Я чув, як у сусідній кімнаті стиха розмовляла сама з собою стара тітка Леонія. Вона завжди говорила ледь чутно, їй увижалося, ніби в голові в неї щось робиться, колотиться і, якщо вона говоритиме гучніше, те щось зрушиться з місця. Та навіть коли була в кімнаті сама, вона надовго не замовкала, переконана, що говорити — добре для грудей, це розганяє кров і запобігає ядусі й спазмам. При цьому, живучи бездіяльно, стара найменшим своїм чуттям надавала світової ваги, обдаровувала їх рухливістю, через це таїти їх у собі не вміла. Тим-то, не маючи співрозмовника, якому могла звіритися, тітка розповідала про них самій собі, і цей безперервний монолог зробився для неї єдиною формою діяльносте. На жаль, призвичаївшись думати вголос, вона не завжди зважала, чи нема кого в суміжній кімнаті, і я часто чув, як умовляє сама себе: «Слід добре затямити, що я не спала». (Вона доводила всім, що на неї напали нічниці, і ми мусили при розмові їй егекати: так Франсуаза вранці не приходила «будити» її, а «вступала» до неї; коли тітці кортіло передрімати вдень, то казала, що їй хочеться «подумати» або «відпочити», а коли в неї прохоплювалось «Я прокинулася від…» або «Мені снилося, що…», вона шарілась і відразу ж поправлялася.)
За хвильку я входив почоломкатися з тіткою. Франсуаза запарювала чай. Якщо ж тітка почувала збудження, то вимагала замість чаю зготувати липового відвару, і тоді це був уже мій клопіт: натрусити з пакуночка, купленого в аптеці, липового цвіту на тарілку, а потім усипати його в окріп. Засушені листочки поперепліталися між собою в химерне мереживо, крізь яке просвічували бліді квіточки, ніби в мальовничому неладі перевиті художником. Покоцюрблене сушиво набуло вигляду всякої всячини: прозорого мушиного крильця, білого споду етикетки, трояндової пелюстки, але все це перетовклося, перемололось, позмотувалося, ніби було заготовлене для кубельця. Уроче марнотратство аптекаря ховало силу-силенну зайвих дрібничок, яким, звичайно, за фабричного виготовлення, не вціліти. І як утішно буває натрапити в книжці на знайоме ймення, так приємно було думати, що це все-таки суцвіття справжньої липи, подібної до тих, які росли на Вокзальній, змінилося ж воно саме тому, що не штучне, а живе, тільки зістарілося. А що кожна нова його властивість була тільки перетворенням колишньої, то в дрібненьких сірих кульках я вбачав нерозквітлі пуп’янки; але саме легкий місячно-рожевий блиск квітів, який вирізняв їх у крихких заростях стеблин, звідки вони схилялися золотавими рожами, і відокремлював частину дерева, обсипану цвітом, від «необсипаної», — так промінь світла, падаючи на мур, виявляє сліди стертої фрески, — показував мені найліпше, що ті пелюстки, перш ніж наповнити своїм цвітом пакуночок, наповнювали духом літні вечори. Це рожеве полум’я свічки — то була ще їхня барва, полум’я, щоправда, вже пригасле, прибите, вони доживали, як запалена свічка; це були квіткові сутінки. Незабаром тітка вже вмочала мадленку в гарячий відвар, смакуючи її запах опалого листя або прив’ялої квітки, і коли тістечко розм’якло, давала шматочок мені.
З одного боку тітчиного ліжка стояв великий жовтий комод цитринового дерева й стіл, який правив їй і за аптечку, й за вівтар, де біля статуетки Богоматері та пляшки віші-селестену лежали молитовники й лікарняні рецепти, все, що треба, аби дотримувати, лишаючись у постелі, й закону, й дієта, не пропустити ні прийому пепсину, ні вечірні. Ліжко присунули до вікна, отож вулиця була в тітки Леонії перед очима, тітка знічев’я, як ті перські принц ч, від рання до смеркання читала на цій вулиці завжди одну й ту саму вікопомну комбрейську хроніку, щоб потім обговорювати її з Франсуазою.
Не минало й п’яти хвилин, як тітка мене вже виряджала, боячись, коли б я її не втомив. Наставляла під мої губи своє страдницьке чоло, бліде й змарніле, на яке цієї ранньої години ще не були накладені фальшиві буклі й крізь які, наче колючки тернового вінця чи пацьорки рожанця, просвічувала арматура.
— Гаразд, любий хлопчику, йди, — мовила вона, — готуйся до обідні. Якщо тобі трапиться внизу Франсуаза, перекажи їй, щоб не пустувала з вами надто довго, хай боржій іде сюди — без неї мені як без рук.
Власне, Франсуаза багато літ служила в тітки й тоді ще не здогадувалася, що скоро зовсім перейде до нас, але, поки ми тут гостювали, вона про тітку не дуже дбала. За мого раннього дитинства, коли ми ще не їздили до Комбре й тітка Леонія проводила зиму в Парижі, в моєї матері, я знав Франсуазу так погано, що на Новий рік мама, перш ніж зайти до тітки Леонії, тицяла мені в руку п’ятифранковик і застерігала:
— Тільки не переплутай. Не поспішай давати, поки я скажу: «День добрий, Франсуазо» й при цьому торкнуся твого плеча.
Заледве ми входили в темні тітчині сіни, як у затінку під брижами сліпучо-бїлого очіпка, цупкого й такого тендітного, ніби льодяник, концентричними колами розпливалась усмішка запобігливої вдячности. Це Франсуаза завмерла нерухомо в рамі дверей до коридора, наче статуя святої в ніші. Коли очі освоювалися з цією церковною сутінню, можна було розпізнати на її личку безкорисливу любов до роду людського і розчулену пошану до вищих верств, яку викликала в найкращих закамарках її серця спо чанка на коляду.
Мама боляче щипала мене за руку й голосно казала: «День добрий, Франсуазо!»
На цей знак пальці мої розтулялись, і рука, хай і сором’язливо, але тяглася по грошину. Але відтоді як ми внадились їздити до Комбре, я зійшовся найближче саме з Франсуазою. Ми стали її улюбленцями, вона, принаймні перші роки, перейнялася до нас не тільки такою самою глибокою, як до тітки, пошаною, а ще й щирою симпатією, бо ми не просто сподобилися бути родичами (до тих незримих зв’язків, якими свояків злютовує кров, Франсуаза ставилася не менш побожно, ніж давньогрецькі трагіки). Ми зачаровували її ще й тим, що не були постійними панами. Як радо зустрічала вона нас, коли ми приїздили перед Великоднем, і побивалася, мовляв, теплінь ще не прийшла, бо в день нашого приїзду часто дмухав крижаний вітер, а мама розпитувала її про доньку та небожів і чи гарненький у неї онучок, куди збираються його віддати й чи схожий він на свою бабцю.
Але коли гості розходилися, знаючи, що Франсуаза ще тужить за давно померлими батьками, мама заводила мову про них і співчутливо розпитувала про їхнє життя.
Вона здогадалася, що Франсуаза не любить свого зятя Жульєна й що той псує їй радість спілкування з дочкою, бо при ньому годі навіть пощирувати між собою. Ось чому, коли Франсуаза вибиралася до них, за кілька миль од Комбре, мама питала її з посмішкою:
— Правда, Франсуазо, що якби Жульєнові довелося піти кудись і ви з Маргаритою зостались удвох на цілісінький день, було б прикро, але ви б це якось пережили?
А Франсуаза сміялася:
— Пані все наскрізь бачить, пані ще небезпечніша, ніж оті ікс-промені (вона вимовляла «ікс» удавано натужно, з лукавою посмішкою, мовляв, я, така темнота, ввертаю такі вчені слівця), — їх приносили сюди для пані Октав, вони бачать усе, що в тебе в серці.
І Франсуаза зникала, збентежена, що нею так цікавляться, а може, щоб не розплакатися на людях. Це ж уперше ‘їй дали відчути солодке хвилювання через те, що її життя, її радощі, її сільські гризоти можуть привертати чиюсь увагу, здатні ще когось, окрім неї самої, веселити чи засмучувати.
Тітка мирилася з тим, що, поки ми гостюємо, Франсуаза не завше в неї під рукою. Вона знала, як мама високо ставить послуги цієї тямовитої роботящої служниці, такої гарнесенької в кухні, о п’ятій ранку, коли на ній сліпучо-білий очіпок із цупкими брижами, ніби зробленими з порцеляни; не менш привабливою була Франсуаза й тоді, коли вибиралась на месу. Вона вдалася тямуща до всього, працьовита, наче той віл, хоч як би себе почувала, за поранням цілковито спокійна, все в неї завжди йшло на лад.
Єдина з тітчиних наймичок, яка, коли мама просила чорної кави або гарячої води, приносила справжній окріп. Франсуаза належала до тієї челяді, яка з першого погляду справляє на сторонніх найневигідніше враження, може, тим, що й не силкується подобатись і не запобігає, оскільки нітрошки не потребує цього влазня, добре знаючи, що господиня радше перестане приймати гостя, ніж розрахує її. Таких особливо шанує хлібодавець, пересвідчившись, на що ті здатні, через те йому байдуже, чи мають його слуги поверховий полір, чи вміють солодко підсюсюкувати, що завжди так приємно вражає гостя, але часто криє безнадійне нікчемство.
Коли Франсуаза, подбавши про моїх батьків, уперше йшла до тітки дати їй пепсину чи з’ясувати, чого та бажає на сніданок, майже не було такого випадку, щоб тітка не спитала в неї думки про те чи се й не попрохала розтлумачити якусь важливу подію.
— Франсуазо, уявіть собі: пані Ґупіль зайшла до своєї сестри й сидить уже там добрих чверть години. Якщо забариться ще й у дорозі, я не здивуюсь, коли проґавить піднесення дарів.
— Авжеж, це може статися! — відповіла Франсуаза.
— Франсуазо, якби ви прийшли на п’ять хвилин раніше, то побачили б пані Ембер, вона несла спаржу вдвічі доріднішу, ніж у тітки Калло. Розпитайте в челяді пані Ембер, де вона це бере. Адже ви цього року подаєте нам спаржу під усіма соусами, то вже подбайте про наших парижан.
— Я не здивуюся, якщо пані Ембер купує спаржу в панотця, —
