Я кілька разів хотів порадитися про це з дукинею Германською. Проте дукиня не любила костюмних туалетів. Самій їй найбільше личили чорні оксамити, з діямантами. Щодо суконь Фортюні, тут вона не була найліпшою порадницею. Зрештою, я боявся, як би вона не подумала, що я ходжу до неї в якійсь випадковій справі, тоді як я віддавна ухилявся від її частих запрошень. Звичайно, я отримував запрошення не тільки від неї, і то чимало. Вона і численні пані завше до мене примилялися. А моє усамітнення, звичайно, удесятеряло їхню ґречність. Мабуть, у світському житті, цьому благенькому відголоссі любовних справ, кращий спосіб бути пожаданим це відмагатися. Якийсь чоловік підраховує все, чим він може засліпити жінку, він чепуриться без кінця-краю, лащиться і не добивається від неї нічого з тої уваги, що все віддає йому інша, яку він зраджує і яку він прикував до себе назавше, хоча приходить до неї неохайний і не робить жодного зусилля, аби подобатися. Якщо хтось уболіває, що він знемилився у товаристві, я б порадив йому не вчащати з візитами, не заводити пишніший виїзд, а порадив би йому нехтувати всі запрошення, зачинитися в своєму покої, нікого до себе не впускати, і тоді він побачить, як під його дверима виросте довга черга. Або радше, я б не сказав йому нічого. Найпевніший спосіб поставити себе в товаристві — той самий, що й у коханні, тобто, обирати його зовсім не для цього; наприклад, замикатися вдома тому, що ви дуже хворий, або тому, щоб думали, що ви хворий, або тому, що тримаєте під замком коханку, милішу вам від товариства (або хоч усі ці три речі одразу). І цього досить для світу — хоча світ не знає про існування цієї жінки, просто тому, що ви тікаєте від нього, — щоб він віддав вам перевагу над усіма, хто йому себе нав’язує, і щоб він прихилився до вас.
«Нам треба буде зайнятися вашими сукнями від Фортюні», — сказав я одного вечора Альбертині. Для неї, яка так довго мріяла про ці сукні й так довго вибирала їх зі мною, яка приготувала загодя для них місце не тільки у шафі, а і в уяві, яка, перш ніж зробити вибір, довго вивчала кожну деталь, справити нову сукню було куди більшою подією, ніж для багатої жінки, у якої тих суконь до смутку і яка на них навіть не дивиться. Проте, хоча Альбертина з усмішкою подякувала мені, кажучи: «Ви такий ласкавий зі мною!» — я зауважив, що в неї змарніла і навіть журна міна.
В очікуванні, аж ці омріяні сукні будуть готові, я попросив позичити мені пару суконь (хоча б навіть матерії), і вдягав їх на Альбертину, драпував її в тканину, а вона проходжувалася по кімнаті з маєстатом дюґареси і гожістю манекенниці. Від вигляду цих суконь моя паризька неволя ставала для мене ще тоскнішою, бо вони нагадували мені про Венецію. Звісно, Альбертина була куди більшим в’язнем, ніж я. Диво-дивне, та й годі: доля, здатна перекувати людей, зуміла проникнути і крізь тюремні мури й одмінила її в самій істоті, перекинувши молоду бальбецьку дівчину в нудну й слухняну бранку. Так, в’язничні мури не убезпечили її від цього впливу: може, саме вони й створили її такою. Це не була вже та сама Альбертина, бо вона не гнала велосипед, як у Бальбеку, невловима, бо там було чимало пляжиків, де вона ночувала у приятельок і де брехнею легко було замести сліди; замкнена у мене, покірна й самотня, вона була не та, що в Бальбеку, навіть коли я знаходив цю ухильну, обачну й лукаву істоту, чию присутність на узмор’ї здовжували стільки зграбно приховуваних побачень, які розпалювали мою любов завданою мені мукою; істоту, у якої крізь її холодність до інших і банальні відповіді відчувалися вчорашні й завтрашні побачення, зате для мене не залишалося нічого, окрім погорди і вивертів. Сьогодні вона була не та, бо вітер із моря більше не здіймав її платтів, бо я приборкав їй крила, бо вона перестала бути богинею Звитяги. Тепер це була обтяжлива невільниця, якої я радий був позбутися.
Аби змінити напрям думок, а головне, аби не грати з Альбертиною в карти чи в дамки, я просив її музичити. Я лежав на ліжку, а вона сідала в кінці покою між книжковими шафами за піанолу. Вона вибирала твори зовсім нові або ті, які програла мені раз чи два; вона вже зрозуміла, що я люблю слухати те, що мені залишалося ще темне, радий, що можу, протягом кількох виконань, поєднувати між собою, завдяки світлу (світло це все прибувало, але, на жаль, все спотворювало й відчужувало) моєї свідомости, окремі і ще не завершені обриси будови, спершу майже невидимі в імлі. Вона бачила і, по-моєму, відчувала, яку радість дає моїй душі це зародження під її пальцями ще безформної туманности. Поки Альбертина грала, з усієї кучми її волосся я бачив тільки чорний кок у вигляді серця, звислий на вухо, наче в Веласкесової інфанти. Підхоже до того, як діяпазон цього музичного янгола визначався багатьма шляхами між різними пунктами в минулому, які пам’ять про нього зберегла в мені, і розмаїтими оселями цього спогаду, від зору до найглибших закамарків моєї істоти, що допомагали мені вникнути в тайники її сутности, так виконуваний твір теж мав свій діяпазон, створений нерівною видимістю різних фраз, залежно від того, як їм щастило роз’яснитися і поєднати обриси будови, спершу загубленої в тумані. Альбертина знала, з якою втіхою моя думка міряється з речами ще не знаними і моделює ці туманності. Вона здогадувалася, що за третього чи четвертого виконання моя тяма обійме, тобто розмістить на рівній відстані, всі частини, і вони, не потребуючи вже окремого розвою, перехрестяться й замруть на одній площині. Проте Альбертина не переходила до іншого твору, бо не уявляла, може, який процес відбувається в мені, вона знала, що тієї миті, коли моя свідомість зглибить таємницю п’єси, вона рідко не буде віддячена за свою нелегку працю якимсь цікавим роздумом. Того дня, коли Альбертина казала: «Дамо Франсуазі купюру більшу, хай вона її розіб’є», одним музичним твором ставало для мене менше, зате одною правдою більше.
Я добре усвідомлював, як безглуздо було б нині ревнувати її до мадемуазель Вентейль та до її приятельки — Альбертина зовсім не намагалася їх бачити, а коли ми обдумували, де нам літувати, вона відкинула Кбмбре, зовсім близьке до Монжувена. Ось чому я просив Альбертину грати мені Вентейля, бо я слухав його музику безболісно. Один-єдиний раз Вентейлева музика стала для мене посереднім приводом для заздрощів. Справді, Альбертина, знаючи, що я чув її в Морелевому виконанні у пані Вердюрен, одного вечора висловила бажання послухати і побачити Мореля. Це було два дні потому, як я довідався про Леїного листа до Мореля, несамохіть перехопленого паном де Шарлюсом. Я застановився: чи розповідала Лея Альбертині про Мореля? Я з жахом згадав слова: «велика ледащиця», «велика паскудниця». Але саме тому, що Вентейлева музика болісно асоціювалася для мене з Леєю — а не з мадемуазель Вентейль та її приятелькою, — біль, завданий мені Леєю, вгамувався, я міг слухати цю музику спокійно; одна хвороба зцілила мене від інших. І певні Вентейлеві фрази, фрази, непомічені у пані Вердюрен, бувши тоді ніби темні й невиразні примари, — обернулися нині в сліпучу архітектуру; деякі з них ставали мені друзями, і то ті, які я ледве розрізняв, які здавалися мені бридкими. Мені й на думку не спадало, що вони як ті люди, антипатичні з першого погляду, але яких лише з часом ми пізнаємо такими, якими вони є насправді. Між цими двома стадіями зайшла справжня трансмутація. До того ж, фрази, які я розрізнив першого разу, але які тоді не розпізнав, тепер ототожнювалися з фразами з інших творів, як, наприклад, із фразою з Духовних варіяцій для органа. Фраза ця, при виконанні септету в пані Вердюрен, пройшла для мене непоміченою, хоча це те саме місце, де свята, зійшовши східцями святилища, змішується з сонмом домових фей музиканта. З другого боку, фраза, яка колись здавалася мені не вельми мелодійною, надто механічною в розгойданому ритмі радости полудневих дзвонів, стала мені тепер наймилішою — може, тим, що я призвичаївся до її бридоти, а може, тим, що відкрив у ній красу. Розчарування, яке спершу у нас викликають шедеври, можна приписати послабленню першого враження або ж зусиллю, потрібному на те, аби здобути істину. Ці дві гіпотези завжди постають при розв’язанні всіх істотних питань: реальности Мистецтва, Вищої Реальности, Безсмертя душі; між ними треба зробити вибір; у Вентейлевій музиці цей вибір доконується щохвилі в багатьох постатях. Наприклад, ця музика здавалася мені щирішою за всі прочитані книжки. Іноді я думав, що наше безпосереднє відчуття життя не об’являється нам у постаті ідей, літературний, тобто інтелектуальний, виклад цих відчуттів здає з них справу, тлумачить їх, аналізує, але не передає їх як музика, де звуки набирають акценту якоїсь істоти, відтворюють незвичайну гостроту найглибших вражень, яке є джерелом особливого, накочуваного вряди-годи на нас сп’яніння. Але коли ми говоримо: «Яка погода! Яке гарне сонце!» — ми не передаємо наших відчуттів ближньому, в якого те саме сонце і ця сама погода будять
