Якщо гвалт, запоясник, трутизна, підпали
Не наклали утішні мережки нові
На доль наших хиренних убогій канві.
Значить, душі у нас, далебі, занепали.
Але я можу, бодай, припускати, що Бодлер не щирий. А Достоєвський… Все це здається мені таким далеким, хоча я маю в собі такі куточки, яких я не знаю, бо людина реалізує себе поступово. У Достоєвського я знаходжу страшенно глибокі криниці, але вони якось відособлені від душі людської. Але це великий творець. Зрештою, світ, який він малює, справляє враження, що він створений для нього. Всі ці завжди неодмінні блазні, всі ці Лебедєви, Карамазови, Іволгіни, Ставрогіни, цей примарний кортеж здається ще фантастичнішим від тих людей, які залюднюють «Нічний дозір» Рембрандта. І, може, вони фантастичні тільки завдяки освітленню і костюмам, а так вони звичайні. У кожному разі, ці образи глибокі і правдиві, і створити їх міг лише Достоєвський. На перший погляд здається, що такі блазні вже перевелися як перевелися герої античної комедії, а проте як у них відслонюється правдиві грані людської душі! Мене дратує як усі з-пишна говорять і пишуть про Достоєвського. Ви зауважили, яку ролю грає в його героїв самолюбство і гонор? Сказати б, для нього любов і найзапекліша ненависть, доброта і зрадливість, несміливість і безчільність — це єдино два стани одної і тої самої натури. Саме гонор перешкоджає Аґлаї, Настасії, штабскапітанові, якого Митя тягає за бороду, Красоткіну, ворогові-приятелеві Альошиному, показатися такими, якими вони є насправді. Але там чимало ще й інших скарбів. Я дуже мало знаю його доробок. Але хіба це не істинно різьбярський і простий мотив, гідний найстарожитнішого мистецтва, незавершений і знову початий фриз, де б виступали Мста і Спокута? Я маю на увазі злочин старого Карамазова, який зґвалтував сердешну дурку, і таємничий, звірячий, незбагненний потяг, під впливом якого мати, стаючи сліпим знаряддям мстивої долі, покірна ще й сліпому материнському інстинктові, а може, змішаному почуттю урази і фізичної вдячности ґвалтівникові, іде спорожнитися до старого Карамазова? Це перший епізод, таємничий, великий, величний, як Жінка на скульптурах Орв’єто. І — як відповідник — другий епізод, через двадцять із гаком років, убивство старого Карамазова, ганьба для карамазівського роду — дурчин син Смердяков, а трохи згодом ще один епізод, зарівно таємничий у своєму різьбярстві і незбагненний, сповнений такої самої похмурої і природної краси, як пологи в саду старого Карамазова. Смердяков вішається, його злочин доконаний. Щодо Достоєвського, то я не відбіг від нього, як вам здалося, коли згадав про Толстого, який ступив у його слід. У Достоєвського згущено, начорно багато з того, що розвинеться у Толстого. У Достоєвського є та первісна понурість примітивів, яку висвітлять потім учні». — «Коханий! Як зле, що ви такий лінтюх. Ви підходите до словесности куди цікавіше, ніж наші вчителі. Пам’ятаєте шкільні твори про «Естер»: «Пане!» — спитала Альбертина, сміючись, не тільки аби пожартувати з учителів і з себе самої, а й задля втіхи освіжити в своїй пам’яті, в нашій спільній пам’яті, уже давненький спомин.
Коли Альбертина це мовила, мені спав на думку Вентейль, і тут, своєю чергою, випливла інша гіпотеза, гіпотеза матеріялістична, гіпотеза небуття. Мене знов пойняли сумніви; я сказав собі, що, зрештою, це було б можливе… якщо Вентейлеві фрази здаються виразом певних станів душі, подібних до станів, який у мене викликав смак мадленки, умоченої в чай, ніяк не доводить, що невизначеність таких станів є ознакою їхньої глибини; вона може бути виразом лише того, що ми ще не навчилися їх аналізувати, виходить, вони не реальніші, ніж інші. А проте та щасливість, це почуття певности в щасливості, коли я чаював, коли я вдихав на Єлисейських Полях затхлий запах старого дерева, все це не було ілюзією. В кожному разі — підказував мені дух сумніву, — навіть якщо ці стани в житті глибші за інші і не надаються до аналізу, оскільки мобілізують забагато зусиль, яких ми ще собі не усвідомлюємо, чар деяких Вентейлевих фраз змушує нас думати про них, бо він теж не надається до аналізу, але це не доводить, що він має ту саму глибину; краса чистої музичної фрази легко сприймається за образ чи бодай за щось зрідні неінтелектуальному враженню, але саме тому, що воно неінтелектуальне. Чому ж тоді нам видаються особливо глибокими таємничі фрази, які проходять лейтмотивом у деяких квартетах і в Вентейлевому «концерті»? Річ була не тільки в його музиці, яку грала мені Альбертина; піанола була для нас іноді ніби науковим (історичним і географічним) чарівним ліхтарем; на стінах цього паризького покою, опорядженого — проти комбрейської кімнати — куди сучаснішими винаходами, я бачив, поки Альбертина грала Рамо чи Бородіна, як стеляться то гобелен XVIII сторіччя з амурами на тлі троянд, то східний степ, де звуки гаснуть у неозорих гонах і в сніговій повсті. Ці перебіжні декорації були, зрештою, єдиною оздобою мого покою; відколи мені дістався спадок по тітці Леонії, я прирік собі колекціонувати, як Сванн, картини і статуї, але нині всі гроші йшли на коні, на авта і на туалети для Альбертини. Але хіба мій покій не вміщав мистецького твору ціннішого за всі згадані оце мною? Таким твором була Альбертина. Я дивився на неї. Мені здавалася химерною думка, що це вона, та сама, з якою я довго не важився навіть познайомитися, ця обласкана дика звірючка, трояндовий кущ, якому я дав підпору, рамку, шпалеру, щодня сидить ось так у себе біля мене, за піанолою, в моїй книгозбірні. Її рамена, колись похилі й незалежні, коли вона обходила клуби для гри в гольф, тепер підпирали мої книжкові полиці. Її гарні ніжки, які в моїй уяві цілком слушно крутили впродовж усієї юності педалі роверу, тепер то піднімалися, то опускалися на педалі піаноли, на які Альбертина — набравшись елегантносте, що робила її ближчою мені, бо вона завдячувала її мені, — ставила парусинові черевички з золотою лямівкою. Пальці її, колись призвичаєні до керма, нині опускалися на клавіші, немов пальці святої Цецилії[104]; її шия, вигин якої, видний мені з ліжка, дерзкий, міцний, на такій відлеглості і під світлом лампи здавався рожевішим, ніж насправді, однак не такий рожевий, як її нахилений профіль, якому мої погляди, виходячи з самих надр мене, обтяжені спогадами й жагою, надавали стільки блиску, стільки життєвої снаги, що її зарис здіймався і витав з такою самою майже магічною силою, як того дня в бальбецькому готелі, коли мій зір мутився від надмірного прагнення поцілувати її; я протягав кожну площину далі, ніж дозволяв мені погляд, і під цією площиною, що приховувала її від мене, міг ще гостріше відчути рельєф цих перехречастині її щік. Очі її блищали (як у руді опал, в якому висявають два гладенькі руби), блищали більше за метал, ніби посеред сліпої матерії шовковисті бузкові крильця метелика, покладені під цшіо. Її чорне й кучеряве волосся, укладене нібито по-різному, залежно від того, як вона оберталася до мене, аби спитати, що їй грати, — то якесь прегарне крило з гострим шпицем, широке в основі, чорнопере й трикутне, то масивне і нерівне пасмо з зубцями, ущелинами і проваллями, — у своєму багатому і примхливому звихренні воно нібито перевищувало розмаїтість природи і радше відповідало маренням скульптора, який громадить труднощі, аби підкреслити гнучкість, замашність, м’якість його чекана. Волосся ще різкіше відтінювало її жвавий обрис і ніби обертовий рух її гладенького і рожевого личка, з матовим глянцем, як у мальованого дерева. І ніби за контрастом з такою пластичністю, а також через гармонію, яка поєднувала з нею все опорядження, пристосовуючи її позу до його форм і призначення, піанола, яка її напівховала, як органний корпус, бібліотека, весь цей куточок покою здавався лише осяяною святою святих, яслями цього янгола-музиканта, твором мистецтва, який за хвилину моццю якоїсь солодкої магії вирветься зі своєї ніші і підставить під мої поцілунки свою коштовну рожевість. Ба ні, Альбертина аж ніяк не була для мене твором мистецтва. Я знав, що таке боготворити жінку мистецьки — я водив знайомство зі Сванном. Особисто я — байдуже, про яку жінку йшлося, — був нездатний цінувати жіночу красу, як він, мені бракувало спостережливости, я не міг розібратися в баченому. Я дивом дивувався, коли Сванн бачив щось художнє в жінці, яка здавалася мені ніякою, порівнюючи її, як він любив ґречно робити при ній самій, до якогось портрету Луїні, знаходячи в її сукні чи клейнодах щось підхоже з полотна Джорджоне. Нічого подібного в мене не було. А навіть, як щиро сказати, коли я дивився на Альбертину як на чудовно вкритого патиною янгола-музиканта і тішився, що володію нею, то незабаром холонув до неї, починав нудитися з нею. Але це тривало недовго; ми кохаємо лише те, за чим ганяємося як за чимось недоступним; кохаємо єдино те, чого не посідаємо, а до мене швидко доходило, що я не володію Альбертиною. В її очах світили то надія, то спогад, може, жаль за тими розкошами, яких я не міг відгадати, яких Альбертина воліла б радше зректися, ніж признатися мені в них. Ловлячи єдино якісь відблиски в її зіницях, я бачив в її очах не більше, ніж глядач, якого не впущено до зали і який, притулившись до шибки зашклених дверей, не може розгледіти нічого з того, що відбувається на сцені. (Не знаю, чи саме так було з Альбертиною, але це ж дуже дивна річ — затятість у брехні тих, хто нас ошукує, — так як ознаки віри в добро у найбільших недовірків. Даремно ми їм утовкмачували б, що їхня брехня болить нам більше, ніж їхня відвертість, хоч як би вони запевняли, що це вони усвідомлюють, через мить вони знову брешуть, аби бути в згоді з тим, що вони нам зразу про себе сказали, з тим, чим ми стали для них. Так само атеїст, навіть великий життєлюб, вкорочує собі віку, аби йому не закидали боягузтва.) В такі години музикування я іноді вловлював у її поглядах, у
