— А як наш Сванн змінився! — вирекла моя бабуся у перших. — Дід, та й годі!
Сванна вона завжди бачила молодим, аж це вражено відкрила, що він уже не першого віку. Зрештою ненормальну, передчасну, ганебну старість Сванна зазначили всі мої родичі і вважали, щ0 так йому й треба, це доля всіх парубків, для тих довге сьогодні, позбавлене свого завтра, триває довше, ніж для інших воно в них зовсім порожнє, хвилини від ранку набігають одна на одну не ділячись потім між дітьми.
— Мабуть, з нього добре варить воду ота безсоромниця жінка, адже вона на очах цілого Комбре живе з таким собі Шарлюсом. Це осудовисько людське!
Мати зауважила, що в останній час Сванн трохи повеселішав.
— І зараз не надто часто протирає очі або проводить рукою по лобі — такий характерний жест робив його батько. По-моєму, дружину він уже розлюбив.
— Авжеж, розлюбив, відгукнувся дідусь. — Він уже давно написав мені про Це в листі, тоді я не надав був цьому ваги, проте лист не залишає жодних сумнівів щодо його почуттів до дружини, принаймні його любови… Ага, а чому ви так і не подякували йому за асті? — звернувся дід до своячок.
— Як то не подякували? Мені навіть здається, що я зробила це досить тонко, — заперечила бабуся Флора.
— Атож, ти це провернула дуже добре, я просто в захопленні, — докинула слівце бабуся Селіна.
— Ти теж не дала маху.
— Ще б пак, я пишаюся реплікою про ґречних сусідів.
— Тобто як? Це у вас називається подякувати? — вигукнув дідусь. — Я все добре чув, але побий мене грім, якщо здогадався, що це стосується Сванна. Можете бути певні, що він нічого не зрозумів.
— Та ні, Сванн не такий дурний, я переконана, що він збагнув. Не могла ж я сказати, скільки було пляшок і почім!
Зоставшись удвох, батьки посиділи трохи, тато мовив:
— Гаразд. Якщо ти не заперечуєш, підемо спати.
— Це якщо не заперечуєш ти, мій друже, в мене сну — ані же. А втім, навряд щоб мене розворушила ця безневинна кава ґлясе. Але в буфетній горить світло; ну, як славна Франсуаза й досі там, я попрошу її розстебнути мені корсаж, поки ти лягатимеш.
І мама відчинила ґратчасті двері, що вели з сіней на сходи. Небавом я почув, як вона піднімається, аби причинити в себе вікно. Я шаснув у коридор, Серце моє тенькало так сильно, що ялі ве йшов, але тепер воно калатало уже не з туги, а з радощів і страху. Я побачив на сходах світло від маминої свічки, потім і саму маму й кинувся до неї. В першу мить вона лише здивовано глипнула, тоді її обличчя спалахнуло гнівом. Вона не сказала мені жодного слова; між іншим, через якусь дрібницю зі мною часом не розмовляли по кілька днів. Якби мама бодай обізвалася, то це означало б, що зі мною можна говорити й для мене це, мабуть, було б ще страшніше, я б гадав, що сварка — дрібниця проти загрози навислої наді мною кари мовчання. Голос мав бути спокійний — так говорять до служника, коли його звільняють. Якщо ж поцілунок, то він міг нагадувати поцілунок, якого дарують синові, покликаному до війська, хоча за інших умов у цьому поцілунку йому б відмовили, оскільки він покараний двома днями неласки. Але тут мама почула кроки батька, який вийшов з туалетної, де перевдягавсь, і, щоб уникнути неминучої сцени, уриваним з обурення голосом прожебоніла:
— Тікай! Тікай! Бо побачить, що ти стовбичиш тут, як бовдур!
Але я белькотав:
— Прийди зі мною попрощатися…
Я був нажаханий відблисками батькової свічки, що скрадалися по стіні, й воднораз вирішив скористатися з того, розраховуючи, що мама, аби батько не застукав мене тут, шепне: «Иди до себе, я зараз». Але було пізно, батько стояв перед нами.
— Я пропащий! — вихопилося в мене, а втім, так тихо, що ніхто моїх слів не почув.
Вийшло все навпаки. Батько постійно порушував мої привілеї, застережені ширшими угодами, які ухвалили мама та бабуся: його не обходили всякі «засади» й він не зважав на мої «людські права». З якоїсь зовсім невагомої причини, а то й без усякого приводу міг позбавити мене прогулянки, такої звичної, такої усвяченої, що це скидалося на кривоприсяжництво. Або, як цього вечора, задовго до ритуальної години, заявляв: «Гайда спати, без балачок!» Та оскільки засад він не мав (у тому розумінні, як їх тлумачила бабуся), він і не міг, щиро кажучи, бути непохитним. Батько блимнув на мене вражено й гнівно, але коли мама, затинаючись, пояснила йому, в чому річ, мовив:
— Ну то піди до нього, сама ж казала, що спати не хочеться, посидь з ним трошки, я не потребую нічого.
— Але ж, мій друже, — заперечила несміливо мама, — хочу я чи не хочу спати, це не міняє справи, не можна привчати дитину…
— Та ніхто й не привчає, — відказав батько, знизуючи плечима. — Ти ж бачиш, у хлопця якась гризота, вигляд пригнічений, ми що з тобою — кати? А бува він через тебе занедужає? В його спальні два ліжка, скажи Франсуазі, щоб послала тобі велике ліжко, поспи цю ніч там. Ну, на добраніч! Я не такий нервовий, як ви, ляжу сам.
Подякувати батькові я не міг: слинявість, як він казав, його дратувала. Я приріс до підлоги; він і досі стояв перед нами, високий, у білому нічному шлафроку й кашеміровій фіолетово-рожевій картатій хустці, якою запинав голову, відколи в нього виникли невралгічні болі. Й постава в батька була, як в Авраама на подарованій мені Сванном гравюрі фрески Беноццо Ґоццолі, де Авраам велить Саррі попрощатися з Ісаком.
Чимало збігло літ відтоді. Сходів і стіни, на якій я побачив був рухливий відблиск батькової свічки, давно вже не існує. В мені самому теж знищено багато чого з того, що тоді здавалося вічним, і багато чого нового постало, породивши нові болещі й нові радощі, які я тоді ще не міг передбачити, хоча й тодішні мені тепер важко зрозуміти. Давно вже батько перестав говорити мамі: «Піди з хлопцем». Таким хвилинам більше не воскреснути. Але віднедавна, тільки-но напружу слух, я добре вловлюю ридання, які зумів стримати при батькові і якими зайшовсь, опинившись наодинці з мамою. Власне, ридання ніколи не вщухали, і саме тому, що життя круг мене німіє все більше, я чую їх знову нині, — так монастирські дзвони настільки забивають міський гомін, що ввижається, наче вони вмовкли, ба ні, дзвони знову бамкають у вечоровій тиші.
Ту ніч мама провела в моїй спальні; я боявся, що за мій вибрик мене виженуть з дому, натомість батьки віддячили мені так, як зроду не віддячували за жоден добрий учинок. У ставленні батька до мене, навіть того вечора, коли я здобувся його ласки, завжди виявлялося щось незаконне, незаслужене мною (і таке характерне), що залежало від випадкових настроїв, а не від наперед обміркованих задумів. Може, навіть те, що я називав суворість, коли тато відсилав мене спати, менше заслуговує на цю назву, ніж суворість матері чи бабусі, оскільки в дечому батькова вдача більше різнилася від моєї, ніж їхня вдача, і він, либонь, досі не здогадувався, який я всі вечори був нещасний, тоді як моя мати та бабуся добре це знали, проте вони любили мене так, що не здатні були вберегти від душевної муки. Прагнули привчити мене перемагати її, щоб зменшити мою нервозність і загартувати волю. Батько любив мене інакше, — ось чому мені важко говорити, чи стало б йому на це духу. Єдиний раз, коли збагнув, що мені таки важко, він сказав матері:
— Потіш його.
Тієї ночі мати зосталася в мене, явно не бажаючи псувати докором години, від яких я мав право сподіватися чогось іншого. Франсуаза, до якої дійшло, що діється незвичайне, — мама сидить при мені, тримає за руку і, не лаючи, дає виплакатися, — спитала:
— Пані, чого панич так реве? Тоді мама відповіла:
— Він сам не знає, Франсуазо, він просто рознервувався. Постеліть мені швиденько велике ліжко й ідіть спати.
Отже, вперше мій смуток визнано не за карну провину, а за незалежну від мене хворобу, підтверджену офіційно як нервовий стан, за який я не відповідальний. Мені полегшало від того, що не треба соромитися своїх пекучих сліз. Я вже знав — це не гріх. До того ж дуже пишався перед Франсуазою, що події так повернули: адже за годину потому, як мама відмовилася прийти до мене й погордливо веліла передати мені, щоб я спав, мене було піднесено до гідности дорослого, моє горе неждано-негадано визнано за знак змужніння, я міг плакати досхочу. Я мав би бути щасливий, але щасливим себе не почував. Складалося враження, ніби ця перша поступка моєї матері для неї болюча, це її перше зречення ідеалу, який вона створила собі для мене; вперше в житті мама, така завзята, визнала себе подоланою. Мені здавалося, як я й узяв гору, то саме над нею, й запанував так, як запанувала б над людиною хвороба, скорбота або старість, а мій верх підтинав її волю, знесилював розум, і сьогоднішній вечір, переддень нової доби, назавжди вкарбується в мамину пам’ять скорботною датою.
Якби мені стало духу, я сказав би мамі: «Ні, не хочу, не лягай тут». Але я знав її, як сказали б нині, практичний розсудок, зрівноважений у ній палкою ідеалістичною бабусиною вдачею. Я відав тепер, коли зло сталося, мама принаймні волітиме дати змогу раювати повним спокоєм і не докучати батькові. Звичайно, гарне личко моєї матері ще пишалось молодістю того вечора, коли вона так ніжно пестила мої руки і намагалася впинити сльози. Мені ж здавалося, ніби саме цього й не повинно бути, її гнів був би для мене не такий прикрий, як ця незвичайна ніжність, котрої моє дитинство не зазнало. Здавалося, блюзнірською вкрадливою рукою я оце провів у її душі першу зморшку, через це в неї з’явилася перша сива волосинка.
На цю думку я заридав ще розпачливіше й тут зауважив: мама, яка ніколи не панькалася зі мною, раптом розчулилась і вже ладна була заплакати сама. Відчувши, що мені це впало в очі, вона сказала зі сміхом:
— Ну годі, мій гарнесенький, мій дурнесенький, а то й мама, на тебе глядячи, наробить дурниць. Гаразд, як не хочемо спати обоє,
