його.

— То я сам піду, — прощавай.

Костилін схопився, пішов. Пройшли вони версти чотири. Туман у лісі ще густіший сів, нічого не видно перед собою, і зорі вже ледве проглядають.

Раптом чують — попереду тупотить кінь. Чути — підковами цокає по камінню. Ліг Жилін на живіт, почав; по землі слухати.

— Так і є — сюди, до нас, вершник їде!

Зійшли вони з дороги, сіли в кущах і чекають. Жилін підповз до дороги, бачить — татарин верхи їде, корову жене. Сам собі під ніс мугикає щось. Проїхав татарин. Жилін повернувся до Костиліна.

— Ну, милував бог; вставай, підемо.

Почав Костилін підводитись і впав.

— Не можу, їй-богу, не можу, сил немає.

Чоловік гладкий, пухлий, упрів; та як обхопило його в лісі туманом холодним, та ноги обідрані — він і скис. Почав його Жилін силоміць підводити. Як закричить Костилін:

— Ой, боляче!

Жилін так і похолов.

— Чого кричиш? Татарин же близько, почує. — А сам думає: «Він і справді ослаб, що мені з ним робити? Кинути товариша не годиться». — Ну, — каже, — вставай, сідай на гиргоші — понесу, коли вже йти не можеш.

Підсадив на себе Костиліиа, підхопив руками під. литки, вийшов на дорогу, потягнув.

— Тільки, — каже, — не души ти мене руками за горло, ради христа. За плечі тримайся.

Важко Жиліну, ноги теж у крові і стомився. Нахилиться, підправить, підкине, щоб трохи вище сидів на ньому Костилін, несе його по дорозі.

Видно, почув татарин, як Костилін закричав. Чує Жилін — їде хтось позаду, гукає по-своєму. Кинувся Жилін у кущі. Татарин вихопив рушницю, вистрілив — не влучив, заверещав по-своєму і поскакав геть по дорозі.

— Ну, — каже Жилін, — пропали, брат! Він, собака, зараз збере татар за нами в погоню. Якщо не відійдемо версти за три — пропали. — А сам думає про Костиліна: «І надала мені лиха година колоду цю з собою брати. Сам я давно б утік».

Костилін каже:

— Йди сам, чого тобі з-за мене пропадати.

— Ні, не піду: не годиться товариша кидати.

Підхопив знову на плечі, попер. Пройшов він отак з версту. Все ліс тягнеться, і не видно краю. А туман уже розсіюватись почав, і немовби хмарки находити почали. Не видно вже зірок. Змучився Жилін.

Дійшов до джерельця край дороги, камінням викладеного. Зупинився, зсадив Костиліна.

— Дай, — каже, — спочину, нап’юсь. Коржиків поїмо. Мабуть, уже недалеко.

Тільки приліг він, щоб напитися, чує — затупотіло ззаду. Знову кинулися праворуч, у кущі, під кручу, і полягали.

Чують голоси татарські; зупинилися татари на тому самому місці, де вони з дороги звернули. Поговорили, потім собак почали нацьковувати. Чують — тріщить щось у кущах, прямо до них якийсь собака чужий. Зупинився, загавкав.

Лізуть і татари — теж чужі; схопили їх, позв’язували, посадовили на коней, повезли.

Проїхали версти три, зустрічає їх Абдул — хазяїн з двома татарами. Поговорив щось із татарами, пересадили на своїх коней, повезли назад в аул.

Абдул уже не сміється і ні слова не говорить до них.

Привезли на світанку в аул, посадовили на вулиці. Збіглися діти. Камінням, канчуками б’ють їх, верещать.

Зібралися татари в коло, і старик з-під гори прийшов. Почали розмовляти. Чує Жилін, говорять про них — радяться, що з ними робити. Одні кажуть, треба їх далі в гори відвезти, а старик каже: «Треба вбити». Абдул сперечається, каже: «Я за них гроші віддав; я за них викуп візьму». А старик каже: «Нічого вони не заплатять, тільки лиха накоять. І гріх росіян годувати. Вбити — і край».

Порозходилися. Підійшов хазяїн до Жиліна, почав йому говорити:

— Якщо, — каже, — мені не пришлють за вас викуп, я через два тижні вас засічу. А якщо надумаєш знову тікати, я тебе, як собаку, вб’ю. Пиши листа, гарненько пиши!

Принесли їм паперу, написали вони листи. Набили на них колодки, відвели за мечеть. Там яма була аршинів п’ять — і спустили їх у цю яму.

VI

Жити їм стало зовсім погано. Колодок з них не знімали і не випускали на волю. Кидали їм туди тісто сире, як собакам, та в глечику воду спускали. Сморід у ямі, задуха, мокрота. Костилін зовсім розхворівся, розпух, ломота в усьому тілі, і все стогне або спить. І Жилін зажурився: бачить — справа погана. І не знає, як видряпатися.

Почав було він підкопуватися, та землю нема куди викидати; побачив хазяїн, пригрозив убити.

Сидить він якось в ямі навпочіпки, думає про вільне життя, і нудно йому. Раптом прямо йому на коліна коржик упав, другий, і черешні посипались^ Глянув угору, а там Діна. Подивилась на нього, посміхнулася і побігла. Жилін і думає: «Чи не допоможе Діна?»

Розчистив він у ямі місцинку, наколупав глини, почав ліпити ляльки. Наробив людей, коней, собак; думає: «Як прийде Діна, кину їй».

Але на другий день нема Діни. А чує Жилін — затупотіли коні, проїхали якісь вершники, і посходилися татари біля мечеті, сперечаються, кричать і згадують росіян. І чує голос старика. Як слід не розібрав він, і догадується, що росіяни близько підійшли, і бояться татари, щоб в аул не зайшли, і не знають, що з бранцями робити.

Поговорили і пішли. Раптом чує — зашаруділо щось угорі. Бачить — Діна присіла навпочіпки, коліна вище голови стирчать, схилилася, намисто висить, гойдається над ямою. Оченята так І блищать, мов зірочки. Витягла з рукава два коржики з сиру, кинула йому. Жилін узяв і каже:

— Чому давно не приходила? А я тобі іграшок наробив. На, ось!

Почав їй кидати по одній, а вона головою хитає, не дивиться.

— Не треба! — каже. Помовчала, посиділа і говорить — Іване, тебе вбити хочуть. — Сама собі рукою на шию показує.

— Хто вбити хоче?

— Батько, йому старики наказують, а мені тебе шкода.

Жилін і каже:

— А коли тобі мене шкода, то ти мені палицю довгу принеси.

Вона головою хитає, що «не можна». Він склав руки, благає її:

— Діно, прошу тебе. Дінусю, принеси.

— Не можна, — каже, — побачать, усі дома. — І пішла.

От сидить увечері Жилін і думає: «Що воно буде?» Все поглядає вгору. Зорі видно, а місяць ще не сходив. Мулла прокричав, затихло все. Почав уже Жилін дрімати, думає: «Побоїться дівча».

Раптом на голову йому глина посипалась, глянув, угору — жердина довга в той бік ями тикається. Потикалася, спускатися почала, повзе в яму. Зрадів Жилін, схопив рукою, спустив; жердина добра. Він ще раніше цю жердину на хазяйському даху бачив.

Поглянув угору: зорі високо в небі блищать, і над самою ямою очі у Діпи, неначе в кішки, у темряві світяться. Нахилилась вона обличчям на край ями і шепоче:

— Іване, Іване! — А сама руками біля обличчя все махає: тихше, мовляв.

— Що? — запитує Жилін.

— Поїхали всі, тільки двоє дома.

Жилін і каже:

— Ну, Костилін, ходімо, спробуємо востаннє; я тебе підсаджу.

Костилін і слухати не хоче.

— Ні, —. каже, — мені вже, мабуть, звідси не вийти. Куди я піду, коли й повернутися сили нема?

— Ну, то прощавай, не згадуй лихом.

Поцілувався з Костиліним.

Ухопився за жердину, звелів Діні держати й поліз. Разів зо два він обривався, — колодка заважала. Підтримав його Костилін — виліз сяк-так наверх. Діна його тягне щосили рученятами за сорочку, а сама сміється.

Узяв Жилін жердину і каже:

— Віднеси на місце, Діно, а то почнуть шукати — приб’ють тебе.

Потягла вона жердину, а Жилін униз пішов. Зліз під кручу, взяв камінь гострий, почав замок з колодки збивати. А замок міцний, ніяк не зіб’є, та й незручно йому. Чує — біжить хтось з гори, легко підстрибує. «Мабуть, знову Діна», думає. Прибігла Діна, взяла камінь і каже:

— Дай, я.

Стала на коліна, почала збивати. Та рученята тонкі, як лозинки, сили в них мало. Кинула камінь, заплакала. Заходився знову Жилін біля замка, а Діна сіла коло нього навпочіпки, за плече його підтримує. Озирнувся Жилін, бачить — ліворуч за горою заграва червона спалахнула. Місяць сходить. «Ну, — думає, — до місяця треба лощовину перейти, до лісу дістатися». Підвівся, кинув, камінь. Хоч з колодкою, а треба йти.

— Прощавай, — каже, — Дінусю. Повік тебе не забуду.

Ухопилася за нього Діна, нишпорить по ньому руками, шукає, куди б коржики йому покласти. Взяв він коржики.

— Спасибі, — каже, — розумнице. Хто тобі без мене ляльки робитиме? — І погладив її по голові.

Як заплаче Діна, затулилася руками, побігла на гору, наче кізонька стрибає. Тільки в темряві чути — намисто в косі по спині побрязкує.

Перехрестився Жилін, підхопив рукою замок на колодці, щоб не бряжчав, пішов дорогою, ногу тягне, а сам усе на заграву поглядає, де місяць сходить. Дорогу він упізнав. Навпростець іти верст вісім. Тільки б до лісу дійти, доки місяць зовсім вийде. Перейшов він річку; посвітлішало вже за горою. Пішов він лощовиною, йде, сам позирає: чи не видно ще місяця. Вже заграва посвітлішала, і з одного боку лощовини все ясніше, ясніше стає. Повзе з гори тінь, усе до нього наближається.

Іде Жилін, усе тіні дотримується. Він поспішає, а місяць ще швидше сходить; уже й праворуч освітились верхівки. Почав підходити до лісу, вибрався місяць із-за гір — ясно, видно, як удень. На деревах кожен листочок видно. Тихо, світло в горах; наче вимерло все. Тільки чути — внизу річка дзюрчить.

Дійшов до лісу, — ніхто не зустрівся. Вибрав Жилін у лісі місцинку темну, сів спочити.

Відпочив, коржика з’їв. Знайшов камінь, заходився знову колодку збивати. Всі руки побив, а не збив. Підвівся, пішов дорогою. Пройшов з версту, із сил вибився — ноги ломить. Пройде кроків десять і зупиниться. «Що поробиш, — думає, — йтиму, доки сил вистачить. А якщо сісти, то й не підведуся. До фортеці мені не дійти, а як розвидниться, ляжу в лісі, переднюю, і вночі знов піду».

Цілу ніч ішов. Зустрілися лише двоє татар верхи, та Жилін здалека їх почув, заховався за дерево.

Уже почав місяць бліднути, роса впала, наближався світанок, а Жилін до краю лісу не дійшов. «Ну, — думає, — ще тридцять кроків пройду, зверну в ліс і сяду». Пройшов тридцять кроків, бачить — ліс закінчується.

Вийшов на узлісся — зовсім розвиднілось; мов на долоні перед ним степ і фортеця, і ліворуч, близенько під горою, вогні горять, згасають, дим стелеться, і люди біля вогнища.

Почав приглядатися, бачить — рушниці блищать, — козаки, солдати.

Зрадів Жилін, зібрав останні сили, спускається з гори. А сам думає: «Не дай, боже, отут у чистому полі побачить кінний татарин: хоч близько, а не втечеш».

Тільки подумав — гульк: