Я б так не тішився, якби ця комедійка не сягнула тієї досконалосте в режисеруванні, до якої я її допровадив. Якби ми просто говорили про розлуку, це вже було б серйозно. Люди думають, що ведуть ці розмови не тільки нещиро (що, зрештою, правда), але й вільно. Проте такі наші розмови, без нашого відома, всупереч нашій волі, є вже першим помруком бурі, про яку ми не здогадуємося. Насправді те, що ми доводимо тоді, є чимсь противним нашому прагненню (а прагнемо ми жити з тією, яку кохаємо), але жити разом нам уже несила, це для нас щоденна мука, мука, яку ми воліємо стражданню розлуки, але ця мука все-таки розведе нас, попри наші зусилля, врізнобіч. Так діється звикле, але не одразу. Найчастіше — у нас із Альбертиною, як виявиться, все складеться не так — потому як були сказані слова, в які ми не повірили, вводиться в дію неоковирний шкіц добровільної, безболісної, тимчасової розлуки. Жінці пропонують — аби згодом вона більше змогла уподобати наше товариство, аби позбутися на час від вічних гризот і втоми — вирушити без нас або дозволити вирушити нам без неї в кількаденну подорож. Це будуть перші — вже віддавна — дні, проведені без неї, які раніше здавалися нам неможливі. Дуже швидко вона повертається до нас, щоб посісти свос місце біля нашого вогнища. Ось тільки ця розлука, коротка, але доконана, не є наслідком свавільної примхи і не може бути єдиною, як ми собі замислили. До нас вертаються ті самі гризоти, ті самі труднощі співжиття; єдино розлука — це не найважче з усього; про неї заходить розмова, потім її і доводять до скутку за обопільною згодою. Але це тільки початкові симптоми, яких ми не помітили. Незабаром розлуку хвилеву й усміхнену заступить розлука жорстока, остаточна, яку ми несвідомо готували.
«Зайдіть до мого покою на п’ять хвилин, мені хочеться ще на вас подивитися, мій хлопче. Будьте такий ласкавий! Але я швидко засну, бо я зовсім як нежива». Вона справді була як нежива, коли я вступив до її покою. Прилігши, вона одразу заснула; простирадла, саваном обвиваючи її тіло, спадаючи гарними згортками, здавалися кам’яними. Як на середньовічних фресках Страшного Суду, сама тільки голова виста є з гробу, чекаючи уві сні сурми Архангела. Сонна голова майже відкинута назад, волосся розкуйдане. І, споглядаючи це розпростерте, звичайне тіло, я питав себе, яку логаритмічну таблицю вона складає, щоб усі ті дії, в яких воно бере участь — рух ліктя, шелест сукні, — простягнені в безконеччя з усіх точок, які воно займає у часі й просторі, і час від часу воскрешені в моїй пам’яті, завдавали мені стільки болю. Адже — я знав про це — ці дії пов’язувалися з рухами, з її прагненнями, які в іншої жінки — а в неї самої п’ять років тому або через п’ять років потому — були б мені зовсім байдужі. Все це була брехня, але рятунок я від своєї легкодухости бачив лише в смерті. І так я стояв у хутрі, якого ще не скинув після повернення від Вердюренів, перед цим скорченим тілом, перед цією алегорією — чого? моєї смерти? мого кохання? Незабаром я почув рівний її подих. Я присів на краєчок ліжка; цей віддих і споглядання її діяли на мене заспокійливо, наче морський легіт. Потім я вийшов навшпиньки, аби її не збудити.
Було так пізно, що я попросив Франсуазу ходити вранці коло Альбертининого покою тихенько. Отож Франсуаза, переконана, що ми влаштували були «нічну оргію», іронічно звеліла решті служби «не будити принцеси». Окрім того, я потерпав, що Франсуаза не зуміє стриматися, нагрубіянить Альбертині і цим отруїть нам життя. Франсуаза була вже не в тих літах, коли вона страждала через те, що моя тітка фаворизує Евлалії, тепер її заздрощам не було впину. Ці заздрощі змінювали, спотворювали твар нашої служниці аж так, що я іноді застановлявся: а що як, непомітно для мене, після вибуху люті у неї станеться легкий удар? Попрохавши не будити Альбертини, сам я не міг заснути. Я намагався зрозуміти, який же справжній її душевний стан. Чи ж відвернув я розіграною мною скорботною комедією реальну загрозу? Хоча Альбертина твердила, що їй дуже добре в мене, чи ас збиралася вона іноді утекти на волю або ж, навпаки, належало вірити її словам? Яка з двох гіпотез правдива? Якщо мені часто траплялося, якщо часто доводилося для усвідомлення історичної події роздути випадок мого минулого життя до вимірів історії, то цього ранку, навпаки, я не переставав зіставляти нашу вчорашню сцену з недавнім дипломатичним інцидентом. У такий спосіб, попри всю ріжницю, я намагався зрозуміти її вагу.
Очевидно, я мав право так розумувати. Бо цілком імовірно, що я несвідомо ступив у слід пана де Шарлюса, вдаючи цю облудну сцену, — подібні сцени він не раз перед моїми очима розігрував так ізповажна: з другого боку, це в нього було не чим іншим, як несвідомим перенесенням у сферу приватного життя інстинктів його германської раси, пробуджених у ньому хитрощами чи, як хочете, войовничою пихою?
Деякі державні мужі, між ними — і князь Монако, переконали французький уряд, що, як він не відцурається пана Делькасе[100], грізна Німеччина оголосить війну, і міністр закордонних справ подав до демісії. Отож французький уряд визнав за німцями намір почати воєнні дії, якщо ми не поступимося. Але інші політики думали, що це звичайнісінький «блеф» і що як Франція покаже твердість, німці не добудуть меча. Звичайно, сценарій тут був не лише відмінний, а майже протилежний, бо Альбертина ніколи не похвалялася мені розривом; але сукупність вражень укріпила мене в вірі, що вона про це думає, так само як французький уряд повірив у намір німців. З другого боку, якби німці прагнули миру, то навіювати французькому уряду думку про можливість війни було б небезпечною грою з сумнівним успіхом. Безперечно, я діяв би цілком слушно, якби думка, що я ніколи не наважуся на розрив, викликала б у Альбертини поривання до волі. А якщо повірити, що вона не має таких прагнень, зректися припущення, що в ній іде якесь своє, таємне життя, мета якого потурати своєму збоченню, що в ній озвався тільки гнів, коли вона, довідавшись, що я був у Вердюренів, гукнула: «Я так і знала!» — і, вдаючи, що їй усе ясно, додала: «У них мала бути мадемуазель Вентейль»? Усе це підтверджувало побачення Альбертини з пані Вердюрен, побачення, про яке мені сказала Андре. Але, може, ці несподівані пориви до свободи (казав я собі, пробуючи йти наперекір інстинкту), виникали — ни взагалі існували, — або мали, зрештою, виникнути з противної думки; а саме з того, що мені не в голові женіння з Альбертиною, що я не лукавлю, натякаючи ніби знічев’я на нашу близьку розлуку, що я принаймні покину її рано чи пізно. Вечірня сцена мала в такому разі єдино зміцнити цей здогад і привести її до такої ухвали: «Якщо цього не минути, то ліпше скінчити з цим зразу». Воєнні приготування, які найоблудніша з максим хвалить, аби перемогли устремління мирні, спершу, навпаки, переконують кожну ворожу сторону, що противник прагне розриву, і це переконання приводить до розриву; коли ж розрив стається, кожний запевняє, що його домагалася друга сторона. Навіть якщо нахвалки не були щирі, успіх схиляє до повторення погроз. Одначе важко визначити межу, до якої блеф може йти успішно; якщо один гравець зайде надто далеко, другий, який досі поступався, теж рушить уперед; перший, не уміючи змінити тактики, привчений до думки, що вдавати, ніби він не боїться розриву, це найліпший спосіб уникнути його (як я того вечора з Альбертиною), спонукуваний гонором до того, щоб лягти кістьми, але не здатися, завзято насваряється й далі аж до тієї хвилі, коли їм обом відступати нікуди. Ось так блеф може мішатися зі щирістю, чергуватися з нею: що вчора було грою, нині стає реальністю. Нарешті, може статися, що один супротивник справді налаштований на війну; наприклад, Альбертина вирішить рано чи пізно припинити таке життя або ж, навпаки, така думка ніколи не спадає їй, і все це вроїлося мені в голові. Ці гадки я снував уранці, поки Альбертина спала. Щодо останньої гадки, то я можу сказати, що як я згодом і насварявся покинути її, то лиш у відповідь на її забаганки брудної вольниці. Вона не висловлювала їх, але я відчував їх у таємничих набурмосеннях, словах, жестах, до яких це припущення була єдиним можливим ключем, бо вона відмовлялася дати мені будь-яке пояснення. Дуже часто я помічав ці прояви досади, але не пов’язував їх із можливою розлукою; я сподівався, що вона встала не на ту ногу, і протягом дня це минеться. Але дулася вона іноді поспіль цілі тижні, і тоді здавалося, що Альбертина ладна зчепитися, як ніби в цю хвилину в якомусь більш-менш відлеглому місці вона бачила якісь розваги, яких позбавляла її неволя і до яких вона тяглася, поки вони тривали, — так атмосферні перепади діють на наші нерви, хоча б ми сиділи вдома при коминкові, а вони відбувалися десь на Балеарських островах.
Того ранку, поки Альбертина спала, а я пробував здогадатися, який чорт у ній сидить, я дістав листа від матері, вона висловлювала тривогу, що нічого не знає чим я дихаю, і наводила такі слова пані де Севіньє: «Я переконана, що він не ожениться, але в такому разі навіщо баламутити дівчині спокій? Навіщо наражати її на те, що вона відкине і злегковажить якогось доброго жениха? Навіщо пантеличити особу, коли цього так легко уникнути?» Цей лист спустив мене на землю. Навіщо мені шукати якоїсь таємничої душі, жити передчуттями, яких не смію зглибити? — питав себе я. — Все це маячня, та й годі. Я нерішучий шмаркач, а тут нема чого топтатися на місці, треба вже вирішувати: дійде шлюб до скутку чи ні. Альбертина така сама, як усі. Ця думка принесла мені глибоке, але коротке відпруження. Я скоро сказав собі: якщо взяти речі з соціяльного погляду, можна справді все звести до звичайнісінької буденщини. Зовні я, може, так би й бачив. Але я добре знаю, що це не вигадка, — принаймні теж
