У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону. Марсель Пруст
«СУБ’ЄКТИВНА ЕПОПЕЯ» МАРСЕЛЯ ПРУСТА
В історії французької і світової літератури особливе місце належить Марселю Просту, авторові багатотомного роману «У пошуках утраченого часу». Його небезпідставно залічують до найзначніших письменників-модерністів, що специфічно переломилося в радянському літературознавстві, де його атестували як одного з трьох «стовпів модернізму» — поряд з Д. Джойсом і Ф. Кафкою. В цьому теж є резон, хоча водночас слід сказати, що творчість Пруста не була таким радикальним розривом із класичною літературою, як творчість Джойса чи Кафки, їй притаманні також якості й інтенції, які її пов’язують із класичною традицією.
Народився письменник 10 липня 1871 року в Парижі, у родині відомого лікаря Адрієна Пруста, згодом генерального інспектора Міністерства охорони здоров’я Французької республіки. Він був хворобливою і дуже вразливою дитиною, чим пояснюються його скромні шкільні успіхи. У дев’ятирічному віці захворів на астму, яка протягом життя письменника то послаблювалася, то загострювалася й передчасно звела його в могилу. Замолоду Пруст вів світське життя і мав у паризьких салонах репутацію гарно вихованої і розумної людини, позбавленої, однак, серйозних інтересів і занять. Але це була скоріше машкара, яка приховувала його справжнє обличчя. Хворобливий Пруст рано усвідомив, що йому відкрито шлях до успіху лише у сфері художньої творчости. Батькові, який турбувався за його кар’єру, він твердо відповів: «…всі заняття, за винятком літератури й мистецтва, є для мене змарнованим часом». До літератури з молодих літ він підходив серйозно й широко, розуміючи її як духовну творчість, що інтегрує й інші духовні сфери — філософію, естетику, мистецтво тощо. Він пише критичні статті й дописи, перекладає відомого англійського естетика Джона Рескіна, пробує сили у красному письменстві.
У 1896 році вийшла збірка оповідань Пруста «Утіхи і дні», яка пройшла непоміченою, хоча прихильну передмову до неї написав Анатоль Франс, який у той час перебував у зеніті слави. То були психологічні оповідання й замальовки, які тільки віддалено нагадують справжнього Пруста, зокрема гострою спостережливістю і тонкими психологічними відтінками переживань персонажів. Довгий час вважалося, що між цією збіркою оповідань і основним твором, романом «У пошуках утраченого часу», в творчості Пруста пролягла тривала пауза. Лише через багато років після смерти письменника, вже по Другій світовій війні, в його архіві знайдено обсяжний рукопис роману «Жан Сантей», який був опублікований в 1952 році. Цей роман Пруст писав на рубежі століть; в одному з листів 1899 року він зізнався: «Я давно вже працюю над обсяжним твором, але ще нічого не закінчив». Як вважають дослідники, робота із перервами тривала десь до 1905 року, але роман так і лишився незавершеним. Є відомості, що автор навіть збирався знищити рукопис.
То в чому ж тут річ? За тематикою і життєвим матеріалом роман «Жан Сантей» близький до «У пошуках утраченого часу», в його основу теж покладено життя автора, в ньому теж превалює психологічний зміст, і не випадково його рукопис спершу було взято за чернетки «У пошуках…». Але це твір із іншим типом нарації: розгортається він в епічному часопросторі, розповідь у ньому об’єктивізується і ведеться від третьої особи, що входить у суперечність із характером задуму та змісту роману. Адже «Жан Сантей» теж мав виразити «сутність життя» автора (він, за словами Пруста, «і менше, і набагато більше, ніж роман, це сутність мого життя без будь-якої домішки»), закладену в його внутрішньому світі. Отже, «Жан Сантей», за формулюванням одного з дослідників, «це теж варіант життя у спогаді, варіант «У пошуках утраченого часу», для якого органічною була б форма суб’єктивної нарації.»
Її Пруст знайшов у романі «У пошуках утраченого часу». Цей твір довго визрівав у «внутрішній лабораторії» письменника, і «Жан Сантей», зрештою, є однією зі складових цього процесу. Поступово підходив Пруст і до його написання, зосередившись на ньому десь із 1909 року. Нові підходи до літератури, нові структурно-композиційні засади і стильові константи спершу були ним теоретично осмислені й висловлені у книжці «Проти Сент-Бева» (написана десь в 1906–1907 роках, видана у 1950), в якій сучасні дослідники знаходять не лише теоретичні засновки, а й безпосередні початки його знаменитого роману (критика й есеїстика сусідує в ній із художньою прозою).
На той час відбулися великі зміни і в житті письменника. Помирають батьки, загострюється хвороба, і він мусив перейти до життя самітника у кімнаті, оббитій корковим деревом. До речі, ця кімната із корковими стінами тривалий час обігрувалася радянськими критиками в їхній «боротьбі з модернізмом». Під їхнім пером вона перетворилася на промовисту емблему герметичности модернізму, його безнадійної ізольованосте від життя, його голосів та вимог. Насправді ж це була сувора життєва необхідність, трагедія приреченого письменника, і те, що в такому стані він створив один з найзначніших творів літератури XX ст., є його справжнім мистецьким подвигом.
Та слід зауважити, що цей новий modus vivendi Пруста пояснюється не лише станом його здоров’я, а й його творчою одержимістю. Він знав, що дні його лічені, й розумів, що для реалізації головного твору йому необхідно вмерти для світу й самого себе і цілковито зосередитися на творчості. За якийсь час йому довелося залишити розкішні батьківські апартаменти на бульварі Осман і поселитися в огидній мебльованій квартирі. Він живе усамітнено, майже нікого не приймає, уриваються його зв’язки зі світським середовищем, де тепер його вважають за дивака. Працюючи над романом, він п’є каву, щоб писати, і приймає дози вероналу, аби перепочити уві сні й писати далі.
Величезний Прустів роман заведено видавати в семи томах, що не збігається із поділом автора. Його перший том, «На Сваннову сторону», вийшов 1913 року; другий, «У затінку дівчат-квіток», у 1919 році; наступного року з’явилася перша частина третього тому, «Ґермантська сторона», ще через рік — його друга частина і перша частина четвертого тому «Содом і Гоморра»; в рік смерти письменника (1922) — друга частина «Содома і Гоморрй» і його продовження «Полонянка» та «Альбертина зникає» (на титульних сторінках їхніх видань ці назви фігурували як підзаголовки «Содома і Гоморри»); останній том, «Віднайдений час», вийшов 1926 року. Отже, Пруст поділяв свій твір не на сім, а на п’ять томів або романів, як їх нерідко групують. Однак щодо них ці жанрові означення звучать умовно, бо твір є нерозчленованим потоком пам’яти автора-оповідача, йому притаманний високий рівень композиційно-сюжетної єдносте. Словом, це не цикл романів, а все-таки величезний роман, «суб’єктивна епопея», як його теж іноді називають, зважаючи на його незвичайний «епопейний» обсяг, бо з жанровим змістом і структурою епопеї він, власне, не має нічого спільного.
Перший том роману, «На Сваннову сторону», вийшов наприкінці 1913 року накладом автора і не привернув уваги ні критиків, ні читачів. Перед тим його відхилив «Нувель ревю Франсез», провідний модерний журнал, що його редагував Андре Жід. Згодом Жід напише Прустові, що «відхилення цієї книжки залишиться найсерйознішою помилкою «Нувель ревю Франсез». Анатоль Франс, який прихильно відгукнувся на збірку Прустових оповідань «Утіхи і дні», романом «На Сваннову сторону» був цілком розчарований і висловив жаль, що «приємний і мудрий» автор став «неврастеніком до крайньої межі»».
Та ця серйозна літературна невдача Пруста не паралізувала його творчої волі і він не переставав напружено працювати над романом. Наступний його том з’явився через шість років, уже після Першої світової війни, і мав голосний успіх, був відзначений Гонкурівською премією — найвищою літературною премією Франції. Разом із першим томом він виходить у перекладі іншими мовами, і в Німеччині відомий літературознавець Е.Р. Курціус заявляє, що цим твором «починається нова ера в історії роману», в чому він не помилився. У повоєнній Франції та всій Європі багато що змінилося, і не тільки в соціально-політичній сфері: глибинні зміни відбулися також у світоглядних та естетичних парадигмах, в умонастроях та художніх смаках і, здавалося б, несподівано й непоясненно «камерний» роман Пруста виявився істотно суголосним усім цим зрушенням та змінам. Разом з «Уліссом» Джойса, що з’явився в рік Прустової смерти, з «Процесом» (1925) і «Замком» (1926) Кафки, із «Безплідною землею» (1922) Еліота і «Дуїнянськими елегіями» (1922) Рільке він знаменував народження зрілого, фундаментального модернізму.
Непідготовленого читача багато що дивує в романі Пруста, і найперше невідповідність між його розміром і незначністю сюжету — в розумінні «подійного ряду», яким організовується структура романів традиційного типу. Але ж прустівські «У пошуках утраченого часу» не закріплені за об’єктивною дійсністю, за її рухом та колізіями, як це бачимо в романах Філдінґа й Бальзака, Толстого й Франка. У Пруста твір розгортається не в епічному часопросторі, а в психологічному, в пам’яті оповідача, зближеного з автором. Романний світ суб’єктивізується, «фізичне» розчиняється у психологічному, не закріплена за об’єктивним станом і ходом речей розповідь розгортається за «законами» пам’яти з її вибірковістю, зміщеннями часових площин, відхиленнями, відступами тощо. Радикально міняється архітектоніка роману, скасовуються традиційні конструкції, що грунтуються на хронологічному та об’єктивному порядку епізодів. Немає послідовного руху сюжету від певної точки минулого до «сьогодні», точніше до авторського часу оповіді, натомість маємо вільне поєднання рухливих часових перспектив. Зрештою, замість поступального руху по визначеній траєкторії романний час починає нагадувати лабіринт.
Пора вже сказати, що роман Прустів належним чином не зрозуміти без урахування тих глибинних змін, що відбулися на рубежі XIX і XX сторіч у світосприйнятті й методології мислення, в тому числі художнього. Завершилася доба всевладдя розуму в інтелектуальному житті Європи та віри в можливість раціонального пізнання та впорядкування буття. Ця віра ґрунтувалася на постулаті тотожности буття і мислення, на певності в тому, що структури свідомосте ідентичні структурам буття. Розчарування в його раціональному пізнанні породжує іншу інтенційність — до сфер підсвідомого, досвідомого, безсвідомого. На зміну «філософії розуму», яка домінувала в попередню добу, приходить «філософія життя», яка проголошує субстанційність життя і трактує його як ірраціональну стихію, що не піддається раціональному осягненню (Ф. Ніцше, А. Берґсон, В. Дільтей, Г. Зіммель та інші). Ця філософія мала величезний вплив на літературу кінця XIX й першої третини XX ст., на письменників «покоління Пруста» від Р. Роллана й Т. Манна до М. Горького й В. Винниченка.
Безпосередньо на Пруста великий вплив справила філософія інтуїтивізму Берґсона, якого письменник знав з юних літ і з яким перебував у родинних зв’язках. У Сорбонні він слухав лекції Берґсона, які стали одним із чинників, що формували його світогляд. Згодом, уже в процесі написання «У пошуках утраченого часу», Пруст читав його праці й захоплювався ними, що відбилося й у творі. Безперечно, в образі Берготта, який є одним з улюблених авторів і наставників Марселя в його
