Вони саме й спали оце мені: одна риса мені на втіху, а друга — на розпач, бо ми знаходимо в нашій пам’яті все; це щось ніби аптека або хемічна лабораторія, де нам попадаються під руку то заспокійливі ліки, то смертельна трутизна. Першою її рисою, утішливою, була звичка догоджати зразу кільком особам і водночас наживатися на тому, що вона робила. Оскільки Андре не верталася, Альбертині вже перехотілося залишатися в Бальбеку, тобто виходить, що вона не могла обійтися без Андре. І це було цілком у її характері: поверненням до Парижа вона могла потішити двох осіб, яких щиро кохала: мене, доводячи цим, що вона їде, аби не покидати мене самого, аби я не катувався, з відданости мені; Андре, переконуючи її, що як та не з’явиться у Бальбеку, то вона не затримається там ані на хвильку, що вона засиділася тут, аби лиш побачити її, і що вона полине до неї як стій. Отож від’їзд Альбертини зі мною, такий поквапливий завдяки, з одного боку, моїй тузі, моєму прагненню вернутися до Парижа, а з другого, завдяки телеграмі Андре, був цілком природний, бо ми обоє з Андре — не знаючи навзаєм, Андре про мою тугу, а я про її телеграму, могли припускати, що від’їзд Альбертини став наслідком єдиної, кожному з нас невідомої причини, яка вимагала швидко і раптово все переграти. Крім того, я міг подумати, що істотною Альбертининою спонукою було товаришити мені, але що вона хотіла ще й якось віддячитися Андре. Проте, на жаль, мені майже одразу згадалася інша риса її характеру, а саме, жвавість, з якою вона улягала нездоланній спокусі розкошів. Я згадав, як нетерпляче ждала вона, надумавши їхати, хвилі від’їзду, як смикала директора готелю, який зумисне затримував нас, щоб ми спізнилися на омнібус, пригадав, як вона порозуміло знизувала плечима (розчуливши мене цим знизуванням), коли в приміському потязі маркіз де Камбремер умовляв нас відкласти від’їзд бодай на тиждень. Так, те, що Альбертина бачила в цю хвилину, те, що так квапило її з від’їздом, те, що їй нетерпеливилось віднайти, це була необжита квартирка (де я був одного разу), квартирка бабусі Андре, залишена під нагляд старого лакея, розкішне помешкання, повернуте на південь, але таке пустельне й тихе, що сонце ніби накидало покрівці на канапу і на фотелі, і де Альбертина й Андре попросять у поштивого, може, наївного, може, досвідченого швейцара, аби він дозволив їм перепочити.
Цей покій стояв у мене повсякчас перед очима, порожній, із ліжком чи канапою, з темною чи обізнаною прислугою, куди Альбертина, з нетерпеливою й стурбованою міною, бігла зустрітися зі своєю подружкою, яка, звичайно, приходила раніше, бо була вільніша. Досі ніколи я не думав про цю квартирку, але нині вона набирала для мене якоїсь грізної краси. Таємниця людських істот — це як таємниця природи; кожне наукове відкриття змушує її відступити, але не усуває. Ревнивець доводить до розпуки кохану жінку, позбавляючи її безлічі маленьких радощів; але радощі, які є сутністю її життя, жінка ховає там, де йому на думку не спаде їх шукати, навіть у ті хвилини, коли він виявляє особливу далекоглядність і коли треті особи постачають йому найкращу інформацію.
Правда, Андре збиралася їхати. Але мені не хотілося, щоб Альбертина мене зневажала, бо вона з Андре пошила мене в дурні. Рано чи пізно я їй про це скажу. Таким чином, я, мабуть, змушу її поговорити зі мною щиро, покажу їй, що я цілком у курсі того, що вона від мене приховує. Але я відкладав розмову; по-перше, тому, що після візити до мене тітки вона швидко здогадається, звідки в мене ці дані, джерело вичерпається, і їй знову море по коліна. А ще тому, що я не волів важити доти, доки не матиму цілковитої певности, що Альбертина залишиться жити я мене скільки мені заманеться, волів не доводити її злість до білого гарту, щоб вона мене не покинула. Щоправда, коли я так розумував, коли шукав правди, я завбачав прийдешність на підставі її слів, — а вона завше схвалювала мої задуми, казала, як їй подобається таке життя, як сміється вона з зачину, — я не сумнівався, що вона завжди буде зі мною. Мене в’ялило це безлюддя, я відчував, як життя, Всесвіт, яких я так і не встиг зажити, тікають від мене, що я проміняв їх на жінку, нездольну мені вже дати нічого нового. Я не міг навіть вибратися до Венеції, де я лежав би в ліжку, а мене гризла б думка, що за нею впадають гондольєр, готельні постояльці, венеційки. Але коли я розумував, озброївшись іншою гіпотезою, опертою не на словах Альбертини, а на її мовчанці, поглядах, рум’янцях, вередах, ба навіть на гнівних зривах, безпідставність яких легко було б їй довести, але яких я волів не помічати, то казав собі, що таке життя для неї нестерпне, що вона позбавлена всього, що їй любо, і що наш розрив не за горами. Я прагнув тільки — як тільки вона на це пішла б, — аби я сам міг вибрати хвилину, таку хвилину, коли б це мені менше боліло, і в таку пору року, коли Альбертина не могла б поспішити в місце, де вона, за моїми уявленнями, пустилася б берега: ні до Амстердама, ні до Андре, ні до мадемуазель Вентейль (з якою вона зійшлася б, щоправда, через кілька місяців). Але до тієї пори я б заспокоївся, мені стало б до цього байдуже. В кожному разі, аби це все обміркувати, треба було почекати, поки минеться легкий рецидив, викликаний відкриттям причин, через які Альбертина, протягом кількох годин, не хотіла покинути, а потім одразу ж покинула Бальбек. Треба було почекати, поки симптоми, поступово слабнучи, зникнуть, якщо тільки я не дізнаюся чогось нового, ще гострішого, здатного зробити процес розриву ще боліснішим і важчим. Ця операція нині здавалася мені вже неминучою, але не терміновою; краще було проробити її «на холодну голову». Я був мастак обирати момент, бо якщо вона побажає піти перед моєю ухвалою і заявить, що з неї досить такого життя, я ще матиму час довести її неправоту, дати більше їй волі, пообіцяти їй у майбутньому якусь велику втіху, на яку вона повабиться, спробувати розжалобити її, признаючись у своїй гризоті. Тут я був спокійний, хоча я не дуже зважав на логіку. Бо в своїй гіпотезі, не рахуючись із тим, що Альбертина мовила і заповідала, я гадав, що, збираючись піти, вона загодя викладе свої аргументи, давши змогу мені їх розбити і вийти переможцем.
Я відчував, що життя з Альбертиною, коли я не ревнував, було нудне, а коли ревнував — пекельне. Якщо в ньому було щось від щастя, то довго тривати воно не могло. В мені брала гору розсудливість, та сама, що в Бальбеку, коли того щасливого вечора, після візити маркізи де Камбремер, я поклав собі покинути Альбертину, бо зрозумів, що від зволікання я нічого не виграю. Тільки тепер я ще й уявляв, що спогад про неї скидатиметься на продовжену педаллю вібрацію останньої хвилини нашої розлуки. Ось чому я прагнув обрати якусь лагідну хвилину, аби саме вона бриніла в мені й далі. Для цього не треба було бути надто перебірливим, надто довго чекати — досить було тільки покластися на розум. Але, стільки чекавши, було б шаленством не почекати ще кілька днів, поки не випаде така бажана хвилина, ніж потім сприймати відхід Альбертини з таким самим бунтом, який збурював мене, коли мама відходила від мого ліжка, не сказавши добраніч, або коли прощалася зі мною на вокзалі. На всяк випадок я був із нею підкреслено запобігливо-ласкавим. Щодо суконь Фортюні, ми, нарешті, зважилися на небесно-золоту з рожевою підшивкою — сукня була готова. Крім того, я замовляв ще п’ять, від яких Альбертина, вибираючи цю одну, відмовилася не без жалю.
А проте навесні, через два місяці після моєї розмови з її тіткою, одного вечора мене спалило. Це було, власне, того вечора, коли Альбертина вперше наділа блакитно-золотий шлафрок від Фортюні. Він нагадав мені Венецію, і я ще гостріше відчув, чим я жертвую для Альбертини, і то без жодної вдячности з її боку. Я ніколи не бачив Венеції, але марив про неї безперестань, починаючи від часів Великодніх свят, які я дитиною мав провести там, і згодом, коли Сванн у Комбре дарував мені штихи
Тиціана і фотографії робіт Джотто. Сукня Фортюні на Альбертині здавалася мені спокусливою тінню недосяжної Венеції. Вона майоріла арабесками й орнаментами, як Венеція, як венецькі палаци, скриті, ніби султанші, за кам’яною різьбою, як оправи з Амброзіанської книгозбірні[105], як колони, де східні птахи, символізуючи і смерть і життя, повторюються в мигтінні темно-блакитної тканини, яка, беручи на себе мій погляд, перетворювалася в рідке золото, — так при підході гондол жахтить вогнистим металом блакиття Канале Ґранде. А рукави були підшиті матерією вишневого кольору, цей колір щиро венецький і зветься червінню Тьєполо.
Удень Франсуаза буркнула при мені, що Альбертина з усього невдоволена: коли я велю передати їй, що вийду з нею або не вийду, що авто заїде по неї або не заїде, вона знизує плечима і відповідає майже неввічливо. Ввечері я відчув, що Альбертина в злому гуморі, перша хвиля спеки пригнітила мене, я не стримався і дорікнув її за невдячність. «Можете спитати кого завгодно, — кричав я, не тямлячись, — спитайте Франсуазу, всі це кажуть!» Аж це я пригадав собі, як Альбертина одного разу казала, який я роблюся страшний, коли гніваюся, і застосувала
