Кавказький бранець. Лев Николаевич Толстой
I
Служив на Кавказі офіцером пан, на прізвище Жилін.
Одержав він якось листа з дому. Пише йому старенька мати: «Стара я вже стала, і хочеться перед смертю побачити любимого синочка. Приїжджай зі мною попрощатися, поховай, а там і з богом їдь знову на службу. А я тобі й дівчину пришукала: і розумна, і гарна, і добро має. Сподобається тобі, може й одружишся і зовсім залишишся».
Жилін і задумався: «І справді, немічна вже старенька стала, може, не доведеться й побачити. Поїхати; а якщо дівчина гарна — то й одружитися можна».
Пішов він до полковника, випросив відпустку, попрощався з товаришами, поставив своїм солдатам четверо відер горілки на прощання і зібрався їхати.
На Кавказі тоді війна була. На дорогах ні вдень, ні вночі не було проїзду. Як тільки хто з росіян від’їде чи відійде од фортеці, татари або уб’ють, або заберуть із собою в гори. І вже так повелося, що двічі на тиждень з фортеці у фортецю ходили охоронці-солдати. Попереду і позаду йдуть солдати, а посередині їдуть люди.
Сталося це влітку. Зібрались на світанку обози за фортецю, вийшли охоронці-солдати і рушили дорогою. Жилін їхав верхи, і віз його з речами ішов в обозі.
Їхати було двадцять п’ять верст. Обоз ішов поволі: то солдати зупиняться, то в обозі колесо в когось спаде або кінь стане, і всі стоять — чекають.
Сонце вже й за полудень повернуло, а обоз тільки половину дороги пройшов. Курява, спека, сонце так і палить, і заховатися ніде. Голий степ; ні деревця, ні кущика при дорозі.
Виїхав Жилін уперед, зупинився і чекає, поки підійде обоз. Чує, позаду на ріжку заграли — знову стояти. Жилін і подумав: «А чи не поїхати самому, без солдатів? Кінь у мене добрий, якщо й наскочу на татар — утечу. Чи не їхати?..»
Зупинився, думає, що робити. І під’їжджає до нього на коні інший офіцер, Костилін, з рушницею, і каже:
— Їдьмо, Жилін, самі. Не сила терпіти, їсти хочеться, та й спека. На мені сорочку хоч викрути. — А Костилін чоловік огрядний, гладкий, увесь червоний, а піт з нього так і ллє. Подумав Жилін і каже:
— А рушниця заряджена?
— Заряджена…
— Ну, то їдьмо. Тільки умова — не роз’їжджатися.
І поїхали вони вперед по дорозі. Їдуть степом, розмовляють та поглядають на всі боки. Навколо далеко видно.
Тільки скінчився степ, увійшла дорога поміж двох гір в ущелину. Жилін і каже:
— Треба виїхати на гору поглянути, а то тут, чого доброго, вискочать із гори, і не побачиш.
А Костилін каже:
— Чого дивитись. Їдьмо далі.
Жилін не послухав його.
— Ні, — каже, — ти почекай внизу, а я тільки гляну.
І пустив коня ліворуч, на гору. Кінь у Жиліна був мисливський (він за нього сто карбованців заплатив у табуні ще лошам і сам об’їздив); немов на крилах, виніс його на кручу. Тільки вискакав — зирк, а перед ним — за кілька гонів стоять татари верхи. Чоловік тридцять. Він побачив, почав назад повертати; і татари його побачили, кинулися до нього, самі на скаку вихоплюють рушниці з чохлів. Припустив Жилін з кручі щодуху, кричить Костиліну:
— Виймай рушницю! — а сам думає про коня про свого: «Голубе, винеси, не зачепись ногою; спіткнешся — пропав. Доберусь до рушниці, я й сам не дамся».
А Костилін, замість того щоб почекати, як тільки побачив татар, погнав щодуху до фортеці. Канчуком шмагає коня то з одного, то з другого боку. Крізь куряву тільки й видно, як кінь хвостом крутить.
Жилін бачить — справа погана. Рушниця поїхала, з однією шаблею нічого не зробиш. Повернув він коня назад, до солдатів — думав утекти. Бачить — йому навперейми мчать шестеро. У нього кінь добрий, а в тих ще кращі, та й навперейми скачуть.
Почав він стримувати коня, хотів назад повернути, та вже розігнався кінь — не вдержати, прямо на них летить. Бачить — наближається до нього з червоною бородою татарин на сірому коні. Верещить, зуби вищирив, рушниця напоготові.
«Ну, — думає Жилін, — знаю вас чортів: якщо живого візьмуть, посадять у яму, канчуком битимуть. Не дамся ж живим…»
А Жилін хоч невеликий на зріст, а хоробрий був. Вихопив шаблю, пустив коня прямо на червоного татарина, думає: «Або конем зімну, або шаблею зарубаю».
На відстань одного коня не доскакав Жилін — вистрілили по ньому ззаду з рушниць і влучили в коня. Вдарився кінь об землю з усього маху, — навалився Жиліну на ногу.
Хотів він підвестись, а вже на ньому двоє татар смердючих сидять, крутять йому назад руки. Рвонувся він, скинув з себе татар, та на нього ще троє позскакували з коней, почали бити прикладами по голові. Потьмарилось у нього в очах, і захитався. Схопили його татари, зняли з сідел попруги запасні, скрутили йому руки за спину, зав’язали татарським вузлом, поволокли до сідла. Шапку з нього збили, чоботи стягли, все обшукали — гроші, годинник забрали, одяг увесь подерли. Оглянувся Жилін на свого коня. Він, бідолашний, як упав на бік, так і лежить, тільки б’ється ногами, — до землі не дістає; у голові дірка і з дірки так і юшить кров чорна — на аршин навколо пилюгу змочила.
Один татарин підійшов до коня, почав сідло знімати — він усе б’ється; татарин витяг кинджал, перерізав йому горло. Засвистіло з горла, тріпнувся — і дух вийшов.
Зняли татари сідло, збрую. Сів татарин з червоною бородою на коня, а інші підсадили Жилі-на до нього на сідло, а щоб не впав, прив’язали його ременем за пояс до татарина і повезли в гори.
Сидить Жилін за татарином, похитується, тикається обличчям у смердючу татарську спину. Тільки й бачить перед собою дебелу татарську спину та шию жилаву, та брита потилиця з-під шапки синіє. Голова в Жиліна розбита, кров запеклася над очима. І не можна йому ні зручніше сісти на коні, ні кров обтерти. Руки так скручені, що в ключиці ломить.
Їхали вони довго з гори на гору, переїхали убрід, річку, виїхали на дорогу і поїхали лощовиною.
Хотів Жилін примічати дорогу, куди його везуть, та очі замазані кров’ю, а повернутися не може.
Стало смеркати; переїхали ще річку, почали підніматися по кам’яній горі, запахло димом, загавкали собаки. Приїхали в аул[1]. Позлазили з коней татари, зібралися діти татарські, оточили Жиліна, верещать, радіють, почали камінням кидати в нього.
Татарин відігнав дітей, зняв Жиліна з коня і покликав наймита. Прийшов ногаєць, вилицюватий, в самій сорочці. Сорочка подерта, груди голі. Наказав щось йому татарин. Приніс наймит колодку: два чурбаки дубові на залізні кільця насаджені, і в одному кільці пробійничок і замок.
Розв’язали Жиліну руки, наділи колодку і повели в сарай; штовхнули його туди і замкнули двері. Жилін упав на гній. Полежав, намацав у темряві, де м’якше, і ліг.
II
Майже всю ніч не спав Жилін. Ночі короткі були. Бачить крізь щілинку — розвиднятися почало. Підвівся Жилін, розколупав якомога більшу щілинку, почав дивитися.
Видно йому крізь щілинку дорогу — з гори йде, праворуч сакля татарська, два дерева біля неї. Собака чорний лежить на порозі, коза з козенятами ходить — хвостиками посмикують. Бачить — з-під гори йде татарка молоденька, в сорочці барвистій, без пояса, в штанях і чоботях, голова каптаном покрита, а на голові великий глечик бляшаний з водою. Іде, плечима похитує, перегинається, а за руку татарча веде брите в самій сорочині. Пройшла татарка з водою в саклю, вийшов татарин учорашній з червоною бородою, в бешметі у шовковому, на поясі кинджал срібний, в черевиках на босу ногу. На голові шапка висока, смушкова, чорна, назад заломлена. Вийшов, потягується, борідку червону погладжує. Постояв, наказав щось наймитові і пішов кудись.
Проїхали потім на конях двоє хлопців до водопою. У коней храп мокрий. Вибігли ще хлопчаки бриті в самих сорочках, без штанів, зібралися купкою, підійшли до сарая, взяли хворостину і тичуть у щілинку. Жилін як ухне на них: заверещали дітлахи і кинулися тікати — тільки коліна голі виблискують.
А Жиліну пити хочеться, в горлі пересохло. Думає: «Хоч би прийшли провідати». Чує — відмикають сарай. Прийшов червоний татарин, а з ним ще один, менший на зріст, чорнявенький. Очі чорні, ясні, рум’яний, борідка маленька, підстрижена; обличчя веселе, усміхнене. Одягнений чорнявий ще краще: бешмет шовковий синій, галунчиком обшитий. Кинджал на поясі великий, срібний; черевички червоні, сап’янові, теж сріблом обшиті. А на тонких черевичках ще одні, товсті черевики. Шапка висока, з білого смушку.
Червоний татарин увійшов, сказав щось, ніби лається, і став, сперся на одвірок, кинджалом ворушить, наче вовк спідлоба скоса поглядає на Жиліна. А чорнявий — рухливий, жвавий, так увесь наче на пружинах і ходить — підійшов прямо до Жиліна, сів навпочіпки, вискалюється, поплескав його по плечу, щось почав швидко-швидко по-своєму лопотіти, очима підморгує, язиком прицмокує. Все примовляє:
— Корошо урус! Корошо урус!
Нічого не зрозумів Жилін і каже:
— Пити, води попити дайте.
Чорнявий сміється.
— Корошо урус, — усе по-своєму лопоче.
Жилін губами і руками показав, щоб напитися йому дали.
Чорнявий зрозумів, засміявся, виглянув у двері, покликав когось:
— Діно!
Прибігла дівчинка, тоненька, худенька, років тринадцяти і обличчям на чорнявого схожа. Видно, що дочка. Теж очі чорні, ясні і з себе вродлива. Одягнена в сорочку довгу синю, з широкими рукавами і без пояса. На полах, на грудях і на рукавах облямовано червоним. На ногах штани і черевички, а на черевичках другі з високими підборами, на шиї намисто, все з російських полтиників. Сама простоволоса, коса чорна, і в косі стрічка, і на стрічці почеплені бляхи і карбованець срібний.
Наказав їй щось батько. Побігла і знову прийшла, принесла невеличкий глечик бляшаний. Подала воду, сама сіла навпочіпки, вся вигнулася так, що плечі нижче колін опустились. Сидить, очі широко розкрила, дивиться на Жиліна, як він п’є, — наче на звіра якогось.
Подав їй Жилін назад глечик. Вона як відскочить, — немов коза дика. Навіть батько засміявся. Послав її ще кудись. Вона взяла глечик, побігла, принесла хліба прісного на дощечці круглій і знову сіла, вигнулась, очей не зводить — дивиться.
Пішли татари, замкнули знову двері.
Трохи згодом приходить до Жиліна ногаєць і каже:
Теж не знає по-російськи. Тільки зрозумів Жилін, що наказує йти кудись.
Пішов Жилін з колодкою, шкутильгає, ступити не можна, так і вивертає ногу набік. Вийшов Жилін за ногайцем. Бачить — село татарське, хат десять, і церква їхня, з башточкою. Біля однієї хати стоїть троє осідланих коней. Хлопчаки тримають за поводи. Вискочив з цієї хати чорнявий татарин, замахав рукою, щоб до
