«Я пробуду у вас скільки побажаєте, мені не хочеться спати». Відповідь її заспокоїла мене, бо допоки вона була зі мною, я міг розраховувати на прийдешність, а вона була сповнена до мене дружніх почуттів, виявляла покірність, але своєрідну, відгороджену нібито якимсь секретом, підміченим мною в її журному погляді; її манери теж змінилися, почасти мимоволі, почасти, мабуть, тому, щоб заздалегідь узгодити їх із чимось, чого я ще не знав. А проте мені здавалося, що досить мені побачити її в білому, голошию, як я бачив її в ліжку в Бальбеку, і я зумію змусити її уступитися. «Ви такі милі, що згодні побути зі мною й потішити, то зніміть-но сукню: у ній гаряче, вона цупка, я не смію підійти, аби не пом’яти цього гарного краму, а потім між нами ці віщі птахи. Роздягніться, ясочко!» — «Ні, тут роздягатися незручно. Я роздягнуся в себе». — «То ви не хочете навіть присісти на моє ліжко?» — «Ні, хочу». Проте вона присіла на певній відстані, в узніжжі постелі. Ми побалакали. Аж це до нас долетів жалібний мірний гук. Це аврукали голуби. «Ось уже й ранок, — озвалася Альбертина; і, зсунувши брови, ніби життя у мене позбавило її радощів погідних днів, додала: — Весна почалася, і голуби можуть вернутися». Схожість між їхнім авруканням і співом півня була така глибока й таємнича, як у Вентейлевому септеті схожість між темою адажіо і останньою частиною, побудованою на тому лейтмотиві, але такої іншої тональності й такту, що коли темна публіка відкриє якусь роботу про Вентейля, вона буде вражена, що всі три частини побудовані на чотирьох нотах, які можна, зрештою, програти одним пальцем на фортепіано, не виявивши різниці між трьома уступами. Так само цей меланхолійний уривок, виконуваний голубами, був ніби співом півня в мінорі, — він не зносився до неба, не злинав вертикально, аж повторюючись через однакові проміжки часу, як ослячий рев, пройнятий ніжністю, перелітав від голуба до голуба по одній і тій самій поземій лінії, не випростуючись, не обертаючи своєї сторонньої скарги у радісний клич, яким озивалися не раз у Вентейля алегро вступу і фінал. Я вживаю слово «смерть», ніби Альбертина мала скоро померти. Нам завжди здається, що події розлогіші за той час, коли вони відбуваються, і виходять за його межі. Безперечно, у майбутнє їх посилає пам’ять, яку ми зберігаємо про них, але вони вимагають для себе місця і в часі, який їм передує. Звичайно, ми не бачимо їх такими, якими вони будуть, але хіба вони не змінюються і в самій пам’яті?

Побачивши, що Альбертина вперто мене не цілує, розуміючи, що все це марнування часу, що тільки після поцілунку могли б початися заспокійливі й душевні хвилини, я сказав: «На добраніч, уже пізно», в надії, що вона мене поцілує, і тоді б ми були й далі разом. Але так само, як два два попередні рази, повідавши мені: «На добраніч, постарайтеся заснути», вона поцілувала мене лише в щоку. Цим разом я її не покликав, але серце кидалось мені так сильно, що я не міг лягти. Наче птах, що перелітає від одного кінця клітки до другого, так і я безупинно переходив від неспокою — як би Альбертина не втекла, — до відносного спокою. Спокою я набирався тоді, як знов і знов починав розумувати: «У кожному разі, вона не піде без попередження, а вона не прохопилася ні словом, що хоче піти». І від серця мені відлягало. Але зараз же я питав себе: «А що як завтра я її не застану? Недарма гризе мене якась тривога. Чому вона не поцілувала мене?» Серце мені боляче щеміло. Потім трохи заспокоювалося від розпочатого нового розумування, зате мені боліла голова, адже думки снували і снували безперестань, такі всі одностайні. В душевних станах — наприклад, у неспокої, — в таких, які дають нам на вибір лише дві постанови, є щось нестямно зсереджене на самому собі, як звичайний фізичний біль. Я все крутив мозком, кидаючись від причини моєї тривоги до заспокійливого для мене заперечення, на такому маленькому п’ятачку, на якому недужий обмацує внутрішнім рухом хворий орган, віддаляється на хвилю від болючого місця і зараз же до нього вертається. Нараз у нічній тиші мене вразив галас, нібито нічим не грізний, але для мене страшний, — стук розчиненого вікна в Альбертининому покої. Коли все стихло, я спитав себе: чому мене так нажахав цей стукіт? Сам він не мав у собі нічого незвичного, але я надав йому два значення, які однаково лякали мене. Передусім, у нашому домі стало правилом, оскільки я боявся протягів, ніколи не відчиняти вночі вікна. В цьому після переселення до нас просвітили й Альбертину, і хоча вона вважала, що це моя нездорова манія, але обіцяла не ламати заборони. І так делікатнічала в тому, що стосувалося моїх звичок, хай, на її думку, і згубних, що я був переконаний: вона радше спала б у кімнаті, повній диму, ніж відчинила б вікно, так само як ніколи не збудила б мене вранці навіть ради важливої справи. Це була лише одна з дрібних умовностей нашого життя, але, оскільки Альбертина її порушила, не сповістивши мене, чи ж не означало це те, що нема вже чого панькатися, що вона тепер пошле к бісу всі умовності? Та ще й цей стукіт був різкий, майже хамський, так ніби вона грюкнула віконною рамою, червона з гніву, гукаючи: «Я вже задихаюся, чхати на все, хоч ухоплю свіжого повітря!» Я говорив собі не цими словами, але цей грюкіт розчиненого вікна в Альбертининому покої все ще ввижався мені таємничішим і лиховіснішим, ніж пугикання пугача. Розтроюджений душею, як того давнього комбрейського вечора, коли Сванн вечеряв у нас, я цілу ніч проходив по коридору в надії, що моя хода приверне Альбертинину увагу, що вона змилується наді мною й погукає мене; але з її покою не чулося жодного шереху. В Комбре я кликав матір. Але від матері я не боявся нічого, крім гніву, адже я знав, що її любов до мене не поменшає, коли вона побачить, як я її люблю. Ось чому я зволікав із кликанням Альбертини. Потроху до мене дійшло, що вже пізно. Вона давно вже спала. Я вернувся до себе і ліг. Оскільки до мене, хай би що сталося, ніхто не входив без зову, назавтра, прокинувшись, я подзвонив Франсуазі. І зараз же помислив: «Поговорю з Альбертиною про яхту, яку хочу їй подарувати». Беручи листи, я, не глядячи на Франсуазу, сказав: «Мені треба перебалакати з мадемуазель Альбертиною, вона вже встала?» — «Так, рано-вранці». Я відчув, як у мені роєм кружляє тисяча сумнівів, і втримати їх у грудях я не міг. Від хвилювання мені не стало чим дихати, як перед бурею. «Ага! А де вона зараз?» — «Мабуть, у себе». — «Гаразд, гаразд. За хвильку я її попрошу». Я відсапнув, хвилювання опало, Альбертина вдома, тепер мені це було майже байдуже. Зрештою, з якої речі припускати, що вона запропастилася? Я заснув, але, попри певність, що вона мене не покине, сном чуйним, і цю чуйність викликала в мені тільки вона. Галаси робіт на подвір’ї, чуті смутно крізь сон, не порушували мого спокою, тоді як найлегший шерех із її покою, коли вона виходила або поверталася тихенько, натискаючи легенько клямку, стрясав мене дрожем, пробігав усім моїм тілом, викликав серцебиття, хоча я чув його, роздрімавшись, — так бабуся в останні дні перед смертю, скута безвладдям, якого нічого не мутило і яке лікарі називали комою, починала, як мені казали, тремтіти як листочок, почувши три дзвінки, якими я звик викликати Франсуазу, і навіть як я намагався дзвонити тихіше, аби не порушувати тиші покою, де лежала смертенна, ніхто (запевняла мене Франсуаза) не міг би сплутати мої дзвінки з дзвінками іншого, а я й не здогадувався, що я якось по-своєму натискаю кнопку. То що, виходить, і я тепер конаю, і мені вже бас уривався?

Того дня і назавтра ми виходили з Альбертиною разом, бо з Андре вона гуляти відмовлялася. Про яхту я їй навіть не згадував. Ці виправи мене цілком заспокоювали. Але ввечері вона цілувала мене по-новому, і це мене лютило. Я бачив у цьому лише бажання показати, що вона на мене дуситься, і її дуси здавалися мені просто недоречними по всьому, що я робив для неї. Тож не маючи з нею навіть фізичної втіхи, на якій мені залежало, я бачив її бридкою, коли вона була в злому гуморі, і ще гостріше відчував, що я позбавлений жіночого товариства, позбавлений подорожей, прагнення яких збуджували в мені перші погідні дні. Завдяки розпорошеним спогадам про забуті побачення з іще учнівських часів, під рясним уже зелом, тієї весни, коли наша оселя, промандрувавши крізь пори року, три дня тому отаборилася під ласкавим небом, на тій розтоці, де всі дороги тікали до сніданків на селі, до веслування, до прогулянок і забав, марячись мені краєм жінок або краєм дерев, і де всюди любі розкоші були нині дозволені моєму зміцнілому тілові. Примиренство з лінощами, примиренство з чистотою, з тим, щоб любитися лише з однією жінкою, та ще й некоханою, примиренство з тим, щоб сидіти в чотирьох стінах, не мандрувати, — усе це було можебне в старому світі, де ми жили ще вчора, в пустельному світі зими, а не в новому зеленолистому всесвіті, де я прокинувся, наче юний Адам, якому вперше вирішувати як жити, як тішитися життям і який уже скинув з себе кормигу накладених у минулому заборон.

Присутність Альбертини гнітила мене; я дивився на неї, пісну й непривітну, і відчував, яке це нещастя, що ми з нею ще не порвали. Мене манила Венеція, мені хотілося тим часом піти до Дувру — подивитися малярство венецької школи, і до Люксембургу з двома Ельстірами, які, за чутками, принцеса Ґермантська продала цьому музею; саме ті, якими я так захоплювався у дукині Ґермантської, — «Утіхи танцю» та «Портрет родини X». Але я боявся, як би похотливі пози на першій з них не збудили в Альбертині туги по людових розвагах, підсуваючи їй думку, що, може, те життя, якого вона не зазнала, життя з феєрверками і корчмами, справді чимось привабливе. Я наперед потерпав, що 14 липня вона виявить бажання піти на народне гуляння, і мріяв, щоб