Визнаю, що це було курям на сміх, краще було зовсім не посилати поштівок. Та не моя це провина. Я купила їх загодя і віддала шоферові, перш ніж він висадив мене в Отейлі, і що ж — цей лобур забув їх у кишені, замість послати у конверті бальбецькому другові, який мав пересилати їх вам. А я була певна, що вони вже дійшли. Щофер похопився аж через п’ять днів і, замість доповісти мені, мерщій їх, дурило, до Бальбека. Ох, і намилила ж я йому голову, коли він зізнався! Отакий жмуд! На віддяку за те, що я три дні сиділа, як у криміналі, аби він міг залагодити родинні справунки, цей цимбал змусив вас даремно хвилюватися! Я боялася вистромити носа в Отейлі, щоб мене, крий Боже, ніхто не побачив. Тільки разок і вийшла, та й то перебрана за чоловіка, так, більше з пустощів. На моє безголов’я, мабуть, я народилася у понеділок, перший, на кого я нахопилася, був цей жидик, ваш друг Блок. Але навряд, щоб ви дізналися від нього, що подорож до Бальбека відбулася лише в моїй голові, бо я ладна забожитися, що він мене не впізнав».
Я не знав, що сказати, розчавлений такою масою брехні й намагаючись не показати свій подив. Я вжахнувся, але бажання прогнати Альбертину не виникало. Зате страшенно хотілося плакати. Це бажання викликала не сама брехня і не крах усього, в що я вірив, вірив так свято, аж мені оце ввижалося, ніби я у зрівняному з землею місті, де не стоїть жодного будинку, де гола земля їжачиться лише грузами цегли, — на плач мені збиралося через те, що протягом трьох днів, поки вона нудилася у приятельки в Отейлі, їй ні разу не спала охота, чи хоча б думка, провести нишком день у мене або викликати мене телеграмою до Отейля. Але віддаватися роздумам було ніколи. Головне, не здаватися здивованим. Я усміхнувся з міною людини, яка знає більше, ніж говорить. «Але ж це тільки краплина у житейському морі! Так, наприклад, сьогодні ввечері я дізнався у Вердюренів, що те, що ви мені розповідали про мадемуазель Вентейль…» Альбертина бликала на мене спідлоба з болісною гримасою, намагаючись вичитати в моїх очах, що я знаю. А знав я і збирався сказати про уподобання мадемуазель Вентейль, хоча насправді я довідався про нього не у Вердюренів, а колись у Монжувені. А що я зумисне ніколи не казав про це Альбертині, то міг удавати, ніби просвітився допіро цього вечора. І після всього пережитого мною в трамвайчику я відчув майже радість: адже той монжувенський спомин, хай би я і звертався до нього заднім числом, залишався безперечним доказом, ударом кийка для Альбертини. Принаймні цим разом мені вже не треба було «прикидатися, що я знаю» і «тягнути за язика» Альбертину: я таки знав, бачив у освітлене вікно в Монжувені. Даремно Альбертина запевняла, ніби її стосунки з мадемуазель Вентейль та її приятелькою були зовсім невинні; якби я присягнув (без брешу), що мені відомі звички цих жінок, чи ж могла б вона твердити, що, живучи з ними так близько, називаючи їх «моїми старшими сестричками», вона не наражалася на їхні перелещування, відмагання від яких загрожувало б розривом? Але я не встиг сказати правду. Альбертина, гадаючи (як у випадку з вигаданою бальбецькою подорожжю), що я знаю все чи то від мадемуазель Вентейль (якщо вона була у Вердюренів), чи то просто від пані Вердюрен, яка могла говорити про неї з мадемуазель Вентейль, Альбертина не допустила мене до слова і призналася мені в речах, прямо протилежних тому, що я припускав. Але це признання, доводячи, що Альбертина ніколи не переставала мені брехати, завдало мені, мабуть, ще більшого болю, тим паче, що, як допіро згадувалося, я більше не ревнував її до мадемуазель Вентейль. Отож, випереджаючи мене, Альбертина випалила: «Виходить, сьогодні ввечері вам стало відомо, що я брехала, твердячи, що мене майже виховала подруга мадемуазель Вентейль? Справді, я вам прибрехала. Але я відчувала, що так мало важу для вас, я бачила, як вас захоплює музика цього Вентейля, і по-дурному подумала, що зацікавлю вас собою, коли скажу, що одна з моїх колежанок — оце вже правда, присягаюсь! — дружить із приятелькою мадемуазель Вентейль, і вигадала, що знаю їх добре обох. Я відчувала, що вам набридла, що ви вважаєте мене за дурненьку; я гадала, що, признаючись у близькості з ними, я зможу переказати вам подробиці про Вентейлів доробок і виросту у ваших очах, що це нас ізблизить. Я брешу тільки з ніжних почуттів до вас. І треба ж було відбутися цьому нещасному вечорі у Вердюренів, аби ви докопалися до правди, та ще, може, зрештою й пересоленої! Закладаюся, що приятелька мадемуазель Вентейль сказала, що не знає мене. Вона бачила мене принаймні двічі у моєї колежанки. Природно, я не досить шиковна для людей таких славних. Вони воліють сказати, що не бачили мене зроду». Сердешна Альбертина! Мавши намір своєю заявою про те, що вони були з подругою мадемуазель Вентейль нерозлийвода, відтягти «розрив» і наблизити мене до себе, вона доскочила свого, як це часто трапляється, зовсім не завдяки тому, на що робила ставку. Те, що вона підкована в музиці ліпше, ніж я думав, анітрохи не перешкодило б мені порвати з нею тамтого вечора, у трамвайчику; натомість слова, мовлені з цією метою, одразу ж поєднали нас узами ще міцнішими, ніж неможливість розлуки. І все ж Альбертина дала хука, але не в оцінці можливого враження від цих слів, а в розумінні його причини, причина ж полягала не в тім, що я дізнався про її музичну культуру, а в тім, що я дізнався про її паскудство. Мене нагло зблизило з нею, ба більше — прикувало до неї, не очікування розкошів (чи то пак не розкошів — легкої втіхи, та й годі), а корчі болю.
Не випадало надто довго мовчати і цього разу — ще, чого доброго, подумає, ніби я здивований. Отож, зворушений її скромністю і ролею упослідженої в салоні Вердюренів, я сказав їй лагідно: «Ясочко моя! Я залюбки дав би вам кількасот франків, аби ви могли де завгодно удавати з себе шиковну даму й запросити куди хочете на багатий обід Вердюренів». Овва! В Альбертині жила не одна особа. Найтаємничіша, найпростіша, найжорстокіша об’явилася в її відповіді, яку вона мені дала з виразом нехоті і слів якої, сказати по правді, я гаразд не зрозумів — навіть слів початкових, бо вона урвала. Я відтворив їх уже трохи пізніше, коли відгадав її думку. Чують заднім числом, коли доходить сенс сказаного. «Красно дякую! — сказала вона. — Я б не дала і шага на це старе луб’я. Ліпше б ви мене бодай раз пустили, аби мене погріли…» Аж це її обличчя залилося рум’янцем, брови поповзли вгору й вона затулила вуста долонею, ніби запихала геть незрозумілі для мене слова назад. «Що ви сказали, Альбертино?» — «Нічого, просто я засинала». — «Хіба? Ви такі розтроюджені!» — «Я думала про обід у Вердюренів, це так гарно з вашого боку». — «Та ні, я про те, що ви оце сказали». Вона навела мені купу версій, але жодна не в’язалася з її і досі ще туманними словами, а з її урваною мовою та наглим рум’янцем і поготів. «Годі-бо, кохана, ви не це хотіли сказати, бо чого б вам ото затинатися?» — «Мені стало соромно за свою просьбу». — «Яку просьбу?» — «Влаштувати обід». — «Та ні, знов не те, який може бути між нами сором?» — «Якраз навпаки: не треба надуживати добротою тих, кого кохаєш. Присягаюсь, у цьому вся штука». З одного боку, я ніколи не сумнівався в Альбертининих присягах, а з другого — мене аж ніяк не задовольняли її пояснення. Я правив своєї: «Та ж наберіться, нарешті, духу й докажіть речення! Ви урвали на «гріти». — «Ох, ні, відчепіться!» — «Але чому?» — «Бо це непристойність, мені сором казати таке при вас. Не розумію, чого це мені стрелило; я навіть не розумію її значення, а почула її на вулиці, від якогось покидька. Вихопилося самохіть ні до ладу ні до прикладу. Це не стосується ні мене, ані когось іншого, просто я марила». Я відчував, що більше нічого з Альбертини вже не видобуду. Вона збрехала, коли оце присягалася, що її зупинив страх бути нетактовною; а тепер це вже сором, що вона ввернула якусь непристойність. Сором не сором, а що я почув ще одну брехню, то це вже напевно. Бо коли ми залишалися з Альбертиною удвох, то не було такої непристойности, не було таких грубих слів, яких би ми не проказували, жируючи. У кожному разі, наполягати зараз було марно. Але в моїй пам’яті застрягло слово «гріти». Альбертина часто вживала цього слова у всіляких зворотах: «Я собі місця не загріла», «Він грів останню надію», «Доведеться добре погріти чуба». Але вона це говорила при мені й анітрохи не соромлячись, і якщо нині мала на увазі щось на зразок цього, то чому затнулася? Чому так зашарілася, затулила рота, перебудувала всю репліку, а коли зауважила, що я почув слово «гріти», вигадала якісь гильгуси? Але по відмові від безплідного допиту, найкраще було прикидатися, що я вже про це не думаю. Згадавши, як Альбертина випікала мені очі, що я пішов до Принципалки, я промовив, як би виправдовуючись, украй незграбно, по-дурному: «Зрештою я був не від того, аби взяти вас на сьогоднішній вечір до Вердюренів». Це вийшло у мене аж надто неоковирно: якщо я цього хотів, то чому ж, не розлучаючись із нею, не зробив відповідної пропозиції? Розлючена моєю брехнею і роззухвалена моєю несміливістю, Альбертина відтяла: «Ви могли б мені це пропонувати тисячу років, і я однак не зголосилася б. Ці люди завше
