дипломатичних стосунків, посунули до першої зали, покинувши пана де Шарлюса самого. Морель на естраді пакував скрипку. «Розповіси мені, як усе відбувалося», — звернулася до мужа з жадібним блиском ув очах пані Вердюрен. «Не знаю, що пані йому сказала, — впав у слово Скі, — але виглядає він страшенно схвильованим, на очах бринять сльози». — «По-моєму, те, що я сказала, було йому зовсім байдуже», — відповіла пані Вердюрен. Цей маневр, нездатний, зрештою, ошукати всіх, мав змусити скульптора повторити, що Чарлі плакав. Його слізьми Принципалка дуже пишалася і не хотіла допустити, аби хтось із вірних міг почути, а отже й знати про них. «Та ні, навпаки, я бачив буйні сльози, що блищали в його очах», — улесливо мовив скульптор, усміхаючись усміхом порозумілої злосливости і зиркаючи на естраду, аби перевірити, чи Морель ще там і чи не може він почути його слів. Але його чула особа, чия приявність, щойно її зауважено, вернула Морелеві утрачену надію. Була то королева Неаполітанська: вона забула вахляр і вважала, що буде ввічливіше покинути другий вечір і самій вернутися по віяло. Вступила вона тихенько, якось ніяково, ладна перепросити і трохи затриматися тепер, коли не було вже ні душі. Але в розпалі інциденту її приходу не помітили, королева зразу все зрозуміла, і її це обурило. «Скі каже, що бачив на очах у нього сльози, ти помітив? — сказала пані Вердюрен. — Я не бачила сліз. Ага, згадала, — поправилася вона, опасуючись, як би в її заперечення не повірили. — А от нашому баронові зле, йому б треба сісти, він ледве стоїть на ногах, ще брязне додолу», — додала вона з безжальним сміхом. У цю мить до неї підбіг Морель. «Ця пані, що зайшла, — не королева Неаполітанська? — спитав він (хоча знав, що це вона), показуючи на державицю, яка рушила до пана де Шарлюса. — По тому, що сталося, я не можу, на жаль, попросити барона, щоб він рекомендував мене їй». — «Стривайте, це зроблю я», — сказала пані Вердюрен і в супроводі кількох вірних (але без мене й Брішо, обидва ми взяли мерщій свої речі й пішли) потягла до королеви, яка розмовляла з паном де Шарлюсом. Той ще хвилину тому вірив, що хіба нагла смерть монархині може ударемнити справдження його заповітної мрії — відрекомендувати Мореля королеві. Проте ми уявляємо собі прийдешність як віддзеркалення теперішности, проектованої у пустці, тоді як вона є наслідком — часто дуже близьким — причин переважно для нас невловних. Через яку годину пан де Шарлюс віддав би все за те, щоб Мореля не було відрекомендовано королеві. Пані Вердюрен ударила королеві чолом. Бачу чи, що та не впізнає її, вона промовила: «Я — пані Вердюрен. Ваша королівська мосць мене не впізнає?» — «Певно що», — сказала королева і розмовляла далі з паном де Шарлюсом так природно і з таким непритомним виразом на обличчі, що пані Вердюрен не знала, чи то до неї звернене оте «певно що», вимовлене чарівним у своїй неуважності тоном, який викликав у пана де Шарлюса, попри його любовну гризоту, усміх удячности. Це був усміх гурмана і знавця мистецтва зухвальства. Морель, передчуваючи, що готується рекомендування, підступив ближче. Королева подала руку панові де Шарлюсу. Вона була сердита і на нього, але тільки за те, що він не дав відкоша нікчемним зухвальцям. Вона червоніла за нього з сорому: якісь Вердюрени сміють його отак трактувати! Та простодушна симпатія, яку вона виявляла їм кілька годин тому, і зачіплива гоноровитість, з якою поводилася нині, пливли з єдиного джерела — її серця. Королева була жінка надзвичайно добра, але доброту розуміла передусім як незламну прив’язаність до тих, кого кохала, до своїх, до всіх принців її роду (до яких належав і пан де Шарлюс), нарешті, до всіх представників міщанства і простого люду, які вміли шанувати тих, кого вона кохала, і живити до них добрі почуття. Вона симпатизувала пані Вердюрен, вважаючи її за жінку обдаровану цими високими прикметами. Певна річ, то було тісне, старосвітське поняття доброти, трохи в дусі торі. Але це не означало, що така доброта була нещира й холодна. Старожитні любили не менше людську громаду, частину якої становили, хоча ця громада не переходила меж міста; а нинішні люди не менше люблять вітчизну, ніж ті, що любитимуть Сполучені Штати всієї земної кулі. Переді мною був приклад моєї матері: маркіза де Камбремер і дукиня Ґермантська ніяким світом не могли умовити її взяти участь у якійсь доброчинній акції, в патріотичному базарі, бути продавницею чи патронесою. Я далекий від думки, що вона мала рацію, коли йшла лише за тим, що підказувало її серце, і приберігала для родини, для домівників, для сіромах, які траплялися їй на путі, скарби любови і шляхетности; але я знаю, що ці скарби, як і скарби бабусині, були невичерпні і набагато перевищували все, що могли зробити й робили дукиня Ґермантська чи Камбремер. Королева Неаполітанська — зовсім особливий випадок, але треба визнати, що симпатичних людей вона уявляла аж ніяк не в дусі романів Достоєвського (які Альбертина знайшла в моїй бібліотеці і прибрала до рук), себто несхожими на облесних нахлібників, злодіїв, пияків, соромітників, зухвальців, розпусників, а при потребі й убійників. Зрештою, крайнощі сходяться: тут шляхетним, близьким, покривдженим родичем, якого королева хотіла оборонити, був пан де Шарлюс, тобто, попри його високе коліно і всі кревні зв’язки з королевою, хтось, чиї цноти сусідували з хибами. «Вам нездужається, любий кузене, — сказала вона баронові. — Обіпріться на моє рамено. Будьте певні, що воно вас завжди підтримає. Для цього воно досить міцне. — Потім, гордовито звівши очі й дивлячись (мені розповів про це Скі) просто, що просто на пані Вердюрен та Мореля, додала: — Ви знаєте, в Ґаеті моя правиця уміла тримати в пошані всяких паскуд. Зараз вона вам буде за підпору». З цим словом, ведучи барона під руку, так і не дозволивши відрекомендувати собі Мореля, славна сестра імператриці Єлизавети вийшла.

Знаючи страшний характер пана де Шарлюса, знаючи, як він уміє тероризувати всіх, аж до своїх родичів, можна було припустити, що після цього вечора він буде з усією люттю напастувати Вердюренів. Ми вже бачили, чому цього не сталося одразу. Потім барон, застудившись, захворів інфекційною пневмонією, пошесть якої саме тоді прокинулася; лікарі, та й він сам, довший час думали, ніби він уже на ладан дихає, бо ж кілька місяців барон висів між життям і смертю. Чи то був просто фізичний метастаз, підміна іншим болем неврозу, який знаходив досі розрядку у спалахах гніву? Бо надто вже просто було б пристати на те, що барон, ніколи не сприймаючи поважно, зі світського погляду, Вердюренів, не міг мати до них жаль, як до рівних собі; надто вже просто було б нагадувати, що нервові люди, які з кожної оказії киплять на уявних і невинних ворогів, робляться безсилими, як тільки хтось наскочить на них. Таких людей легше заспокоїти, покропивши їм лице холодною водою, ніж намагаючись довести їм безпідставність їхніх ураз. Причину браку злости в барона треба шукати не в метастазі, а в самій хворобі. Вона так змучила де Шарлюса, що йому було не до Вердюренів. Він уже конав. Ми згадували про наступальні дії; навіть такі дії, які дадуть ефект лише посмертно, вимагають, якщо ми хочемо належно їх «обставити», витрати якихось сил. У пана де Шарлюса зоставалося їх замало на таке зусилля. Кому не траплялося чути, як закляті вороги розплющують очі, аби ззирнутися в агонії, і навіть склеплюють їх, щасливі? Але таке буває рідко, хіба що смерть заскочить нас у розповні життя. Навпаки, коли людині втрачати вже нічого, вона не шукає ризику, як у розквіті життєвовї снаги, коли йде на нього завиграшки. Дух помсти, ця частина людського життя, найчастіше покидає нас на порозі смерти — крім винятків, які, як ми побачимо, пояснюються суперечливістю людської вдачі. Згадавши на хвильку Вердюренів, пан де Шарлюс, геть виснажений, обертався до стіни і не думав уже ні про що. Якщо він часто отак німував, то не тим, що позбувся хисту красномовства. Джерело його в ньому ще не пересохло, але змінилася його тональність. Відірване від вибухів, що їх так часто оздоблювало, його красномовство стало майже містичне — тепер уже в цяцькуванні лагідних слів, євангельських притч позірною покірністю смерти. Промовляв він словами, якими так часто оздоблював свою мову, нині ця мова була майже містична, прикрашена лагідними словами, євангельськими притчами, позірною покірністю смерти. Він промовляв здебільша в ті дні, коли йшов на поправку. Рецидив повертав його до мовчанки. Ця християнська лагода, в яку сублімувалася чудова баронова поривчастість (Як у «Естер» сублімувався такий відмінний від її істоти дух «Андромахи»), дивувала оточення. Вона здивувала б навіть Вердюренів, яким вади цієї ненависної їм людини не могли завадити схилятися перед ним. Певна річ, на поверхню зринали думки, християнські лише на позір. Барон благав архангела Гавриїла ознаймити йому, як пророкові, коли до нього прийде Месія. І, усміхаючись страдницькою й воднораз блаженною усмішкою, додавав: «Тільки хай архангел не велить мені, як Даниїлові, потерпіти «сім сімок і шістдесят дві сімки», бо до того часу я вмру». Той, кого він чекав, був Морель. Тож-бо він просив архангела Рафаїла привести його до нього, як юного Товию. І, переходячи до методів більш земних (як ото хворий папа, загадавши правити обідню, не забуває викликати лікаря), він натякав одвідувачам, що якби Брішо привів йому невдовзі юного Товию, то, може, архангел Рафаїл повернув би йому зір, як Товиєвому батькові, або дозволив йому очиститися в купелі Витсаїди. Але, попри ці недвозначні помисли про земне, моральна чистота волань пана де Шарлюса була прекрасна. Марнославство, обмова, люта скаженина, пиха де й поділися. З морального погляду пан де Шарлюс став нині зовсім іншою людиною. Але ця досконалість, трохи оманне враження якої здатне було викликати у зворушених слухачів баронове ораторство, зникла вкупі з хворобою, на тлі якої вона розвивалася. Як ми побачимо далі, пан де Шарлюс наче з гори покотився. Але сцена у Вердюренів була вже тільки туманним спогадом, затьмареним поточними спалахами його гнівливости.

Але вернімося назад, до вечора у Вердюренів. Коли господарі залишилися самі, Вердюрен сказав дружині: «Ти знаєш, чому не прийшов Коттар? Він у Саньєта, який ущент програвся на біржі. Коли Саньєт побачив,