґермантів, — хоча б з огляду на оці їхні витребеньки — піти чи не піти до когось, — якщо він переважив у дукині навіть страх перед Паламедом.) Після такого фурору, — не вгавав барон, — почнеш, як Бернарден де Сен-П’єр, всюди бачити руку Провидіння. Дукиня де Дюрас була зачарована. Вона просила мене навіть переказати це вам, — додав пан де Шарлюс із притиском, так наче для пані Вердюрен то була найвища честь. Найвища і в її очах малоймовірна, бо барон уважав за потрібне додати: «Ось вам хрест!», підхоплений як на крилах шалом тих людей, яких Юпітер вирішив згубити. — Вона запросила Мореля до себе виступити з тією самою концертною програмою; я хочу навіть поклопотатися, щоб вона закликала пана Вердюрена». Ця ґречність лише щодо мужа була для дружини — чого пан де Шарлюс зовсім не відчував — смертенною образою; відчуваючи за собою право (на підставі чогось на кшталт московського указу, чинного в її кланчику) заборонити виконавцеві без її дозволу грати десь-інде, вона твердо поклала заказати Морелеві брати участь у вечорі дукині де Дюрас.
Баронове безпардонне словоговоріння вже й так дратувало пані Вердюрен, тим паче що вона не любила жодного розвалу в своєму кланчикові. Скільки разів, ще в Ла-Распельєр, слухаючи, як барон, замість підспівувати в дружному клановому хорі, безперестань баляндрасив із Чарлі, вона гукала, показуючи на барона: «Ну й патякало! Ну й патякало! Не рот, а халява!» Але цим разом усе складалося куди гірше. Захоплений своїм балаклійством, пан де Шарлюс не розумів, що, применшуючи ролю пані Вердюрен і заганяючи її в суточки, він роздмухував у ній почуття ненависти, яке було не чим іншим, як своєрідною формою соціальних заздрощів. Пані Вердюрен направду любила своїх завсідників, своїх вірних, вона хотіла, щоб вони були тілом і душею віддані своїй Принципалці. Йдучи на певні поступки, як оті ревнивці, що дають себе ошукувати, але під своїм дахом, ба навіть у себе на очах (тобто, не хочуть, щоб їх ошукували), вона дозволяла чоловікам заводити коханку, навіть коханця, під умовою, що сміття не виноситиметься з її хати, що все зав’язуватиметься й триватиме в затінку серед. Колись її серце кололи пересміювання Одетти зі Сванном, а нині шушукання барона з Морелем; єдине, чим вона могла розважити троюджену душу, було нівечити щастя інших. Баронове щастя давно вже муляло їй очі.
І ось маєш: цей необачний пришвидшував катастрофу, завзявшись урізати владу Принципалки в її власному клані! Вона вже бачила Мореля у світі без себе, під бароновим крилом. Рада була одна: звеліти скрипалеві вибирати між бароном і нею і, користаючи зі свого впливу на Мореля, довести йому свою надзвичайну проникливість з допомогою заздалегідь підлаштованих доносів і власних наклепницьких вигадок. І перше, і друге мало підживляти те, у що схильний був вірити сам Морель і в чому мав твердо переконатися завдяки тенетам, які пані Вердюрен уміла розставляти і в які попадали простаки: таким робом вона намірялася змусити Мореля віддати перевагу їй, а не баронові. Що ж до світських дам, які були в її домі і навіть не рачили до неї підійти, то пані Вердюрен, зауваживши їхні вагання або їхню безцеремонність, сказала собі: «Ага, все зрозуміло! Це старі шмонді, з ними нам не по дорозі, вони бачать наш салон востаннє». Бо вона радше померла б, ніж визнала, що хтось був із нею не досить ввічливий.
«О, мій любий генерале! — гукнув нагло пан де Шарлюс, покидаючи пані Вердюрен: він угледів генерала Дельтура, секретаря при президентові Республіки, який міг би поклопотатися про нагородження Чарлі хрестом, але генерал, діставши консультацію у Коттара, уже швидкував до виходу. — Добривечір, мій любий, мій коханий приятелю! Чого ж це ви тікаєте, не попрощавшися зі мною?» — спитав барон із добродушним і самовдоволеним усміхом, бо знав, що кожному приємно перекинутися з ним слівцем. А що барон під веселу руч мав звичай, перейшовши на дискант, самому ставити запитання і самому відповідати, то він далі повів мову так: «Ну і як, ви задоволені? Хіба ж це не справжнє диво? Анданте, га? Ніхто ще не скомпонував зворушливішої музики. Не знаю, як хто, а я не можу слухати її без сліз. Як добре, що ви приїхали! Як ви поясните мені таке: уранці я дістав пречудову телеграму від Фробервіля з повідомленням, що в головній канцелярії перепони, як-то кажуть, усунені». Пан де Шарлюс брав усе вище й вище, голос уже лунав йому проразливо, інакше, як звичний голос (так палкий голос адвоката під час виголошення ним промови різниться від його щоденної дикції); схожий вокальний об’яв нервової ейфорії спостерігався і в дукині Ґермантської, в якої на її проханих обідах голос сягав найвищих регістрів, а погляд — найвищої вимовности.
«Я хотів передати вам завтра слівце черговим і висловити своє захоплення, перш ніж матиму нагоду зробити це особисто, нагоду, втрачену сьогодні, бо до вас годі було доступитися! Фробервілевою підтримкою нехтувати не слід, але я, зі свого боку, заручився словом міністра», — сказав генерал. «От і чудово! Тепер ви самі переконалися, що такий талант на це заслуговує. Ойос у захваті; я не бачив послихи. їй сподобалося? А втім, навряд щоб комусь могло не сподобатися, хіба тим, у кого вуха на те, щоб не слухати, що, зрештою, втрачає будь-яке значення з моменту, коли можна дати волю язикам».
Користаючися з того, що барон відвів генерала набік, пані Вердюрен поманила рукою Брішо. Не знаючи, про що пані Вердюрен збирається з ним балакати, професор вирішив її розвеселити і, не здогадуючись, якої завдає мені муки, сказав Принципалці: «Барон щасливий, що мадемуазель та її приятелька не прийшли. Вони його обурюють. Він заявив, що їхні манери просто скандальні. Ви не уявляєте, який барон сором’язливий і який він мораліст». Усупереч сподіванням Брішо, пані Вердюрен навіть не усміхнулася. «Це бочка нечистот, — відтяла вона. — Почастуйте його цигаркою, поки мій муж непомітно для Шарлюса виведе його Дульсінею і пояснить хлопцеві, в яку безодню той котиться». Брішо завагався. «Признаюсь вам як на духу, — тягла пані Вердюрен, щоб розбити останні професорові сумніви, — коли вони тут удвох, я не можу почуватися спокійно. Я чула, що за ним тягнеться брудний слід і що він під наглядом поліції». А що пані Вердюрен мала певний дар імпровізації, коли її надихала злість, то вона цим не обмежилася. «Здається, він уже сидів. Авжеж, я чула про це від людей добре поінформованих. До того ж один його вуличний сусіда просвітив мене, що ніхто навіть не уявляє, що за розбишак водить до себе цей барон». Брішо, частий баронів гість, намагався сперечатися, але пані Вердюрен запально гукнула: «Даю вам голову на відруб! Це вам не хтось там каже, а я! — цим виразом вона зазвичай підпирала кинуте наосліп твердження. — Рано чи пізно його замордують, це доля всіх таких, як він. Але він, мабуть, і цього не дочекається, бо попав до лабет якогось Жюп’єна; у барона вистачило безчільности прислати його до мене, він, колишній галерник, я це знаю, так, знаю, і — уявіть собі — цілком точно. Пан де Шарлюс у нього у жмені, бо Жюп’єн зберігає якісь листи і в них, либонь, криється щось страшне. Я це знаю від того, хто їх читав; він сказав мені: «Якби ви їх проглянули, вам би зробилося зле». Не дивно, що Жюп’єн змушує його танцювати під свою дудку й вибиває з нього всі гроші. Я воліла б тисячу разів померти, аніж
