— Невже, люба Франсуазо? — озвалася, знизуючи плечима, тітка. — В панотчика! Адже ви добре знаєте, що в нього виходить тільки квола, мізерна спаржа. А я кажу вам, що та спаржа була завгрубшки з руку. Звісно, не таку, як ваша, а з мою вбогу руку, яка за цей рік схудла ще більше… Франсуазо, ви не чуєте цього видзвонювання?.. В мене голова мало не розвалюється.
— Ні, пані Октав.
— Ох, моя душко, дякуйте Богові, що маєте таку міцну голову. То Маґлон заходила по доктора Піпро. Він щойно вийшов з нею, і вони удвох повернули на Пташину вулицю. Мабуть, занедужало котресь із діток.
— Ой лишенько! — зітхала Франсуаза, вона не могла чути, що недоля спіткала навіть чужих людей, хай хоч на краю світу, щоб не справляти ухи та охи.
— Франсуазо! По чиїй душі дзвонять? Ой лелечко, це ж пані Руссо! Як це я забула, що вона переставилася минулої ночі. Незабаром Господь покличе й мене, грішну. Щось коїться з моєю головою по кончині сердешного Октава… Але я вас затримую, моя любусю!
— Та ні, пані Октав, мій час не такий дорогий уже, ми не повинні платити Творцеві за час. Скочу тільки глянути, чи не погас вогонь.
Так Франсуаза і тітка Леонія на своїй ранковій асамблеї обмінювались відомостями про перші події дня. Проте іноді заходили такі таємничі й такі поважні події, що тітка не могла дочекатися, поки прийде Франсуаза, і тоді в будинку розлягалися чотири оглушливі дзвінки.
— Але ж, пані Октав, приймати пепсин ще рано, — мовила Франсуаза. — Чи у вас кволість?
— Та ні, Франсуазо, — відповідала тітка. — А втім, так. Ви ж знаєте, в мене тепер постійна кволість. Одного дня я, наче мадам Руссо, незчуюся, як зійду зі світу. Але дзвоню не тому. Подумайте лишень: я щойно бачила, так як вас оце бачу, пані Ґупіль з якоюсь дівчинкою, якої не знаю! Збігайте, купіть на два су соли в Камю. Не може бути, щоб Теодор не знав, хто це така.
— Але це може бути донька пана Пюпена, — вирікла Франсуаза: побувавши сьогодні вже двічі в Теодора Камю, вона могла давати негайні роз’яснення.
— Донька пана Пюпена! Що це вам увижається, славна моя Франсуазо! Невже б я її не впізнала?
— Я маю на увазі не дорослу доньку, пані Октав, а шмаркате дівча — те, з інтернату в Жуї. Здається, я бачила її сьогодні вранці.
— А може, й так, — згодилася тітка Леонія. — Виходить, приїхала на свята. Ми зараз побачимо, як пані Сазра подзвонить до сестри, коли прийде до неї на снідання. Неодмінно побачимо! Щойно повз нас пройшов хлопець із тортом від Ґалопена! Ось побачите, цей торт — для пані Ґупіль!
— Оскільки в пані Ґупіль гості, то ви, пані Октав, скоро побачите, як усі запрошені підуть до неї снідати, адже вже нерано, — мовила Франсуаза. Вона й сама мусила вертатися на кухню, тож раділа, що господиня не залишиться без розваги.
— Але не раніше ніж опівдні! — покірно відповідала тітка Леонія, кидаючи на годинник стурбований і вкрадливий погляд, щоб не показати, ніби вона, відійшовши од грішного світу, знаходить, одначе, неабияку втіху в тім, щоб перевірити, кого саме пані Ґупіль запросила снідати. Хоча, жаль, їй, пані Леонії Октав, доведеться чекати добру годину. Сніданок приносив їй таку велику розвагу, що іншої вона на той час і не прагнула. — Не забудьте лише подати мені омлет на мілкій тарілці! — Мілкі тарілки були порозписувані художниками, і тітка завжди цікаво розглядала на тарілці ілюстрації до котроїсь казки. Вона насаджувала окуляри й читала: «Алі-Баба і сорок розбійників», «Алладін і чарівна лампа» й потім з усмішкою казала: «Гарно, дуже гарно».
— То що мені, збігати до Теодора Камю?.. — зголосилася Франсуаза, побачивши, що тітка передумала її туди посилати.
— Та ні, не варто, це, звичайно, панна Пюпен… Бідолашна Франсуазо, мені так прикро, — я знічев’я тебе затримала…
Але тітка добре знала, що не знічев’я вона видзвонила Франсуазу, бо в Комбре «хтось чужий» був би так само неймовірний, як те міфологічне божество. І справді, ніхто з місцевих не пам’ятав, щоб по тому, як на вулиці Святого Духа чи на майдані з’явилася страшна проява, добре проведене слідство не звело зрештою цю казкову істоту до масштабів «відомої особи», відомої особисто чи з доступних джерел, та ще й яке становище посідає та «особа» в суспільстві і в якому коліні споріднення перебуває з кимось із комбрейців. Це могли бути син пані Сотон, демобілізований, або небога абата Педро, вчорашня послушниця, або брат священика, податковий інспектор у Шатодені, який чи то вийшов на пенсію, чи прибув сюди на свята. Помітивши їх уперше, старожили хвилювалися на саму думку, що в Комбре якісь зайди, хоча їх просто не зразу впізнали і не з’ясували, хто ж вони такі. А проте пані Сотон і кюре бозна-коли ще попереджали, що чекають «гостей». Вечорами після прогулянки я звичаєм заходив до тітки Леонії розповісти, хто мені трапився в дорозі, і, якщо мав необережність прохопитися, що біля Старого мосту дідусь не впізнав якогось чолов’яги, тітка гукала:
— Щоб це дідусь кого не впізнав? Не бреши!
А проте ця новина її дещо хвилювала, і вона, аби очистити сумління й мати на душі спокій, кликала дідуся:
— Кого це ви, вуйку, здибали біля Старого мосту? Ви що, не знаєте його?
— Як то не знаю? — відповів дідусь. — Та це Проспер, брат садівника пані Буйбеф.
— Ага, ось це хто! — вирікла заспокоєна, але все ще з рум’янцем на обличчі тітка, і, здвигаючи плечима, додала з іронічною посмішкою: — А малий мені сказав, ніби ви зустріли незнайомця!
І тут мені радили брати очі в руки, не бентежити тітку Леонію й нічого не бовкати з доброго дива. В Комбре всі так добре знали одне одного, й люди, й тварини, що коли за вікном пробігав «незнайомий» пес, то вона ні про що вже не думала, як тільки про того собацюру, присвячуючи цій загадковій пригоді свій індуктивний хист і дозвілля.
— Це, мабуть, собака пані Сазра, — мовила Франсуаза не дуже впевнено, сподіваючись заспокоїти тітку, аби та даремне не сушила мізки.
— Мені б не знати собаки пані Сазра! — заперечувала тітка, чий скептичний дух нічого не сприймав беззастережно.
— А, тоді це новий пес пана Ґалопена, пан Ґалопен привіз його з Ліз’є!
— Ну, можливо…
— Псина, здається, незлобива, — мовила Франсуаза, яка дістала ці відомості від Теодора Камю, — завжди веселенька, завжди привітненька, а що вже мудра — мов людина, щось у ній підкупає! Щоб ото псяюха була так вимуштрувана, це рідкість… Пані Октав! Я побігла, нема коли теревені розводити, ось-ось дев’ята, в печі досі не запалено, а мені ще треба спаржу шкребти.
— Що — знову спаржа? Цього року, Франсуазо, ви просто схибнулися на тій спаржі, наші парижани скоро носа вернутимуть од неї.
— Та ні, пані Октав, вони дуже люблять спаржу. Повернуться з церкви як голодні вовки, то й наминатимуть усе вряд.
— Але вони досі ще в церкві. Нам не можна марнувати час. Ідіть готувати сніданок.
Поки тітка базікала отак із Франсуазою, я сидів з моїми рідними на месі. Як я любив нашу церкву, як ясно бачу її й досі! Ветха паперть, якою ми входили, чорна, дірява, мов решето, перехнябилася, по кутках осіла, перехнябилася й чаша, неначе легкі доторки одягу селянок, які вступали до церкви, і їхніх несміливих перстів, занурюваних у свячену воду, за багато сторіч набули руїнницьких сил, скрутили камінь, вижолобили в ньому борозни, мов на порожніх стовпах, що по них день у день крешуть осями вози. Надгробні плити похованих тут комбрейських абатів утворювали своєрідний духовний кін для хору. Ці плити давно вже перестали бути мертвою грубою матерією, час розм’якшив і розтопив їх, наче той віск, отож вони пообтікали через вінця: то ясною хвилею переливалися через краї, тягнучи за собою розмальовану квітами уставну готичну літеру й затоплюючи білі фіалки мармурової підлоги, то, навпаки, збіглися, стиснувши й так короткий еліптичний латинський напис, роблячи ще примхливішими разки дрібненьких буквиць, зближуючи дві літери якогось слова й водночас надмірно розсуваючи інші.
Вітражі церковних вікон ніколи так добре не вигравали, як похмурої днини, отож-бо, коли надворі було хмарно, ви могли ручитися, що в церкві видно. Одне з вікон суціль заповнювала собою фігура, схожа на карткового короля, яка домувала там, нагорі, під кам’яним балдахіном, між небом і землею, і буденного полудня, потому як відправа вже закінчилася, в одну з тих рідкісних хвилин, коли храм, провітрений, порожній, якийсь земніший і пишніший, ніж звикле, з сонячними плямами на багатому вбранні, мав вигляд майже обжитий, на зразок зали з кам’яною скульптурою та вітражами в особняку середньовічного стилю. Навскісне синясте проміння освітлювало пані Сазра, яка на мить уклякла й поклала на сусідній ослінчик навхрест перев’язану шпагатом коробочку з тістечками — їх вона щойно купила в кондитерській напроти й несла додому на сніданок. У другому вікні рожева снігова гора, біля підніжжя якої кипіла битва, ніби заморозила самі шибки, поналипала на них каламутним груддям, заснувала вітраж ожеледою, освітленою промінням якоїсь нетутешньої зорі (тієї самої, безперечно, що червонила запрестольний вівтарний образ такими свіжими барвами, що здавалося, ніби їх усього лиш на мить накладено прониклим зокола відсвітом, що ось-ось погасне, а не назавше врізано в камінь).
Усі вітражі були такі древні, що там і сям аж світились сріблистою ветхістю, яка яскріла віковою курявою й витріщалася блискучою та зношеною до нитки основою їхнього ніжного скляного візерунка. Один вітраж був поділений на сотню маленьких прямокутничків, переважно блаватних, наче колода карт. Цей химерний пасьянс мав розважати короля Карла VI, може, на ньому грав сонячний парус, а може, мій погляд, перескакуючи з шибки на шибку, то гасив, то знову розпалював пломінку, самоцвітну пожежу, але вже за мить він увесь пашів переливчастим блиском розпущеного павичевого хвоста, а потім трепетав, струмував і фантастичною вогняною зливою вергався з висоти похмурих кам’яних склепінь, стікав по вогких мурах.
А я простував слідком за батьками, які йшли з молитовниками в руках, ніби не в глибині бокового вівтаря, а в нетрях Гроту, оздобленого переливчастими веселковими сталактитами. Ще мить — і скляні ромбики набували глибокої прозірчастости, непохитної міцноти сапфірів, ніби насаджених на величезний наперсний хрест, а за ними ряхтіла ще любіша для ока,
