коли я виявив, що те саме відбувається з Альбертиною, то думав лише про одне: як утримати її силоміць. Коли я писав Жільберті, що ми більше не зустрінемося, то й справді йшов на розлуку з нею, зате з Альбертиною я домагався поєднання, і все, що я їй торочив, була чиста брехня. Коротше, ми обоє намагалися виглядати не такими, як були насправді. Так завше трапляється з істотами, які опиняються віч-на-віч; завше одна не знає, що коїться у душі другої, і не годна збагнути навіть того, що знає. Кожна з них виявляє найменш особисте; чи то тим, що не розгадала сама себе і найважливіше трактує як неважливе, чи то тим, що благенькі й неістотні переваги видаються їй важливішими і похвальнішими. Або ж, не мавши високих прикмет, на яких їм залежить і за брак яких вони можуть наразитися на зневагу, обоє вдають, ніби вони їх і не потребують, і саме до цих прикмет вони ставляться з безмежною погордою, ба навіть із нехіттю. Але в коханні таке непорозуміння сягає свого вершка, бо тут, поминаючи хіба що дитячий вік, ми стараємося, щоб личина, якої ми прибираємо, не так віддзеркалювала нашу ідею, як вела у нашому почутті до здобуття того, чого ми прагнемо, а мої прагнення після повернення додому зводились до того, щоб утримувати Альбертину в тій самій неволі, що й досі, щоб вона у своєму роздратуванні не домагалася більшої волі, щоб відпускати її з дому на один день, але тепер, коли вона поривалася до незалежносте, уже ні, бо це давало б поживу моїм заздрощам. Почавши від певного віку, спонукувані самолюбством і передбачливістю, ми вдаємо, ніби нам не залежить на тих речах, на яких нам залежить найбільше. Але в любові проста обачність, якій, зрештою, далеко до правдивої мудрости, прищеплює нам досить швидко отой дух лукавства. Найсолодшим у коханні, самою його душею, мені в дитинстві здавалася спромога вільно освідчитися коханій про свої почуття, про мою вдячність за її доброту, про бажання завжди жити разом. Але з власного досвіду і з досвіду приятелів я надто добре зрозумів, що освідчення таких почуттів аж ніяк не заразливе. Стара губокрутка в особі барона де Шарлюса, малюючи у своїй уяві якогось гожого молодика, починає вірити в те, що й сама обертається в гожого молодика, і щораз частіше зраджує свою жінкуватість у кумедному вдаванні чоловічости, але цей випадок відбиває закон, який обіймає не лише Шарлюсів, закон, обсягу якого не вичерпує навіть уся любов; самі ми не бачимо нашого тіла, хоча його бачать інші, натомість «ідемо у слід» нашої думки, чогось такого, що випереджає нас, невидиме для інших (іноді воно стає видимим у творі завдяки митцеві, і звідси таке часте розчарування його величальників, коли їм випадає нагода зустрітися з автором, чиє обличчя вельми кепське дзеркало внутрішньої краси). Зауваживши це раз, ми надалі вже «прикушуємо язика»; тим-то по обіді я остерігався дякувати Альбертині за те, що вона повернулася з Трокадеро. А ввечері з остраху, аби вона мене не покинула, я вдав, ніби прагну покинути її сам, і це вдавання було продиктоване не тільки (ми зараз це побачимо) досвідом моїх попередніх захоплень, прикладеним до цього випадку. Я боявся, що Альбертина скаже мені: «Я хотіла б іноді виходити сама, хотіла б відлучитися хоч на цілу добу», та ще й сформулює у зв’язку з цим конкретну вимогу, яку я намагався не з’ясовувати, але яка мене лякала. Ця обава шаснула мені по душі на вечорі у Вердюренів. Але одразу й розвіялася, її звела нанівець згадка про постійні Альбертинині запевнення, як їй добре ведеться в мене. Якщо Альбертина й плекала намір порвати зі мною, то це тільки вгадувалося — в сумних позирках, у знервованості, у словах, які загалом ні про що не свідчили, але, якщо вдумуватися, зраджували в Альбертині присутність затаєних почуттів, здатних надихнути її на створення планів іншого життя без мене. Та й не треба було навіть і вдумуватися; мова пристрасти вгадується одразу, навіть прості люди розуміють її слова, навіяні єдино марнославством, уразою, заздрістю, зрештою, невимовлені, але негайно вловлювані у партнера завдяки інтуїтивній здатності — хистові «найпоширенішому у світі», подібно до «здорового глузду», про який мовив Декарт. Як у Альбертини її намисел не знаходив логічного словесного виразу, так само й передчуття цього намислу, заронившись тамтого вечора, якщо й жевріло в мені, то дуже невиразно. Я жив і далі гіпотезою, беручи за щире золото всі Альбертинині слова. Але, можливо, весь цей час не покидала мене й гіпотеза зовсім протилежна, яку я волів не обдумувати, — річ тим вірогідніша, що інакше мене б не цікавило моє зізнання Альбертині про свою візиту до Вердюренів, і було б незрозуміло, чому мене анітрохи не здивував її гнів. Десь-найпевніш, у мені жило уявлення про Альбертину полярно протилежне тому, яке я створив у голові, а також тому, яке можна було створити на підставі її власних слів; але все-таки уявлення про Альбертину не зовсім вигадану, бо деякі душевні відрухи віддзеркалювалися в ній, як і давніше, наприклад, її невдоволення, що я пішов до Вердюренів. Зрештою, давні мої острахи, побоювання освідчитися Альбертині в коханні, — все це відповідало моїй другій гіпотезі, що пояснювала ще й чимало іншого. І коли приймалася перша гіпотеза, друга робилася від цього ще правдоподібніша, оскільки, виливаючи свої ніжні почуття перед Альбертиною, я викликав у неї тільки роздратування (яке вона, зрештою, тлумачила іншою причиною).

Мушу ствердити, що мені видалися надто поважними і надто вразили мене, як доказ того, що вона сама полегшує мені оскарження, її слова: «Здається, вони запросили на сьогоднішній вечір мадемуазель Вентейль», на що я відповів якнайущипливіше: «Хіба ви казали мені, що спіткали пані Вердюрен?» Коли я помічав, що Альбертина перестає бути зі мною мила, то замість висловити свій жаль, я починав робити їй капості.

Аналізуючи все в такому дусі, з огляду на незмінну систему моїх реакцій, цілком невідповідних тому, що я відчував насправді, я можу бути певний ось у чому: якщо тамтого вечора сказав Альбертині, що вирішив її покинути, то я вчинив так — ще перше ніж навіть здав собі з цього справу, — зі страху, що вона зажадає вольниці. Мені не дуже було ясно, що то за вольниця, від якої мене починало тіпати; але, зрештою, то була вольниця, яка дозволяла Альбертині зраджувати мене чи бодай не давала мені певности, що вона мене не зраджує. І з самолюбства, з хитрощів мені схотілося показати їй, що я анітрохи цього не боюся, я вже зробив це в Бальбеку, заповзявшись вивищити себе в Альбертининих очах, а також згодом, коли мені йшлося про те, щоб вона не встигла зі мною знудитися.

Врешті щодо закиду, який можна зробити другій — несформульованій — гіпотезі, закиду, що завждішня Альбертинина мова спростовувала її, доводячи, що найбільше її щастя — життя у мене вдома, супокій, читання, самітність, нехіть до сафічних милощів тощо, то на ньому не варто навіть зупинятися. Бо якби Альбертина судила про мої почуття з моїх слів, у неї склалося б зовсім протилежне уявлення про істину, оскільки про своє бажання розійтися з нею я заявив якраз тоді, коли не міг уже без неї жити; а якщо в Бальбеку я двічі признавався їй у коханні до іншої жінки — перший раз — до Андре, другий — до якоїсь таємничої особи, то обидва рази я вчинив це тоді, коли ревнощі відживили в мені кохання до Альбертини. Мої слова жодною мірою не відбивали моїх почуттів. Якщо у читача відчуття цього втрачається, то це тому, що як Оповідач я знайомлю зі своїми почуттями паралельно із цитуванням своїх слів. Але якби я таїв від нього ті почуття і якби він знав тільки слова, то мої вчинки, розходячись зі словами, створювали б у нього враження якихось дивацьких вибриків, заскоків божевільного. А проте другий спосіб був би не набагато фальшивіший від того, який я обрав, бо образи, які змушували мене діяти, такі відмінні від тих, які малювалися в моїх словах, були в цю мить дуже темні; одне певне: я дуже погано знав свою натуру, що визначала мої вчинки; сьогодні я бачу ясно її суб’єктивну правду. Що ж до правди об’єктивної, тобто того, чи інтуїція моєї натури точніше від мого розуму вловлювали справжні Альбертинині наміри, чи мав я підстави довіряти своїй натурі і чи, навпаки, не переінакшила вона Альбертининих намірів, замість їх розпізнати, це важко мені сказати.

Оце невиразне, відчуте мною у Вердюренів побоювання, як би Альбертина мене не покинула, одразу розпорошилося. Додому я повернувся не з певністю, що знайду тут полонянку, а з почуттям, що я сам полоненик. Але розвіяний страх пойняв мене з іще більшою силою, коли, заявивши Апьбертині, що я йду від Вердюренів, я угледів, як її лице — укотре вже! — скипає загадковим роздратуванням. Я знав, що цей гнів — тільки кристалізація в її плоті усвідомлених образ, думок, ясних для того, хто формує їх, але замовчує, синтез видимий, але ще ірраціональний і що той, хто збирає на личку коханої коштовний осад її гадок, силкується, своєю чергою, для зрозуміння того, що діється в її душі, звести аналіз цього осаду до його розумових складників. Відповідь для рівняння з одним невідомим, за яке для мене правила Альбертинина думка, була десь така: «Я знаю його підозри, я певна, що він спробує їх перевірити, а, щоб я йому не перебаранчала, він виконав усю свою роботу потаєнці». Але якщо Альбертина плекала такі думки, ніколи не признаючись мені в них, то чи не повинна була сповнитись відразою до самої себе, чи не могла постановити не сьогодні-завтра припинити це нестерпне животіння, коли вона відчувала, якщо — бодай у серці — згрішила, що її розкусили, вистежують, зв’язують їй руки й ноги у її нахилах! Але все одно не втишувало моїх заздрощів! А якщо Альбертина не згрішила ні словом, ні ділом, то хіба не мала вона права сповнитися нехоті, бачучи, що від Бальбека, де вона так стійко уникала усамітнюватися з Андре, і аж до сьогодні, коли відмовилася піти до Вердюренів чи зостатися у Трокадеро, вона не здолала заслужити моєї довіри? Тим паче що я не міг їй ні в чому дорікнути. Коли у Бальбеку згадували про дівчат поганої слави,