близько від події, він нічого не знає; лише для сторонніх літопис перелюбів набуває точности історії і розтягується на багато сторінок, байдужих для більшості і болісних лише для іншого заздрісника, такого, наприклад, як я, який не може утриматися від порівнянь і питає сам себе: чи жінка, що в нього під призрою, не має такого самого послужного списку? Але не може до чогось докопатися, проти нього всі ніби змовилися, всі (поки його полюбовниця ходить по руках) дотримуються вбивчої конспірації і знай тримають на його очах пов’язку, зводячи нанівець його повсякчасні потуги зірвати її, всі як один хочуть, щоб він, бідолаха, був сліпий — добрі люди з доброти, лихі зі злости, натури грубі з любови до сороміцьких фарсів, добропристойні з ґречности і з тактовности, — а всі разом з огляду на умовність, звану «принципом». «А Сванн знав, що вона вщедряє вас своєю ласкою?» — «Де там! Що за страхіття! Розповісти Шарлеві! У мене волосся лізе догори на саму думку про це! Ні, лебедику мій, він би мене вбив, та й квит. Він був ревнивий, як тигр. Ба більше, я не признався Одетгі, хоча їй, зрештою, було б усе одно, що… е, та годі тягти мене за язика, а то набалакаю чого не слід… Але що найцікавіше — вона бабахнула в нього з револьвера, а мало не попала в мене. Ох, сьорбнув я лиха з цією парочкою. Само собою, я мусив ще й бути за секунданта на його поєдинку з д’Осмоном, а той мені цього не подарував. Д’Осмон відбив у нього Одетту, а Сванн, щоб утішитися, взяв собі за коханку (може, про людське око) Одеттину сестру. Коротше, не змушуйте мене розповідати всієї Сваннової історії, її ви й за десять років не переслухаєте, розумієте? Ніхто не знає її краще за мене. То я гуляв з Одеттою, коли вона не хотіла бачити Шарля. Все це не смакувало мені надто тим, що дуже близький мій родич теж носить прізвище де Кресі і без жодних на те прав, і йому, зрештою, ця історія була неприємна. Бо вона називала себе Одетта де Кресі і в цьому не можна було їй відмовити, хоча з тим своїм Кресі вона вже й була розлучена. Той Кресі був уже стеменнісінький Кресі, дуже пристойний йогомость, якого вона обібрала до останнього шага. Та що мені розказувати про цього Кресі — я бачив вас із ним у приміському потязі, ви частували його обідами в Бальбеку. Бідачисько, очевидно, їх потребував, він жив на маленьку субсидію, яку виплачував йому Сванн; гадаю, після смерти мого друга ця рента урвалася. Але ось що мені невтямки, — сказав мені пан де Шарлюс, — ви часто бували у Шарля, чому ж ви сьогодні не попросили, щоб я відрекомендував вас королеві Неаполітанській? Словом, бачу, вас цікавлять не особи, а всілякі дивогляди, і це мене завше дивує у когось, хто знав Сванна; у нього ця цікавість була така розвинена, що годі було сказати, хто кому тут подавав приклад, він мені чи я йому. Так само я здивувався б, якби побачив когось, хто знав Вістлера[87] і не мав уявлення про смак. Леле, якщо комусь і важливо було познайомитися з королевою, то це Морелеві, він палко цього бажав, бо таких розумників, як він, треба пошукати. Прикро, що вона пішла. Але я постараюся звести їх цими днями.

Ім неодмінно треба познайомитися. Цього не станеться в єдиному випадку: якщо вона завтра помре. Отож молімося за її здоров’я!» Нараз Брішо, приголомшений пропорцією «три на десять», яку відкрив йому пан де Шарлюс, і досі опанований своєю думкою, із рвучкістю судового слідчого, який вибиває з оскарженого зізнання, хоча насправді викликаною професоровим бажанням похвалитися своєю тямущістю і водночас острахом кинути таке важке обвинувачення, понуро спитав пана де Шарлюса: «А чи Скі не з таких?» Аби вразити удаваним даром інтуїції, він обрав Скі, кажучи собі, що скоро на десять припадає яких троє невинних, то ризик помилитися, назвавши його, невеликий: Скі здавався йому чудієм, мучився безсонням, пахтився, коротше, відбігав від норми. «Аніскілечки! — з гіркою іронією вигукнув барон воднораз повчальним, роздратованим і ядучим тоном. — Це фальш, безглуздя, попав як сліпий на стежку! Скі такий саме в очах тих, хто його не знає. Якби він був із таких, то це не впадало б у вічі; кажу це без тіні критики, бо він людина чарівна і має в собі щось, як на мене, дуже миле». — «Тоді назвіть нам кілька імен», — наполягав Брішо. Пан де Шарлюс споважнів. «Ех, дорогесенький друже, я живу, знаєте, в абстракціях, усе це мене цікавить лише з погляду трансцендентального, — відповів він з недовірливою дражливістю, властивою таким, як він, і, як завжди, з-пишна. — Мене, бачте, цікавлять лише загальні категорії, я говорю про це з вами як про закон усесвітнього тяжіння». Але така хвилева баронова гнівливість, коли він намагався приховати своє правдиве життя, тривало дуже недовго проти чимраз частіших годин безпечности, коли він давав про нього наздогад, виставляв його з ласкавою настирливістю, бо потреба звіритися була в нього дужча за страх зрадити себе. «Я хотів лише сказати, — вів він далі, — що на одну помилкову погану репутацію припадає сотня добрих репутацій так само невиправданих. Очевидно, число тих, хто на таку славу не заслуговує, вагається залежно від того, чиїми зізнаннями ви керуєтеся — подібних до них чи інакших. Адже ні для кого не секрет: якщо злосливість цих других тлумиться тим, що їм надто важко повірити у нецноту, не менш моторошну для них, ніж крадіжка чи смертовбивство, вчинені людьми, чия делікатність і великодушність їм добре знана, то недоброзичливість перших розпалюється потребою віри — як би вам сказати? — у приступність симпатичних їм осіб, підсичується інформацією тих, кого ввело в оману подібне жадання, і, нарешті, тим, що їх зазвичай тримають на відстані. Я був свідком того, як хтось, на кого дивилися кривим оком через його вподобання, підозрював одного світовця в тому самому. І тільки через те, що той світовець був із ним увічливий! Все це дає підстави для оптимізму при підрахунку числа грішників, — наївно сказав барон. — Але справжня причина величезної ріжниці між підрахунками профанів і підрахунками втаємничених випливає з секретности, якою ці останні оточують свої вчинки, аби приховати їх від перших. І перші, позбавлені будь-яких засобів інформації, великим дивом здивувалися б, якби довідалися бодай чверті правди…» — «Отже ми повертаємося до греків», — озвався Брішо. «Себто чому до греків? Гадаєте, це не тривале потім? Дивіться: за Людовіка XIV — Месьє, граф де Вермандуа, Мольєр, принц Людовік Баденський, Брунсвік, Шароле, Буфлер, Великий Конде, дук де Бріссак…» — «Гей, бароне! Я знав про Месьє[88], я знав про Бріссака — з Сен-Сімона, звичайно, — про Вандома і багатьох інших. Але цей старий поганець Сен-Сімон часто згадує Великого Конде, а також принца Людовіка Баденського, і нічого такого про них не мовить». — «Це просто біда, що я мушу вчити історії професора Сорбонни. Але ж, дорогий учителю, ви темна темнота». — «Ви, бароне, суворий, але справедливий. Послухайте, я хочу вас розважити. Мені згадується давня пісенька, скомпонована макаронічною латиною про бурю, яка заскочила Великого Конде, коли він перевозився через Рону в супроводі свого приятеля маркіза де Ла Мусея[89][90][91]. Конде мовить:

Любий друже, Ла Мусею!
Ну й погода! Лихо з нею!
Тірлі-мірлі, да-да-да,
Це погибель нам — вода.
А Ла Мусей заспокоює його:

Рано нас ще хоронити —
Ми з тобою содоміти.
Тірлі-мірлі, ні-ні-ні,
Нам погибель — у вогні.
«Беру свої слова назад, — зманіженим дискантом сказав Шарлюс, — ви джерело учености, ви мені це запишете, гаразд? Я зберігатиму співаночку в родинному архіві, бо моя прабабуся у третьому коліні була сестрою принца Конде». — «Все це так, бароне, але щодо принца Людовіка Баварського я не знаходжу нічого. Зрештою, серед військовиків…» — «Яке глупство! За тієї доби — Вандом, Віллар, принц Евгеній, принц де Конті, а якби я згадав усіх цих героїв Тонкіна, Марокко, а в цьому разі йдеться про людей справді шляхетних і побожних, та представників «нового покоління», то неабияк здивував би вас. Га! га! Мені б треба повчити тих, хто досліджує нове покоління, яке відкинуло марні забобони своїх предків, як мовить пан Бурже[92]. Я маю молодого приятеля, про нього багато розмов, так той куди там — такий витівник… Але я не хочу лютим духом сопти на когось, вернімося до XVII сторіччя. Ви знаєте, що Сен-Сімон мовить, поруч із багатьма іншими, про маршала д’Юкселя: «…розкішник у грецькому блуді, звиклий бахурувати відкрито, чіпляючись до молодих офіцерів, тримаючи їх у себе вдома, окрім рослявих молодих льокаїв, і все це навпростець — і в війську, і в Страсбурзі». Ви, певне, читали листи Мадам — чоловіки узивали її не інакше, як Путана. Вона говорить про це досить виразно». — «Мавши таке надійне джерело, як її муж». — «Ця Мадам надзвичайно цікава постать, — підхопив пан де Шарлюс. — 3 неї можна зробити ліричний синтез «дружини Тіточки». Передусім вона — хлопчачурка; зазвичай дружина Тіточки — мужчина, із нею її чоловікові легше сплодити дітей. Мадам нічого не згадує про збочення Месьє, але широко розводиться про це саме збочення в інших як людина «компетентна», бо всі ми любимо знаходити в інших родинах ґанджі, від яких терпимо у своїй сім’ї, аби довести самим собі, що в цьому немає нічого виняткового чи ганебного. Я вам уже казав, що це було звичайним явищем за всіх часів. Проте наша доба має тут особливі здобутки. І, попри те, що свої приклади я взяв із XVII сторіччя, якби мій великий пращур Франсуа де Ларошфуко жив у наші часи, він міг би з більшим правом, ніж про свої, сказати, нумо, Брішо, підкажіть мені: «Розпуста пишала завжди; але якби особи, знані у нас усім, народилися в перші сторіччя, чи став би нині хто згадувати про проституцію Геліоґабала?» Знані у нас усім — сказав, як в око вліпив. Бачу, що мій дотепний кревняк знав усі «пльотки» про своїх найславетніших сучасників, як я про своїх. Але нині такого люду побільшало. Вони мають на собі свою печать». Я відчув, що пан де Шарлюс наміряється розповісти, як ці звичаї