На очах у мене бриніли сльози, як у тих, хто на самоті, примхою уяви, переживає смерть коханої і уявляє собі так докладно власний біль, що, врешті, його відчуває. Ось так, даючи Альбертині вказівки щодо її поводження в стосунку до мене, коли ми розійдемося, у мене створилося враження, ніби мені так сумно, як наче ми й не збиралися помиритися за хвилю. А потім, чи був я так уже певний, що здолаю це вчинити, чи був певний, що знов умовлю Альбертину жити вкупі? А якби мені з цим пощастило цього вечора, чи відродиться у ній попередній душевний стан? Я відчував себе паном прийдешнього, але не вірив у це панування; я розумів, що моє почуття походить тільки від того, що ця прийдешність ще не існувала і що вона тим самим не гнітила мене своєю неминучістю. Брешучи, я, може, був тоді ближче до правди, ніж мені здавалося. Наприклад, коли я казав Альбертині, що швидко її забуду; так справді сталося в мене з Жільбертою, яку я тепер уникав, рятуючись не від страждання, а від нудьги. Звісно, я страждав, коли писав Жільберті, що ми більше не зустрінемося. Проте зрідка я її відвідував. Отож весь час Альбертини належав мені, а в коханні легше зректися почуття, ніж звички. Але мені вистачало духу говорити прикрі слова, я знав, що це неправда, зате вони були щирі в Альбертининих устах: «О, я обіцяю, я вас більше не побачу! Аби лиш не бачити, як ви плачете, кохання моє! Я не хочу завдавати вам прикрощів. Що ж, як треба, ми більше не побачимося!» Її слова були щирі, а мої нещирі, бо Альбертина почувала до мене тільки приязнь, і розлука засмучувала її менше; з другого боку, мої сльози, які є тільки росою за великого кохання, здавалися Альбертині чимось незвичайним і, перенесені в терени приязні, де вона залишалася, приязні міцнішої, ніж моя, судячи з того, що вона оце сказала, краяли їй серце; при прощанні той, хто не кохає, знаходить ніжні слова, кохання навпростець не освідчується, а потім, сказане оце нею, може, не таке вже й неточне, бо щедрі прояви кохання можуть, зрештою, породити в істоті, яка їх будить, не відчуваючи їх сама, прихильність, удячність, почуття не такі егоїстичні, ніж ті, що їх викликали; і по цілих роках розлуки, коли в душі давнього коханця вже нічого не зостанеться, вони не заглухнуть у коханки.
Була така мить, коли мене посіла злість на Альбертину, але ця злість тільки пробудила мою охоту утримати її. Того вечора, ревнуючи її лише до мадемуазель Вентейль, я збайдужів до Трокадеро, не лише тому що послав її туди, аби відвернути від Вердюренів, а й тому що, уявляючи там Лею, через яку я відкликав Альбертину, не бажаючи їхнього знайомства, я знічев’я назвав ім’я Леї, і Альбертина, людина недовірлива, з побоювання, що мені ляпнули щось зайве, ускочила в слово і заторохтіла, прикриваючи очі долонею: «Я дуже добре її знаю; торік ми ходили з приятельками дивитися її гру; після вистави ми зайшли до її вбиральні; вона одягалася при нас. Це дуже цікаво». Тут моя думка була змушена покинути мадемуазель Вентейль і в розпачливому пориванні, шугнувши до провалля даремних силкувань щось відновити у пам’яті, причепилася до актриси, до того вечора, коли Альбертина пройшла до її ложі. З одного боку, після всіх присяг, які вона мені робила так щиро, після беззастережного принесення в жертву своєї свободи, хіба можна було повірити, що все це підшите злом? А проте мої підозри, може, й були детекторами брехні. Якщо вона пожертвувала Вердюренами задля Трокадеро, хоч у Вердюренів могла зустрітися з мадемуазель Вентейль, тож у Трокадеро, яким вона пожертвувала задля прогулянки зі мною, була, як причина її відкликання, Лея, через яку, як мені здавалося, я турбувався даремно і з якою, проте, за її мимовільним визнанням, вона зналася куди ближче, ніж могли підказати мої страхи, та ще й за дуже підозрілих обставин. Хто ж міг привести її в цю ложу? Страждаючи через Лею, я переставав страждати через мадемуазель Вентейль, двох катів мого дня, переставав чи то тим, що в моїй голові не вкладалося стільки сцен зразу, чи то через зіткнення моїх нервових емоцій, відголоском яких і були мої ревнощі. Я переконувався, що ревную до Леї не менше, ніж до мадемуазель Вентейль, і водночас мені не вірилося в цю Лею, бо я все ще страждав через мадемуазель Вентейль. Хоча мої ревниві почуття гасли одне по одному — щоб запалати потім ізнову, — це не означало, що вони не відповідали якійсь відчутій наперед правді, що про цих жінок я не міг казати: «жодна», а міг казати: «всі». Я сказав, «відчутій наперед», бо не міг захопити всі точки простору й часу. До того, чи ж є такий інстинкт узгодження, який допоміг би мені там-от, такої-от години спіймати Альбертину на гарячому з Леєю, або з бальбецькими дівчатами, або з подругою пані Бонтан, яку вона зачепила, або з тенісисткою, яка штовхнула її ліктем, або з мадемуазель Вентейль?
«Серденятко моє Альбертино! Дуже вдячний вам за вашу обіцянку! Зрештою, в перші роки я принаймні уникатиму тих місць, де будете ви. Ви не знаєте, чи поїдете цього року до Бальбека? В такому разі я подбаю про те, щоб туди не поїхати». Розводячись у такому дусі, запобігаючи подіям ув облудному моєму уявленні, я не стільки прагнув настрашити Альбертину, скільки завдати болю самому собі. Як людина, яка спершу дратується через дрібницю, а потім упивається громами власного голосу й улягає лютості, породженої не з серця, а з самого дедалі навіснішого гніву, я котився щоразу швидше похилою мого смутку до все глибшої розпуки, з безвладністю людини, яка відчуває холод, але не бореться зі стужею, а знаходить якусь приємність у дрижаках. І якби я врешті — як я на це розраховував, — опанував себе, отруснувся з душевного застою, дав хід назад, Альбертинин поцілунок на добраніч мав би потішити мене не стільки після болю від того, що Альбертина не зраділа моєму приходові, скільки після болю, якому я піддався, уявляючи формальнощі вигаданої розлуки (для уявного залагодження їх) і передбачаючи її наслідки. У кожному разі, не вона перша повинна була сказати на добраніч, — це перешкодило б мені повернутися до пропозиції помиритися. Отож я раз у раз нагадував Альбертині, що давно вже пора сказати на добраніч, завдяки чому я не випускав з рук ініціятиви і все відсував хвилину прощання. В такий спосіб натяки на вже пізню добу і на те, що ми притомилися, я пересипав питаннями, які задавав Альбертині. «Сама не знаю, куди мені податися, — відповідала вона замислено. — Може, до Турені, до тітки». І цей первісний план заморозив мене, як ніби наш остаточний розрив уже почав справджуватися. Вона перебігла очима по кімнаті, по піанолі, по блакитних атласних фотелях. «Не можу освоїтися з думкою, що я не побачу цього ні завтра, ні позавтрьому, ніколи. Люба кімнатка! Ні, це неможливо, мені це в голові не вкладається!» — «Так треба, тут ви нещасливі». — «Ба ні, я ще не була нещаслива, нещасливою я буду тепер». — «Та ні, повірте: так буде ліпше для вас!» — «Може, для вас!» Я втупився перед собою в простір, буцімто, вагаючись, гнав від себе якусь нову думку. «Послухайте, Альбертино, ви сказали, що ви були тут щасливі й що ви будете нещасливі». — «Авжеж». — «Ви мені шарпаєте душу. Хочете, спробуємо пожити ще кілька тижнів? Хто знає, тиждень по тижню, так можна й обсидітися. Є перехідні часи, які тривають вічність». — «Який ви милусь!» — «Але ж це шаленство — так катувати знічев’я цілі години один одного; це як подорож, до якої людина готується, а потім не їде. Я геть розбитий». Я посадовив її собі на коліна, узяв Берґоттів рукопис, про який вона мріяла, і написав на обкладинці: «Моєму серденьку Альбертині на пам’ятку про відновлення угоди». «А зараз, моя рибко, — сказав я, — ідіть спати
